Кілька років я купую в суботу на Винниківському базарі у Львові сир, домашнє масло, сметану і молоко в бабусі Катерини Загоруйко (дівоче првзвище Заяць) із села Срібне під Радивиловим Рівненської області. Господарністю, акуратністю, віками сформованою селянською мудрістю, доброзичливою неспішною манерою розмови вона нагадує близьких моєму серцю родичів із розташованого серед пологих тернопільських горбів хутора. Світлої пам’яті діда Тимофія, якого я востаннє бачив на його власному полі, садку й пасіці в 1947 році та його молодшу доньку Ніну, до якої приїздив у колгоспні та пост-колгоспні часи.
Два тижні тому, перекладаючи продукцію Срібного до торби перерахував: айн, цвай, драй. І запитав: «Ви, мабуть, пам’ятаєте німецьку окупацію?». На що бабуся Катерина відповіла: «Не дуже, але пам’ятаю, як німці відступали і палили хати в нашому селі. Було мені тоді вісім років». Подальша розповідь заслуговує детальнішого описання й висвітлення даних із доступних монографій і публікацій про бойові дії березня 1944 року в околицях Радивилова і Бродів. Так саме Бродів, де через чотири місяці 14-та Гренадирська дивізія Ваффен-СС «Галичина» прославилася в боях із переважаючими силами Червоної армії.
У середині березня 1944 року до села Срібне (15 кілометрів на від Радивилова у напрямку на Берестечко і 20 кілометрів від Бродів) підійшов фронт. Німці більше тижня тримали оборону в полі, а совєти обстрілювали з гармат село. На щастя снаряди в хату Михайла і Теклі Заяців не попали. Але батько і три старші брати викопали в садку землянку й накрили її колодами і камінням. Там мала Катерина з усією родиною ховалися під час обстрілів. Вранці одного дня колона німецьких машин, танків, возів і піхоти рушили центральною вулицею Срібного шляхом на Броди. Падав дощ зі снігом.
Графіка Олени Кульчицької. Німці в селі. 1956 р.
Німецька колона не встигла покинути село, як праворуч від дороги запалали солом’яні стріхи хат. Їх підпалювали смолоскипами німці під командою офіцера, незважаючи на прохання й плач вигнаних із жител господарів. Один селянин врятував-таки свою хату. Він впав на коліна перед офіцером і цілував-цілував його покриті болотом чоботи, промовляючи молитву й часом здіймаючи руки до небес. Поруч заклякли на колінах у мерзлому болоті його жінка з трьома малими дітьми. Офіцер махнув рукою і два солдати зі смолоскипами відійшли.
Кулеметні й автоматні черги і крики «Ура» з совєцької сторони заставили паліїв відступити. Частина села, де була хата Михайла Зайця і церква уціліли. Але до хати прийшла інша біда – німець-санітар вимагав трьох чоловіків нести пораненого офіцера. Поруч тримав ноші розгублений сусідський хлопець Іван. Михайло Заяць, почувши в чому справа, швиденько перебіг з трьома синами 18-20 років через кімнату, відкрив вікно й вистрибнув у садок. Їм вдалося втекти. Пізніше старші брати Катерини пішли до Червоної армії, але всі повернулися з війни. А сусідський Іван, що відступив із німцями, не повернувся.
Підбитий німецький танк. Весна 1944 р.
Передові частини Червоної армії ввійшли до Срібного 19 березня 1944 року. Того ж дня розпочалися бої за Радивилів і близькі села. Німецьке командування кинуло у контрнаступ кілька піхотних і танкових полків (до 90 танків за спогадами совєцьких офіцерів) із дивізій, що прибули до Бродів з Бельгії і Франції. Бої були запеклими, села і висоти навколо Радивилова переходили «з рук у руки». 20 березня Червона армія вступила до Радивилова.
