Якось у кучинському таборі особливого режиму на Уралі, недарма прозваному табором смерти, Михайло Горинь показав мені світлину, де зображено високочолого чоловіка з просвітленим поглядом запалих очей на витонченому інтеліґентному обличчі. – “Хто це такий?”. – Я не впізнав. – “А що ви можете сказати про цю людину? – “Цей вид світиться добротою і розумом… Та це ж Литвин!
Згодом така фотокартка дісталась мені як землякові разом із деякими речами покійного, і я допровадив їх його матері, Надії Антонівні Парубченко, у якої побачив таку ж. Згодом Оксана Яківна Мешко твердила, що це саме вона десь 1978 року наполягала, щоб Литвин сфотоґрафувався. Зараз та фотокартка найбільше знана як його “канонічний” портрет.
Так, це справді була людина, що найбільше в світі цінувала доброту. Добро, Любов, Свобода – улюблені теми його розмов. “Зараз кинь палицею, та й попадеш на розумного, а от доброта – рідкість. Якби мені сказали вибирати поміж добрим і розумним – я вибрав би доброго, бо розум може бути і злим”, – не раз повторював Литвин. Уже десь на третій день знайомства з ним, – а сталося воно за обставин особливих, на пересилці Лук’янівської в’язниці у Києві, – відчув я потребу виповісти цьому чоловікові потаємні болі та тривоги своєї душі. “А мені багато хто розповідає найпотаємніше, хоч я до того не прикладаю жодних зусиль”, – сказав Литвин. Це про Івана Світличного Василь Стус якось сказав був: “У його присутності останній дурень говорив розумні речі”. У присутності ж Литвина, здається мені, никли озлоблення, ницість, підлота. Коли я слухав його, то часом здавалося, що бачу над його чолом сяєво. Із людей, яких я знав, подібне враження на мене справляв ще хіба Стус.
Отож 5 вересня 1980 року зрушили мене, “кримінального в’язня”, на етап з Вільнянська Запорізької области (де я вже півтора року карався за нібито відірвані від плаща міліціонера ґудзики) до Житомира, де, як я вважав, мене мали посадити на одну лаву підсудних із Дмитром Мазуром за так звану “антирадянську аґітацію і пропаґанду” ще на 15 років. Зрозуміло, що на душі мені було маркітно. І от із групою карних в’язнів заводять мене у велику пересильну камеру катерининського корпусу, де вже було чоловік 20. По обидва боки уздовж стіни – двоповерхові нари, посередині – вмурований стіл та лави. Незайнятих місць нема, то я стою десь ізбоку, приглядаюся та прислухаюся, куди це я потрапив. Публіка звично втрясається, хтось ладнається заварювати біля параші чай. Мій випадковий попутник Володимир Юрченко, який повертається з вільнянської психіатрички до табору в Коростень, підводить мене до давно не голеного, худющого чоловіка з нагрудним знаком “Литвин Ю.Т.”. Мій “пашпорт” теж на виду – і ми радо потисли одне одному руки, не вельми виявляючи емоції, щоб нас хутенько не розвели по різних камерах. Утім, побоювання наші були даремні, бо наглядачам більш помітні “безпредєльники”, ніж отакі, як ми, сірі “мужички”, що навіть не матюкаються. Донині я чув хіба ім’я Литвина, та не знав, що через півроку після мене, а саме 6 серпня 1979, йому сфабрикували нову “кримінальну” справу. З огляду на брак фантазії у гебістських головах – на кшталт моєї: опір працівникам міліції з застосуванням насильства, стаття 188-І Кримінального Кодексу УРСР. Тільки я “вчинив опір” двом міліціонерам та одному гебістові, а Литвин – аж п’ятьом міліціонерам. І це – після двох перенесених за рік операцій…
Боюся, що в моїй розповіді про життя Литвина до моєї зустрічі з ним трапляться якісь помилки, то хай мені вибачать. Так мало ми знаємо про Литвина, що треба розповідати й найменші дрібниці.
Є у Литвина повість “Безумец”, писана російською мовою, але, за словами автора, з українськими вкрапленнями: герої говорять часом і українською. Головний персонаж цієї повісті Пинчук народився другою дитиною-близнюком, якої зовсім не чекали, тому після народження обділили увагою. Перша ж дитина, якій приготовані були всі доступні блага, померла у місячному віці. Тому дісталися вони Пинчукові-другому ніби як незаконно. Цей фатум підміни, неадекватного сприйняття, нерозуміння тяжіє над героєм усе його стражденне життя, в якому йому весь час доводилось бути не самим собою.
Батьки Юрія, Надія Антонівна Парубченко і Тимон Литвин, у 30-х роках учителювали на Васильківщині під Києвом – у Ксаверівці, Кодаках, Мар’янівці (звідки родом Іван Козловський), у Барахтах. Про 1933 рік Надія Антонівна, яка донині бідує в похилій хатинці під горою на вулиці Промінській, (Нар. 14 жовтня 1914 року. Упочилася в Бозі 26 жовтня 1997 року. 1992 року Дрогобицька районна організація “Меморіялу” на чолі з Мироном Бучацьким побудувала нову хату для неї, її освятив з участю багатьох гостей 26 листопада о.Юрій Бойко, УАПЦ. Того ж дня у сільському будинку відбулося вшанування Ю.Литвина, де полковник СБУ В.І. Пристайко вручив матері документи про реабілітацію сина. У Барахтівській школі створено кімнату-музей Ю.Литвина), оповідає з трепетом душевним: “Я вела початкові класи. У мене з 24 діток лишилося тільки четверо. Нам, учителям, три місяці не видавали платні, і ми за милим Богом теж не померли…” У Ксаверівці 26 листопада 1934 року й послав їм Господь близнят, другому з котрих і судилося пройти тяжкими шляхами пошуку істини і покласти своє життя на вівтар України.
