У тихому маріупольському дворику у старовинному передмісті Слобідка на вулиці Першій Слобідській у листопаді 1898 року в сім’ї лікарів Миколи й Олени Коваленків народилася донька Людмила, яка стала однією з найактивніших громадських діячок українського жіночого руху у вільному світі. Її мати Олена (дівоче прізвище Тохтарова) була з роду легендарних борців за незалежність Греції Іпсіланті. Саме уродженці Києва брати Іпсіланті підняли за підтримки російського уряду (міністром МЗС імперії тоді був грек Іоанн Каподистрія) в 1821 році повстання в Греції проти Туреччини, яке призвело до здобуття незалежності Еллади.
Людмила Коваленко залишила яскраві спогади дореволюційного Маріуполя у повістях «Степові обрії» та «Прорість», які побачили світ у Торонтському видавництві «Тризуб» в 1960-х роках. Зокрема вона поки що єдиною з маріупольців описала страшні сцени єврейського погрому в Маріуполі 20 жовтня 1905 р., коли її батько врятував від розправи російських чорносотенців кілька єврейських родин.
Після закінчення Маріупольської Маріїнської жіночої гімназії (в навчальному плані якої було вивчення п’яти іноземних мов), Людмила вступила на слов’яно-російське відділення Вищих Жіночих курсів у Києві. Блискуче освоївши мови, студентка зайнялася літературними перекладами і викладанням. У 1918 році вона працювала на канікулах перекладачкою в комендатурі Маріуполя і викладала на курсах українізації для співробітників Генерального суду.
Молода перекладачка з Маріуполя познайомилася і подружилася з молодим поетом Максимом Рильським (Максим був старший Людмили на три роки). На дачі у Рильського Максим познайомив Людмилу з молодим прозаїком і драматургом Михайлом Івченком, який незабаром став чоловіком молодої красивої перекладачки.
Під час голоду 1921 року молоде подружжя жило в Лубнах на Полтавщині. Вони стояли біля витоків Лубенського педагогічного інституту. На жаль, знайти подробиць їхнього перебування у Лубнах автору поки що не вдалося – у краєзнавчому музеї не змогли нічого сказати про Івченків і не знали, чи займаються краєзнавці цим питанням. А жаль, бо йдеться про становлення вищої освіти у цьому древньому місті.
У 1924 р. родина Івченків повернулася до Києва, Людмила працювала в журналах «Червоний шлях» і «Глобус», перекладала разом з М. Рильським Вольтера, Мопассана, Бальзака і Золя. 1926 р. опублікувала перше оповідання «Кулька».
В кінці 1920-х років Сталін, розправившись зі своїми конкурентами за владу в Політбюро, заходився виконувати заповіти свого головного ворога Лева Троцького по перетворенню країни у великій концтабір з рабською працею в селі і важкою найманою в містах. Одночасно з наступом на село почався наступ і на інтелігенцію, першою мішенню стала саме українська. Слідом за Шахтинським процесом проти технічної інтелігенції (1928 рік) ГПУ УССР розгорнуло такий же брехливий процес Спілки визволення України, одними з фігурантів якого виявилися Рильський та Івченко. Івченко заперечував придумане чекістами звинувачення, проте влітку 1930 року був засуджений на 10 років таборів. Незважаючи на те, що його випустили з табору на заслання, Михайло Івченко не вижив і помер від виснаження 16 жовтня 1939 року на Кавказі.
Людмила опинилася в ролі дружини «ворога народу» і сама ростила двох дочок – Галину (1920 р. н.) та Олену (1928 р.н.). Це важко зараз повірити, але Людмила Коваленко одинадцять років жила в щоденному очікуванні арешту! І все-таки виховувала дочок. Галина мріяла про сцену, тому 1940 р. виїхала до Москви для отримання акторської освіти.
«Доброзичливці» з ГПУ і знайомі радили Людмилі відректися від чоловіка публічно через пресу, але вона відмовилася. Людмилу вигнали з Інституту літератури АН УССР, проте інших співробітників Інституту розстрілювали як «петлюрівців». Щоправда, її переклади продовжували друкувалися, але ім’я перекладачки з них зникло.
Коли в Київ прийшли німці, Коваленко залишилася в місті. За словами її подруги в діаспорі, відомого літературознавця Лариси Залеської-Онишкевич (США), Коваленко не встигла евакуюватися. Як не дивно, але окупація викликала сплеск громадського руху. У Києві група інтелігенції створює товариство Українського Червоного Хреста (УЧХ), найпершим завданням якого було надавати допомогу голодуючим та військовополоненим. Одним з головних організаторів УЧХ була Людмила Коваленко, вона ж очолила відділ військовополонених УЧХ. Діяльність УЧХ була також спрямована і на підготовку курсів медсестер, випускниці яких масово вирушали в УПА воювати проти німців.