Німці організували оборону перед Бродами на захід від лінії м. Радивилів – с. Срібне – с. Хотин недалеко від м. Берестечка. Якщо вірити спогадам совєцьких офіцерів, то у боях 20 березня 1944 року червоноармійці підбили близько трьох десятків танків, а 28 березня в районі шосе Броди – Радивилів знищили 50 танків і броньованих машин та збили 11 літаків. Як би там не було, але наступ на Броди німці відбили і фронт стабілізувався на чотири місяці. Обидві сторони викопали десятки тисяч метрів траншей, ходів сполучення, збудували дзоти і доти. Наступальні операції Червоної армії під назвою «Битва під Бродами» розпочалися в середині липня 1944 року.
Бабуся Катерина згадувала, як до їхньої хати в селі Срібному підвечір 19 березня зайшло двоє совєцьких офіцерів з охороною. Один безцеремонно оглянув кімнати і сказав її батькові: «У вас такой большой и красівий дом да єщє под железом. Четирє комнати, куркуль ти хазяін. Кровь батракую, небось, пил» (Михайло Заяць мав трьох синів і було кому працювати на 18 гектарах орної землі). І додав другому офіцеру: «Дом стоит обратной стороне висоткі – обстрєл прямой наводкой не страшен. Здесь будем жить ми, а потом приедет начальство». Приїзду начальства сприяло й те, що на захід від розкинутого на горбках села Срібного простягнувся широкий рівний луг – все видно як на долоні. Пізніше там навіть був совєцький аеродром.
На другий день біля дому Заяців уже стояла охорона з автоматами і господарі входили під їх пильними поглядами. Десь через тиждень стихнули бої в 5-6 кілометрах на захід від Срібного в напрямку на Броди. Катерина ввечері не бачила приїзду начальства, бо вже спала. Але добре пам’ятає події того дня – виглянуло з-за хмар тепле березневе сонце, совєцькі офіцери і солдати спішно покинули хату, господарям наказали вимити підлоги і навести порядок, а потім перебратися до землянки. Із селянами Срібного, хати яких уціліли, не церемонилися – їм просто наказали покинути село. Їдь куди хочеш. Добре, що хоч дозволили забрати коні й корови і завантажити вози нехитрим селянським добром.
На другий день вранці Катерина нарешті побачила начальство через віконце землянки. Із їхньої хати вийшов середнього зросту, огрядний офіцер. На подвір’ї виструнчилися офіцери і солдати з чисельної охорони, що розмістилася в стодолі й навколишніх хатах. У всі сторони потяглися дроти телефонного зв’язку. Огрядний офіцер з ординарцями і автоматниками рушив через сад до вершини горба за хатою Заяців. Там довго роздивлявся в стереотрубу широкі розкислі луги за селом у напрямку на Броди. Меткий лейтенант підійшов до господині Теклі Заяць, що доїла корову в хліві, й наказав занести до хати дзбанок свіжого молока. Бабуся Катерина недавно вказала на маршала Г. Жукова на його фото того часу з іншим офіцером.
Маршал Гергій Жуков на Брянському фронті. Весна 1943 року.
Бабуся Катерина пам’ятає, що солдати з обслуги маршала Жукова часто зверталися до її матері Теклі за картоплею, морквою, буряком чи за чим іншим. Батько і брати пиляли й рубали дрова для «панського» дому. А ще Катерина пам’ятає, як офіцер дав їй солодку цукерку в блискучій обгортці. І саме від обслуги господарі почули, що у хаті живе Жуков. Хто це такий вони не сміли питати, бо розуміли – велике начальство. Катерина вже в старших класах школи взнала наскільки велике. Представник Ставки ВГК Червоної армії й заступник Верховного Головнокомандувача Іосіфа Сталіна маршал Г. Жуков від 1 березня 1944 року командував 1-им Українським фронтом замість смертельно пораненого вояками УПА генерала П. Ватутіна. Виходить так, що він і його штаб могли кілька днів перебувати в селі Срібному під час невдалого наступу Червоної армії на Броди.