Із 1937 року батьки вчителювали в селі Високе, коло Ставища Брусилівського району на Житомирщині. Перед самою війною батько поступив на військову службу, і сім’я перебралася до Житомира. Тимон Литвин воював на фронті, а потім партизанив із Ковпаком, а помер від ран у шпиталі 24 квітня 1944 року, похований у Проскурові (Хмельницькому) у братській могилі.
За німецької окупації хлоп’я ледь не загинуло: його та сусідського Іванка німець звинуватив у крадіжці цигарок і вже поставив був під стіну, щоб застрелити, та мати, уплутуючи кілька німецьких слів, ублагала. Якось, згадує мати, сказав він німцеві: “Чого ти прийшов на нашу землю? Хіба тобі своєї мало?” Сам же Юрій пригадував свої дитячі забави тих часів: його завше призначали бути “німцем” і, звісно, кожного разу били, хоч у душі він був таким радянським патріотом, що далі нікуди. А все за те, що намагався грати справжнього, як уявлялося, ворога: страшного і жорстокого. До останніх днів своїх Юрій Литвин мав із собою пожовклу фотокартку батька у військовому, а також воєнну групову, де був зображений дядько по маминій лінії Микола, якому поталанило вижити, а згодом дослужитися до полковника. Оцей дядько Микола, діставши в голодному 1946 році від сестри Надії слізного листа, що не може прогодувати дитину, велів їй продати свій відріз на костюм і відправити Юрка до нього. Завезла мати хлопця аж до Харкова, купила йому на останні гроші квитка та хлібину на дорогу, розпрощалася і з надірваним серцем повернулася додому, причепившись десь до паровоза. А Юрко плакав: “Як же ви, мамо, доберетеся без грошей?”
Опинився 12-літній Юрко на Кавказі, десь у районі озера Ріца. Оточення, зрозуміла річ, було російськомовне, що позначилося на його подальшій парадоксальній письменницькій долі. Там потрапив Юрій в автокатастрофу: загорілася машина, лопнув скат – його відкинуло у кущі глоду. Про хлопця згадали десь через дві години… Декілька місяців пролежав він у лікарні, якийсь час навіть із завיязаними очима. Лишилися йому від того пам’ятки: обгоріле тіло, почасти й обличчя, ледь помітне заїкання, яке різкіше виявлялося, коли хвилювався, та оголена чутливість до людської біди. Там, у лікарні, коли мав завיязані очі, й почав складати вірші. Повернувся до матері. Після 7-го класу, закінченого в Барахтах, пішов Юрій у гірничо-промислову школу в місті Шахти, працював на Донбасі, але став слабувати на ноги і знову повернувся до матері в Барахти. Був, як уявляв собі, щирим комсомольцем, навіть секретарем комсомольської орґанізації, коли навчався в школі, та не міг миритися з усілякою несправедливістю. Мама зберегла ось такий документ:
ХАРАКТЕРИСТИКА
На члена ВЛКСМ с 1949 года, билет № 30183874
Литвина Юрия Тимоновича
1934 года рождения, образование
7 классов, украинец, учащийся
7-летней школы с. Барахты.
В конце 1949 года член ВЛКСМ тов. Литвин Юрий Тимонович был избран секретарем ученической комсомольской организации 7-летней школы с. Барахты.
Будучи секретарем комсомольской организации до настоящего времени, тов. Литвин Ю.Т. показал себя как хороший общественник, отзывчивый товарищ, сумел сплотить вокруг себя комсомольцев и несоюзную молодежь, мобилизуя и направляя ее на выполнение задач, стоящих перед комсомольской организацией.
Комсомольская организация, руководимая тов. Литвин Ю.Т., на деле служит помощником школы, парторганизации к-за, правлению колхоза.
Тов. Литвин выполнял неоднократные поручения Райкома комсомола.
Систематически работает над повышением своего идейно-политического уровня. Морально устойчив, идеологически выдержан.
Партии ЛЕНИНА – СТАЛИНА предан.
Секретарь Васильковского
РК ЛКСМУ
(В. Дмитрук)
(Орфоґрафію ориґіналу збережено).
1953 року надумали сільські хлопці вирватися з колгоспного кріпацтва, поїхати десь в інші краї на роботу. Але голова не дає довідки, що відпускає. Куди поїдеш безпашпортним? То вони – наївні діти! – запротестували в незвичайний спосіб: піймали колгоспне теля та й прив’язали в посадці. Юрко як дізнався про це, то переконав хлопців іти до голови, сам пішов з ними і сказав: “Якщо будете так несправедливо ставитися до молоді, то вона буде вчиняти всілякі злочини”. Певна річ, голова колгоспу Ніколаєнко подав на хлопців до суду, який щедрою рукою відбатував їм по 10 років, а Юркові 12, щоб не був таким розумним. Заарештували їх 24 червня 1953 року і судили за ст. 4 Указу від 4.VI. 1947 р. “Про кримінальну відповідальність за крадіжку державної та суспільної власности”. На суді Юрій показував матері побиті руки…
Етапували Юрія за будівництво Куйбишевської ГЕС. Мати тим часом домагалася звільнення сина, і добилася: славетний свого часу партизан Сидір Артемович Ковпак, тоді вже заступник Голови Президії Верховної Ради УРСР, згадав свого побратима Тимона Литвина і постановою Президії Верховної Ради УРСР від 13 січня 1955 року Юрія 1 лютого звільнили. Та щойно він приїхав до дядька Миколи в Ленінґрад, як там 14 квітня провели обшук і Юрія заарештували: нібито він у неволі, в Кунеєвському виправно-трудовому таборі, на тому ж таки будівництві ГЕС, разом із друзями створив “Братство вільної України”, яке ставило собі метою “боротьбу за відторгнення України від СРСР, боротьбу з комуністичними ідеями, створення “самостійної України”. Певна річ, за “самостійну Україну” можуть боротися тільки її вороги, тож 5 – 10 вересня 1955 року Судова колеґія з кримінальних справ Куйбишевського обласного суду під головуванням Бузанова засудила 16 хлопців-українців за ст. 58-10, ч.2, та ст. 58-11 КК РСФСР (“Зрада батьківщини”). Хоч ніяких матеріялів, що доводили б діяльність групи, не виявили, та “встановили” що була в них і клятва з підписом кров’ю на аркуші з зображенням тризуба, і паролі, “трійки”, “десятки”, що на чолі кожної стояв “старший брат”. Литвин (псевдонім “Кремінь”) нібито склав дві відозви до вיязнів-українців з закликами вступати до націоналістичної організації, розробив статут і склав текст клятви, написав і поширив низку віршів. Він був фактичним керівником організації, а зі створенням штабу був обраний завідувачем політвідділу БВУ. Хто виходив на волю, мав створювати осередки.