Можна було щогодини потрапити до концтабору, однак Коваленко щастило. Завдяки енергії і організаторському таланту Людмили, діяльність УЧХ охопила майже всю територію України, зайняту німцями та їхніми союзниками. Зараз здається неймовірним, як могла ця жінка, перебуваючи під загрозою арешту протягом майже 14 років (!) спочатку від ГПУ-НКВД, потім від гестапо, не тільки не зламатися, а й плідно працювати. Крім громадської роботи вона пише п’єси, сюжети яких підказувало життя («Ковальчуки», 1942) або античні («Неоплатонівській діялог», «Ксантіппа», 1943).
Тоді Людмила пережила смерть батьків. У 1942 р. помер батько, в 1943 р. – мати. Чи ховала їх Людмила у Маріуполі, невідомо. За наказом німецького командування разом з молодшою дочкою Оленою вона змушена була залишити Київ.
Після падіння нацистського режиму Коваленко, як і тисячі українців, опинилася в Тризонії (ця частина колишнього ІІІ Рейху ділилася на три окупаційних зони – США, Великобританії та Франції). Для Людмили, що не звикла сидіти склавши руки, почалася нова сторінка життя і відкрилися нові обставини, що вимагали докладання її енергії.
По території Тризонії, особливо в американському секторі, були розгорнуті табори для переміщених осіб – біженців та остарбайтерів – людей, насильно привезених до рейху на роботи. Їх так і називали ДіПі. Дивний факт: вже в листопаді 1945 року, незважаючи на розпорошеність таборів, літературним критиком Юрієм Шевельовим було створено об’єднання письменників МУР (Мистецький український рух), в якому брала активну участь і Коваленко. Один з численних літературних журналів, що виходили в таборах ДіПі, «Вежі» № 1 за 1948 р. подав інформацію про обговорення на конференції МУР у Майнц-Кастелі (листопад 1947 р.) нової п’єси Коваленко «Домаха» про трагедію українського села 1929-1933 років. До речі, головна героїня отримала ім’я від козацької фортеці Домаха, яка дала розвиток Маріуполю, і біля руїн якої виросла Людмила.
Написані Людмилою в умовах німецької окупації Києва п’єси, як і нові, написані в еміграції («Домаха», «Героїня помирає у першому акті»), вперше з’явилися на сцені саме в таборах ДіПі.
Не обійшлося без втрат. 21 вересня 1945 р. померла донька Олена, яка подавала великі поетичні надії. Біль від цієї втрати ніколи не залишав самотню матір. З дочкою Галиною вона листувалася як знайома і листи пересилала через брата, який жив у Чехословаччині. Щоб не нашкодити рідним, Людмила писала під дівочим прізвищем. У листі Владиці Мстиславу (майбутньому Патріархові України-Руси) вона писала: «Але дуже прошу Вас, не пов’язуйте імени Івченко з моїм літературнім псевдо «Л. Коваленко». Для мене це Дуже ВАЖЛИВО, бо там є ще брати Івченка та їх родини, – не хочу відповідати за те, що їх знову будуть тягати».
Крім літературної діяльності Людмила Коваленко активно включилася в роботу ОУЖ (Об’єднання українських жінок) – неполітичної організації, яка вирішувала питання від гарячої їжі до організації навчання студентів та редагувала орган ОУЖ журнал «Громадянка» до виїзду в США 1950 р. У 1948 р. Людмилу Івченко-Коваленко обрали заступником голови СФУЖО (Світової Федерації Українських Жіночих Організацій) – найбільш авторитетної жіночої організації в еміграції.
Приїхавши в 1950 р. в США, вона працювала на радіостанції «Голос Америки», постійно була у центрі громадського і релігійного життя українців США. Її обрали до УВАН (Української Вільної Академії Наук) в США, членом Об’єднання Українських письменників «Слово», в 1961 р. з благословення Владики Мстислава очолила Об’єднання Українського Православного сестринства в США. Людмила Коваленко співпрацювала в «Наших днях», «Часі», «Арці», «Молодому житті», «Нових днях», газеті «Свобода». Вона написала капітальну роботу про Український Червоний Хрест під час УHP та Другої світової війни (остання опублікована в 24 томі «Літопису УПА»), п’єси і романи: «У часі і просторі», «Рік 2245», «Віта нова» і «Давні дні», видавала переклади. У 1965-68 роках вийшла з друку трилогія Людмили Коваленко «На нашій, не своїй землі» («Степові обрії», «Прорість», «Її, окраденую, збудили»), в якій вона дала яскраву картину Маріуполя в дореволюційні і революційні роки – цінне джерело з історії нашого міста.
13 червня 1969 р. Людмила Коваленко-Івченко померла на руках Лариси Онишкевич-Залеської, яка повідомила автору про останні дні нашої землячки. Все життя вона жила Україною, але лежить в чужій землі на православному кладовищі Баунд Брук поруч з могилою дочки Олени.
Поки що повернення Людмили Коваленко на рідну землю не відбулося. З її письменницького доробку в Україні опубліковано лише п’єсу «Домаха» у збірнику «Драматургія української діаспори» (Київ, 1997).
Вадим Джувага,
Маріуполь-Київ