Бабуся Катерина також казала, що на їхнє велике подвір’я заїхали чотири великих машини з гарматами, що невдовзі виставили свої жерла в бік дороги на Броди. Солдати ретельно накрили гармати маскувальними сітками. Але через кілька днів підвечір гармати заговорили. Серед безлюдного після виселення жителів села в метрах 400 від хати Заяців почувся шум. Артилеристи відкрили вогонь. Потім командував обстрілом сам Жуков, як називала його бабуся Катерина. На резонне зауваження господаря Михайла Заяця, що «зруйнуєте людські хати», коротко відповів: «Жизнь дороже».
Але в селі навіть під час страшної війни всі все знають. І тому бабуся Катерина повідомила мене, що «Жуков жив у нашій хаті з любовницею, а в іншій хаті в селі жила його жінка». Важко повірити в помилку сільських жінок у такому питанні. Вірогідно, що в силу обставин у Срібному була тоді офіційна дружина маршала Г. Жукова Алєксандра Зуйкова. Вона стала його першою ППЖ (полєвой походной женой), коли він у 1920 році командував ескадроном Червоної армії на Вороніжчині. В 1922 році вони офіційно одружилися. У них було двоє доньок Ера і Елла. Проте Алєксандрі Жуковій часом доводилося відстоювати права дружини скаргами до парткому.
За повоєнними спогадами Алєксандра Бучіна, незмінного шофера Маршала Георгія Жукова: «Лідочка Захарова (фронтова дружина – Авт.) з’явилася в групі обслужування командуючого в дні битви під Москвою як воєнфельдшер у званні молодшого лейтенанта. Багато людей помінялося, а вона залишилася, стала лейтенантом. Худенька, струнка, була вона для нас сонячним променем. Жуков, незважаючи на свій крутий норов відносився до Лідочки добре. Вона не відходила від нього ні на крок за будь-яких обставин навіть на передовій… Жуков іноді доводив її до сліз своїми солдафонськими виразами, хоч любив її й старався берегти».
«Красний командір» Георгій Жуков і його офіційна дружина Алєксандра Зуйкова. 1920-ті роки.
За спогадами бабусі Катерини маршал Г. Жуков жив у їхній хаті в Срібному 5-6 днів. Зараз на цьому місці стоїть її нова хата. Після від’їзду маршала за ним рушили офіцери й солдати його численної охорони і артилеристи. При цьому забрали пару добрих годованих коней Михайла Заяця, якому треба було засівати поле, і залишили двох своїх заморених, коростявих коней.
До 16 травня 1944 року Г. Жуков командував 1-м Українським фронтом. Під його командою 4 березня – 17 квітня 1944 року війська 1-го і 2-го Українських фронтів провели Проскурівсько-Чернівецьку наступальну операцію. Незважаючи на успіхи на лівому південому крилі наступу й виході на совєцько-румунський кордон, основної мети – розгрому основних сил німецької групи армій «Південь» – операція не досягла. Совєцькі танкові й моторизовані війська (1400 танків і САУ) в розпал операції вийшли в район «Проскурів – Тернопіль» і майже оточили групу німецьких армій «Південь». Проте через прорахунки маршала Г. Жукова не змогли розгромити противника. 10 квітня 1944 року маршал Г. Жуков першим отримав високу військову нагороду – орден «Побєди».
Ярослав Середницький
Література
1. История Второй мировой войны / председатель редколлегии Д.Ф. Устинов. – Москва: Военное издательство МО СССР, 1977. – т. 8. – С. 71-81.
2. Чотиримісячне фронтове протистояння біля Радивилова. – Режим доступу: РЕДАКТОР. Травень 11, 2015. – Юрій Арламовський.
3. Касьянов В. Семья маршала / В. Касьянов. – Режим доступу: https://www.proza.ru/2012/12/31/502
4. Кривизюк Л.П. Роль бронетанкових і механізованих військ у визволення Правобережної України / Л.П. Кривизюк, О.Ю. Федоров // Збірка тез доповідей Міжнародної наукової конференції «Людина і техніка у визначних битвах світових воєн ХХ століття». – Львів, 21-23 жовтня 2015 р. – С. 76-78.