Щоб “пошити” таку справу, слідство працювало 11 місяців. В організацію було “втягнуто” (братчиками чи слідством?) до 40 чоловік. Трьом керівникам, у т.ч. Литвинові, “світило” по 25 років, але суд зважив, що ніякої практичної роботи, окрім організаційної, БВУ не провела. Литвинові, як організаторові братства, разом із п’ятьма іншими, дісталося 10 років неволі та 3 роки “поразки в правах”.
Півроку Юрія тримали в таборі Мединь, потім у Вихорівці (це “Озерлаґ” Іркутської области), потім у мордовських таборах, серед політв’язнів. Мабуть, саме ті часи стали періодом громадянського визрівання Юрія Литвина. Широке спілкування з найрізноманітнішими людьми вирівняло його національну свідомість. У розмові зі мною Литвин згадував Михайла Михайловича Сороку, який був чи не найсвітлішою особистістю з-поміж українців у таборах протягом цілої чверті століття. Дуже треба б, казав Литвин, зібрати книгу спогадів про нього. (Тепер така книжка є: Леся Бондарук. Михайло Сорока. Дрогобич: Відродження. – 2001. – 296 с.). Згадував доктора Володимира Горбового, який захищав Степана Бандеру на процесі 1936 року, Павла Дужого, Данила Шумука, митрополита Йосипа Сліпого та ще багатьох українців та чужинців, із якими мав нагоду спілкуватися. З особливою любов’ю говорив про Ростислава Доценка (він пройшов у “справі БВУ” свідком). Цю дружню любов проніс він у чистоті через усе життя, довгі роки не маючи можливості з ним спілкуватися. Недарма свого сина, 1968 року народження, назвав Ростиславом і обрав Доценка синові хрещеним.
З дитячих літ писав вірші, рідною і російською. І все ж писати Литвинові легше було російською. В основному там, в ув’язненні, до 1965 року, склав він книжку віршів “Трагическая галерея” – про долю свого покоління, про жертви терору. Цю книжку автор присвятив згодом видатному борцеві за права України Левкові Лук’яненку. Я сам чув, як Литвин казав про це Левкові через кватирку в таборі Кучино на Уралі – десь на початку 80-х років. Доля цієї книжки тяжка. Автор не хотів публікувати віршів російською мовою, тому звернувся до Миколи Лукаша, щоб переклав. Лукаш узявся був, але потім йому щось завадило. Тим часом чи не всі списки книжки унаслідок обшуків зрештою опинилися в гебістських сейфах. Та Литвин мав феноменальну пам’ять: усю збірку він носив із собою в голові, чимало мені з неї читав. А от я, грішний, не запам’ятав з його вуст жодного вірша. Немалу роль в цьому зіграв і мовний бар’єр. “Чому ви не пишете українською?” – питав я його. “Та пишу й українською, тільки гірше виходить. Бо я боюся української мови. Здається, не відчуваю її у всій глибині”, – казав Литвин. Оце ще один момент тієї парадоксальної, “не своєї” долі. Недарма Литвин глибоко роздумував над долею Гоголя, який ніяк не міг зректися українства, але й до Росії пристати не зміг. Утім, сум’яття Гоголя було Литвинові чужим, бо не кожен так чітко усвідомлював себе українцем, як він.
Іномовна творчість значних діячів культури в середньовіччі не була дивовижею, а нормою. Доба ж становлення національних культур на народномовній основі надовго розметала кого куди – аж тепер ми починаємо визбирувати, де наше по духу і крові, а не лише за мовою. Трагічна постать Гоголя – перша в ряду тих, кого ми сприймаємо як не зовсім свого, саме через його чужомовність. Але якщо вся латиноамериканська література писана “не своєю” мовою, то й Гоголь є явищем української культури. Перекладіть твори Гоголя на французьку чи китайську – і нічого російського в них не залишиться. Лише оголиться критичний погляд українця на російське суспільство. Гоголь був останній представник багатомовного українського середньовіччя. Але народитися б йому не до, а після Шевченка… Та й сам Шевченко зовсім не відокремлював Гоголя від українства, як це робимо ми, основуючись лише на мові творів, а не на їх духові.
Будуть труднощі й у сприйнятті творчости Юрія Литвина. У 1989 році автор цих рядків питав дозволу матері Литвина на публікацію творів мовою ориґіналу з умовою, що одночасно буде оголошено конкурс на кращий їх переклад. Уже вдалося розшукати основну частину книжки “Трагическая галерея”. Збірочка (чи то добірка) українських віршів, яка вийшла за кордоном, за словами самого автора, не представляла його справжнього творчого обличчя. (Нам відома хіба книжчина: Юрій Литвин (Портрети сучасників). Упорядкувала Надія Світлична. Видання Закордонного представництва Української Гельсінської групи. Нью-Йорк, 1980. 32 с. Але віршів там нема). Пам’ятаю, читав мені Литвин, гарний вірш про Івана Мазепу українською мовою, інші вірші.
Треба сказати, що Литвин був невезучий: мав талант написати, а от хисту довести написане до пуття часом йому бракувало. Таким людям потрібна опіка… “Може, 10 відсотків із того, що я написав, досягло мети, а решта – в кагебістстких сейфах, – казав Литвин. – Але навіть якби лише один відсоток побачив світ – усе одно слід було писати”.
Є у Литвина прозові книги “Рабочее дело” та “Безумец”. Очевидно, це густа витончена філософічна проза. Є “Поэма о подснежниках”, є десь добірка українських віршів, яку не втрачаємо надії розшукати й помимо сейфів КГБ. Мені тяжко схарактеризувати тодішній світогляд Литвина, бо для цього потрібно б мати хоч дещо з його творів. Та ще треба мати на оці, що в останні роки він позбавлений був можливости писати. Але й у камерних наших розмовах 1980 року прохоплювалося в нього щось від української вольниці, стихійного бунтарства і, я би сказав, від анархосиндикалізму, чого Литвин і не заперечував. Державу він вважав безумовним злом, яке потрібно витісняти, вивільняючи все більше місця громадському самоврядуванню.
Якось пізніше, в Кучино, була мова про українську державу, яка не змогла в 1917 – 1920 роках утвердитися, можливо, тому, що була… надто демократичною, що не знайшлося свого диктатора. “І то слава Богу, – сказав Литвин, – що в нас не знайшлося свого Сталіна або Гітлера. Бо тоталітаризм супротивний духові й характерові нашого народу. Наш переможений народ мусив терпіти чуже ярмо – своє ж ярмо було б стократ ганебнішим”.
Тяжко і довго Литвин вилущувався з марксизму – але виніс ізвідти чітке розуміння інтересів трудящого і експлуатованого новим пануючим класом люду. Трагедію соціялістичного вчення на практиці російської держави Литвин сприйняв так близько до серця, щоб сказати пізніше, що Маркс висунув фальшиву ідею пролетарської держави. Адже історія не дала жодного позитивного прикладу такої держави. І особливо яскраво це виявилося в польських подіях 1980 року: “пролетарська держава” оголосила війну пролетаріятові, запровадивши воєнний стан. Зрештою, у нас цей стан фактично тривав постійно з 1917 року: держава перебувала в постійному стані війни з народом. У жодній так званій пролетарській державі правлячі “пролетарські” партії не зважувалися віддатися на волю вільних виборів. Литвин згадував при цьому відоме застереження Івана Франка, що люди, які ніби з добрими намірами поробити всіх людей щасливими, але насильницькими методами добравшись до влади, зосередили б у своїх руках таку необмежену, неконтрольовану з боку суспільства владу, що ніколи б не захотіли від неї добровільно відмовитися, натомість суспільство буде так паралізоване, що неспроможне буде боротися з узурпаторами, унаслідок чого припиниться суспільний поступ. Так що кривавий сталінізм і сумнозвісний “застій” Франко передбачив ще в 1905 році… (Див. його працю “Що таке поступ).
Та повернімося до викладу біоґрафічних даних Литвина. Звільнившись 14 червня 1965 року, він поїхав у Москву, де зумів прорватися в канадійське посольство – щоправда, лишивши в руках міліціонера піджака, – та розповів про становище політв’язнів у концтаборах. Щоб не ризикувати текстом, він вивчив його напам’ять. А пам’ять мав феноменальну. Співробітники посольства вивезли його в машині і дали змогу вискочити на ходу. Поїхав він до мами в Барахти. Одружився з Вірою Мельниченко. Хоча сімейне життя не склалося, та Юрій вельми тішився сином Ростиславом. Та скоро мусив розлучитися з родиною. Працював він, бачите, у Василькові на заводі холодильників, на трубному заводі. Його обрали до керівництва профспілки, то він доводив робітникам, що профспілка – то не “приводной ремень партии”, а інструмент захисту економічних інтересів робітництва. Певно, що це був не єдиний гріх: власті пригрозили, що якщо не виїде з України, то посадять. Мусив податися до Сибіру, в Красноярськ, у Саяни. Коли повернувся з вигнання, то застав уже чималого сина, який ніяк не зважувався назвати його татом. Сказав якось: “Батьку…”. Та вже так і повелося. Батько покладав на Ростислава великі надії, але нелегка доля дітей політв’язнів. Учителька докоряла: “Будеш там, де батько”. “Буду. І Шевченко там був, і Ленін, і багато хто”, – казав хлопець. “Стражі порядку” пообіцяли, що як тільки йому виповниться 18 років, то посадять. Так і сталося, як обіцялося… Ще одна зламана доля. (Ростислав Литвин, 19.06. 1968 р.р., помер 6.01. 2004 р. від інсульту у віці 35,5 р.)
Недовго прожив Литвин в Україні. 14 листопада 1974 року його заарештували органи КДБ і 13 березня 1975 року Київський обласний суд під головуванням А.Ф.Ткачової присудив йому за популярною тоді статтею 187-І (“Наклепницькі вигадки, що паплюжать радянський державний та суспільний лад”) три роки таборів суворого режиму. Інкримінували, зокрема, літературні твори, яких у вироці перераховано десятки, а також “Тези про державу”, “Анархо-синдикалістський маніфест”, “Записки робітника”, де, звичайно ж, він зводив наклепи на радянську демократію, паплюжив внутрішню та зовнішню політику радянської держави, радянський робітничий клас, особливо ж інтернаціональну політику КПРС у зв’язку з подіями в Чехословаччині 1968 року. На суді Литвин вини за собою не визнав і показів не давав.
Етапували до табору Верхній Чов у Комі АРСР. На розподілі “рабсили” начальник спитав про спеціальність. “Поет”, – відповів Литвин. – “Поэт? А мне поэты не нужны. Мне нужны бетонщики. Га-га-га! Пойдешь таскать бетон”. У тому таборі більшість в’язнів були такі самі “наклепинки”, як Литвин, або суджені за іншими статтями, але з політичних міркувань. Режим там був тяжкий, тяжчий, ніж у Мордовії, в’язні були позбавлені будь-якого юридичного захисту. Наглядачі ходили з ґумовими кийками і застосовували їх на свій розсуд. Там Литвин захворів на виразку шлунку, переніс тяжку операцію, під час якої ледве не помер. Урятував його хірурґ, який домігся дозволу для матері побути декілька днів біля сина. Видіння смерти – білий льодовик, що насувається, і голос матері: “Ти будеш жити… Ти будеш жити…” – ці враження лягли в основу “Баллады о смерти”.
Звільнившись 14 листопада 1977 року, знову оселився в Барахтах, при мамі в селі Барахти, в хатинці під горою на вулиці Промінській. Прожив там усього півтора року, та й то під адміністративним наглядом, себто без права з’являтися будь-де за межами села, та мусив сидіти тільки вдома з 9 вечора до 7 ранку. Працював “надомником” – клеїв якісь коробочки для якоїсь Васильківської фабрики.
Того року здійнялася в Вкраїні нова хвиля арештів – уже проти Української Громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод. Скоро після звільнення до Литвина в Барахти приїхала Оксана Яківна Мешко і затіяла обережну розмову: нікому працювати в Групі. Заарештовані Микола Руденко, Олекса Тихий, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Левко Лук’яненко… “Про віщо мова, Оксано Яківно?” – і кинувся Литвин у нову биятику… До речі сказати, про Оксану Мешко він завжди говорив із любов’ю: “Це наша Жанна д’Арк”. Усе мріяв, коли-то ми зійдемося малою сім’єю в нашої козацької матері на Верболозній, 16… От уже й можна б зійтися, та багатьох не дорахуємося. Бо й сама господиня дому вже покинула нас 2 січня 1991 року.
Згодом, на Уралі, Василь Стус розповідав, що член-засновник Української Гельсінкської групи ґенерал Петро Григоренко дуже високо поціновував матеріяли, написані Литвином. Насамперед, мабуть, його статтю “Правозахисний рух на Вкраїні. Його засади і перспективи”, датовану квітнем 1979 року. (Див: Українська Гельсінкська Група. 1978—1982. Торонто-Балтимор: Смолоскип, 1983.— С. 369-378; Юрій Литвин. Люблю – значить живу. Публіцистика. Упорядник Анатолій Русначенко. – К.: Видавничий дім “KM Academia”, 1999, с. 56–62; Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Упорядники Є.Ю. Захаров, В.В.Овсієнко. Харківська правозахисна група. – Харків:Фоліо, 2001, т. 3, с. 177–182 та інші видання). Литвин намагався поставити український правозахисний рух на серйозну національну ідейну основу, шукав його витоків у природній волелюбності українського народу, у тривалій національно-визвольній боротьбі, в унікальному явищі – козацькій республіці, яка постала навіть раніше французької і виробила задовго до американської свою конституцію 1710 року. Найбільшим захисником прав людини і нації Литвин вважав Тараса Шевченка. “Бо де нема святої волі – Не буде нам добра ніколи, Нащо таки й себе дурить”, – повторяв за ним Литвин. Шевченко, будучи ще живим носієм народної моралі, засвоївши християнське світобачення та українську книжну вченість, народну історичну пам’ять та козацьку історіоґрафію, підбив підсумок історичній Україні-Малоросії і народив нашу націю заново, задав їй новий ритм, дав їй нову ідейну основу і поставив чітку ціль: національна державність у колі вільних народів світу, де тільки й може стати вільною кожна людина.
Нові й нові ґрані відкривав він мені в Шевченкові. От, наприклад, в одному з останніх віршів, “Ликері”, Литвин виявив співзвучний своєму погляд Шевченка на подружжя як на спілку двох рівноправних сторін, яка освячується взаємним коханням, а не суспільством, тим паче коли не рідною, а російською церквою. (“Збрешуть люде, І візантійський Саваоф Одурить. Не одурить Бог, Карать і миловать не буде: Ми не раби Його – ми люде!”).
За ті півтора року обмеженої волі Литвин переніс іще дві операції – на тому ж таки стражденному шлунку – та операцію на варікоз. Отже, ледве ногами плутав по світові. 19 червня, якраз на день народження сина, пішов він до Стугни з одним родичем та знайомим. Мали пляшку вина. Тут над’їхала машина з п’ятьма міліціонерами (Гурський Віталій Антонович, Ткач Олександр Іванович, Устюжанин Валерій Іванович, Поліґанов Володимир Борисович, Кернер Володимир Миколайович. Декотрі з “потерпілих” досі працюють у Василькові в правоохоронних орґанах, кар’єру зробили!). Запитали, хто Литвин, заштовхали в машину, не давши й одягнутися, навздогін полетіли шкарпетки, черевики й одяг. Привезли, виявляється, у райвідділ для продовження режиму нагляду, а запроторили у витверезник. Завимагали роздягнутися для обшуку. Литвин відмовився. Тоді йому викрутили руку. Він назвав одного фашистом. Його прив’язали до нарів.
– То що, я фашист?
– Та ще й дурний фашист.
Удар в обличчя.
– Ти дурень у квадраті.
Удар по голові.
– Дурень у кубі.
Удар у живіт.
Дурнем у четвертому ступені назвати не зміг, бо знепритомнів. Здерли 15 рублів штрафу й відпустили додому. Але 6 серпня за санкцією прокурора Васильківського району Твердохліба Литвина заарештували, звинувативши у вчиненні насильницького опору працівникам міліції (аж пיятьом!). Мати, Надія Антонівна, сказала на суді: “Мій син добрий: він простив би вам. Але люди вам не простять”. “Останнє слово”, виголошене в суді, Литвин зумів передати, записавши, на волю з концтабору Буча, що під Києвом, Василь Стус і Оксана Мешко передали його за кордон, і воно є опубліковане в грубезному томі “Українська Гельсінкська Група. 1978 – 1982. Документи і матеріяли”, що його упорядкував Осип Зінкевич, а видало Українське Видавництво “Смолоскип” ім.В.Симоненка в Торонто – Балтиморі 1983 року, с. 379–395 (А також у згаданих вище виданнях). Причиною арешту – нема сумніву – було те, що Литвин не став мовчати про пригоду: про неї розповіло радіо “Свобода”, тим часом Литвина було оголошено членом Української Гельсінкської Групи, а таким не місце на волі. Щоб менше було тих “політв’язнів”, згадали привід і сфабрикували “справу” про насильницький опір працівникам міліції, ст.188-І, ч.2. Суддя А.А.Васильєва (як багато у Василькові іноземців!) 17 грудня 1979 року скомпонувала вирок на дві сторіночки. Захисником був відомий нині В.В.Медведчук – голова Спілки адвокатів України. (Цей адвокат, заробивши перший мільйон, мабуть, на захисті Юрія Литвина і Василя Стуса (Див. Про це численні публікації Є.Сверстюка та Д.Чобота), тепер став Головою Адміністрації Президента і не пріч від того, щоби самому стати президентом обікраденого ним народу. Тому вважаю доречним процитувати тут з “Останнього слова” Юрія Литвина: ”Провокація, вчинена проти мене, — це свідомий злочин, здійснений органами т. зв. радянської влади не лише проти мене як особи, як літератора, як члена Української Громадської Групи “Гельсінкі”, але й проти всіх тих, кому дорогі й близькі ідеали демократії, свободи і гуманізму. Прокурор будував свої звинувачення Литвина не на ґрунті об’єктивних фактів (яких не було), а на хисткому тлі фальсифікацій і прямих лжесвідчень “потерпілих”, які безсоромно брехали на суді під опікою “Влади” і “Закону”. І це ще один доказ того, що суд і прокуратура були прямо зацікавленими сторонами, тобто учасниками вчиненої проти мене провокації. Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене провокації. Адвокатська участь у таких справах зведена нанівець – це ще одне свідчення відсутності в СРСР інституту адвокатури при розгляді політичних справ, де садять людей “інакодумаючих”. Щодо потерпілих, то вони сказали самі про себе більше і краще, ніж хто. Десь 60 років тому Дзержинський (М.І.Калінін. – В.О.) назвав міліцію дзеркалом радянської влади. Воістину, що правда. Ось вам дзеркало Василькова. Дзеркало нашої влади. Ганьба всім присутнім у цьому залі. Цей суд є однією з найганебніших сторінок за свою історію судочинства у Василькові, і він буде лежати на совісті не лише тих, хто мене судив, але й на вашій совісті, мої громадяни-земляки.)
“Литвин оказал работникам милиции активное сопротивление, сопряженное с насилием, хватал Полиганова и Ткача за одежду, угрожал им расправой, препятствуя этим самым выполнению их обязанностей по охране общественного порядка”, “хватал Полиганова и Ткача за погоны”, “выражался нецензурной бранью”. Це щось дуже автобіографічне для радянських міліціонерів, але зовсім невластиве Литвинові. Такі ж формулювання і в моєму вирокові 1979 року. І так само суд не взяв до уваги свідчення захисту. І кара така ж: три роки таборів суворого режиму.
І ось він переді мною – худенький чоловічок, що світиться зсередини любов’ю та добротою, що відкрито поклоняється свободі, що сміливо вступає в полеміку з карними в’язнями, з наглядачами, розгортаючи брудні потоки матюччя самою лише своєю правотою та щирим здивуванням, як то люди не знають таких очевидних речей. “А звідки ти це все знаєш?” – питають. – “Цього не пишуть на етикетках пляшок у горілчаних крамницях. І горлечко пляшки – надто вузеньке віконце у світ. Не випий скількись там пляшок горілки – купи приймач, слухай радіо “Свобода” – то й ти знатимеш”. – “Ну, добре, ось ти такий гуманіст, а якби ти прийшов до влади, що б ти зробив з нами, кримінальними в’язнями?” – “Та я до влади ніколи не прийду. Я не політик, я правозахисник, і за будь-якої влади моє найімовірніше місце – у в’язниці. Бо будь-яка держава – насильство над людиною, а я проти насильства завжди боротимуся. Я не люблю політики і політиків”. – “А все ж таки, якби тебе призначили начальником тюрми?” – “То я би розпустив усіх в’язнів, завіз би до в’язниці машину вибухівки, висадив би її у повітря і на тому склав би свої повноваження”. – “То ти не карав би навіть за явні злочини? Кажеш, що віруючий, та навіть Бог карає за гріхи”. – “Злочинець сам себе карає, беручи гріх на душу. А Бог ще нікого власноручно не побив палицею. Та й не визнаю я Бога – начальника в’язниці, яка називається пеклом. Це Мойсеєві на одне вухо шептав Бог, на друге Сатана, а третє він сам вигадав і все те змішав докупи. Новий Заповіт чистий від ідеї насильства, я йому поклоняюсь. Ось ти кажеш, що невіруючий. А в Добро ти віриш? У Свободу віриш? У Любов віриш? Отже, ти теж віруючий, бо Бог і є Добро, Любов, Свобода”.
Отож ми цілих 10 діб тішилися “подарунками від МВС” – нашою зустріччю хоч не у найліпших умовах, але дуже доречною. Бо везуть мене до Житомирської в’язниці на слідство у справі мого краянина Дмитра Мазура, а Литвина, виявляється, повертають оце до табору в Бучу, звідки возили на Херсонщину на час Олімпійських ігор у Києві. Щоб не зірвав їх. Не дивно, що й мене все літо не брали на етап… На Вкраїні йде “олімпійська чистка”. Сталін із Кагановичем свого часу заповзялися були зробити з України “зразкову соціялістичну республіку”, але для цього не надавалося її населення. То його вирішено було винищити, замінивши нововиведеними гомосовєтікусами. Уже в ближчі часи Брежнєв із Гришиним (Перший секретар Московського міськкому КПРС) задумали були перетворити Москву на “зразкове комуністичне місто”. Щербицький же, мавпуючи законодавців моди, пообіцяв зробити те саме з Києва (“Український інтеліґент не може без московського дириґента. Він звик мавпувати, повторювати зади”. Якось так писав Микола Хвильовий у 1928 році. Вибачте, що в мене Щербицький опинився в інтеліґентах…) Тож “хазяїн” почав очищати Київ і всю Україну від “трубольотів” (бездомних), повій, злодійчуків та… дисидентів. Тим паче, що наближалася Олімпіада-80, і частина ігор мала бути в Києві. Під цей “олімпійський” укіс потрапили Дмитро Мазур, Петро та Василь Січки, Ярослав Лесів, Василь Стус, Василь Стрільців. Хто мав звільнятися, того “розкручували” в неволі, не даючи й передихнути, Ольга Гейко ступила на волі всього два кроки – з воріт зони до воронка. Миколу Горбаля заарештували наново в останній день терміну. В’ячеславові Чорноволу сфабрикували “справу” на засланні в Якутії, а мені – в колонії в Коростені… Про одну з жертв “олімпійського набору” тут, у Лук’янівці, ходять перекази. Наглядач, соромлячи неохайну зечку, ставить їй у приклад 76-річну тоді Оксану Яківну Мешко, яку тримали тут деякий час у новому корпусі, що побудований для жінок і неповнолітніх у часи Брежнєва. Тут є три корпуси: “Катеринка”, “Столипін” і Брежнєвка”. “Він пам’ятник собі воздвиг, – іронізує Литвин словами Пушкіна. – Цей пам’ятник тривкіший за той, що в Дніпродзержинську. На цілі століття”. (Незадовго перед тим Л.І. Брежнєв, як багаторазовий Герой Радянського Союзу і Соціалістичної праці, відкрив собі памיятник на батьківщині).
Ще сидячи в Бучі, під Києвом, Литвин заново написав почате ще в Барахтах чимале есе, назву якого взяв із Достоєвського: “Якщо Бога нема – все дозволено”. Автор уявно бере за руку “нашого дорогого Леоніда Ілліча” та й проводить його через арешт, слідство, етапи, через табори, тюрми, “пітушатники”, карцери, що покликані настановляти в’язня “на шлях виправлення”… Не виправляють, а калічать тут остаточно людей, топлять у болоті матюччя, насильства, ґвалтування, тотальної корупції! Литвин сказав, що відіслав потайними шляхами ту річ на волю, але не знає, чи вона досягла цілі. “Утім, це не так уже й важливо, – вважав він. – Головне, що я виконав свій моральний обов’язок перед цим абсолютно безправним, стражденним прошарком нашого народу – в’язнями”. Один із варіянтів початку цього есе таки досяг цілі й опублікований у томі “Українська Гельсінкська Група”, с.396 – 404 (а також у згаданих вище виданнях).
Ми з Литвином написали у Лук’янівці заяви з приводу “олімпійських арештів” та з того приводу, що лідер французьких комуністів Жорж Марше, повернувшись із Москви, заходився організовувати у Франції Гельсінкську групу під своїм мудрим керівництвом. Очевидно, в Москві його навчили в такий спосіб компрометувати Гельсінкський рух, що став уже міжнародним. Литвин вважав, що цей правозахисний рух у жодному випадку не може бути політичним, що жоден член жодної політичної партії не може бути членом жодної Гельсінкської групи, бо він проводитиме в ній свою партійну політику.
Литвин був мрійник. Він уявляв собі український правозахисний рух як гідну ланку світового, а представляти його мають найчесніші, найдостойніші, просто-таки бездоганні в моральному відношенні люди. Інтелектуальний рівень руху мусить бути високий. Кожен оголошений член Групи повинен бути притягальною зіркою, взірцем для оточення. За тоталітарного режиму, коли оголошений член Групи не міг протриматися на волі й декількох місяців, не треба прагнути великої чисельности. На поверхні достатньо мати невелику групу, але яка б опиралася на широке коло правозахисників та вільнодумців. “Інакодумство” ж насправді не зводиться в нас до “жалюгідних відщепенців”. “Інакодумці” в нас складають величезну більшість населення, бо з ким не заговори – майже всі невдоволені тими чи тими діями правлячого апарату. Правильніше було б сказати, що “інакодумцями” є ідеологічний апарат, бо вони у меншості.
До речі, саме Литвин уперше чітко сказав, що мене “заднім числом” прийнято було членом Української Гельсінкської Групи. Із 18 листопада, коли ото до мене в село приїхали О.Я.Мешко та Ольга Бабич. (У поштівці О.Я Мешко був лише натяк: “Ви в нашому колі.”). Вислухавши погляди Литвина на те, яким повинен бути правозахисник, я, пам’ятаючи, що майже нічого для правозахисту не зробив, навіть самого себе не захистив од напасті, відчув себе так, ніби ото підскочив, ухопився за щабель, де починається правозахист, та й вишу, не годен підтягнутися вище. Та раз мені випала така честь, то мушу вже шануватися. Хоч і мав я твердий намір не брати участи в “справі” Мазура, та й у новій своїй, але Литвин, спасибі йому, дуже підтримав мене на дусі. Я рушив на нову прю в піднесеному настрої, з просвітленою головою і без страху. Утім, бояться всі, а хто не боїться, той нехай не бреше… Мужність полягає в тому, як ти можеш переступити свій страх. Дякую Богові, що на цей раз Він послав мені Литвина і через нього додав мені сили витерпіти до кінця і вберегти свою душу від лукавого каяття, як то було зі мною під час слідства 1973 року, коли слідчий КГБ УРСР Микола Павлович Цімох почав шантажувати мене психіятричкою і я потроху мусив подаватися і навіть “визнав себе винним” на суді. Чи за 13,5 років ув’язнення я вже спокутував той гріх? Не знаю, може, мені за нього належиться ще мільйон літ чистилища…
У той час назрівали польські події, і Литвин старанно вивуджував із випадкових ґазет куцу інформацію про них. Він захоплювався “Солідарністю”. Вільні від партійного і державного диктату профспілки явили світові зразок конструктивної боротьби за інтереси трудящих, а головне – що остаточно розвінчали замішану на фальші ідею “пролетарської держави” під началом партії тоталітарного типу. Литвин мріяв про ті часи, коли й наш, український пролетаріят, стане таким високосвідомим, як польський. “Гай-гай, – зауважив я. – Передові ідеї в умовах тоталітаризму хоч і можуть зароджуватися в світлих головах представників підневільних націй, та реалізація їх мусить початися таки з метрополії – нам про першість годі й думати”. Але час, як бачимо тепер, показав, що це не завжди так: у розвалі “імперії зла” перед вели країни Балтії, а остаточного краху вона зазнала тоді, коли Україна проголосила незалежність і підтвердила це референдумом 1 грудня 1991 року. Щоправда, сталося це в умовах горбачовської лібералізації, а не брежнєвського тоталітаризму.
Мав Литвин ориґінальний на той час погляд на витоки европейського тоталітаризму першої половини ХХ століття. Першою партією тоталітарного типу він вважав більшовицьку: виникнення і прихід до влади подібних партій у Західній Європі – реакція на російський тоталітаризм. Гітлер не виграв би вибори 1933 року, якби німці не бачили на прикладі Росії, чого можна сподіватися від комуністів. (Згодом те саме читаю в “Новом мире”, 1, 1981 с.205).
Я вже згадував феноменальну пам’ять Литвина. Справді, кого з поетів не читав він мені за ті 10 днів: Шекспіра, Шевченка, Гюго, Тагора, Франка, Блока, Вінграновського… У його голові вміщалася ціла енциклопедія світової поезії, чому я подивувався. “Це не важко, – сказав Литвин, – потрібно лише часто “прокручувати” вірші в голові, ніж ото думати абищо. Повірте, що з таким багажем легше в світі жити”. Він прочитав мені декілька уривків зі свіжого тоді роману Ліни Костенко “Маруся Чурай”, і я теж їх вивчив. Цю річ Литвин вважав достойною Нобелівської премії та виношував думку, щоб висунула її саме Гельсінкська Група. Але в той час усі ми сиділи, хто не виїхав за кордон.
Що нас тримали в етапній камері разом цілих 10 діб, допомогла біда: дали якоїсь гнилої риби, в’язні потруїлися, то на камеру навісили табличку “Карантин” і вже нікого звідти на етап не брали. Та всьому настає кінець: поталасували мене далі, до Житомира, а Литвина – в Бучу під Києвом.
Зустрілися ми знову через півтора року, на Уралі, в таборі особливо суворого режиму ВС-389/36, у селі Кучино Чусовського району Пермської области. Прибув я туди 2 грудня 1981 року, а Литвин десь у травні 1982. Як і всі порядні люди, привезли ми по новенькому “червонцеві” терміну ув’язнення та по “п’ятірці” заслання, і титуловані були “особливо небезпечними державними злочинцями”, “особливо небезпечними рецидивістами”. Тож і одягли нас за останньою модою – в смугасте. Кажу “остання мода”, бо після неї є хіба що “дерев’яний бушлат”.
Мені новим терміном поглинули 8 місяців невідбутої “трирічки”, а Литвинові – всього 1 місяць і 12 днів, бо йому відраховували новий термін з дня суду – 24 червня 1982 року. Останнього слова, за свідченням матері, йому не дали сказати, то він його написав.
Отож Литвинові тут належалося побути до 24 червня 1992 року, плюс у засланні – до 1997. Виходить, загалом його засудили на 43 роки неволі, не рахуючи півтора року адміннагляду. Відбув він 20, а прожив усього 49. Яким же жахливим злочинцем треба бути, щоб заслужити таку кару! А Литвин сидів і помер за літературні твори, сповнені проповіді ненасильства і гуманізму, за правозахисну діяльність, за критичний спосіб мислення… Країна чудес! Країна необмежених можливостей…
Про “справу” свою Литвин розповідав мало, та й так зрозуміло було, що всі причетні до гельсінкського руху мусять бути тут. З вироку ми тепер знаємо, що це були “антирадянські” та “наклепницькі” його твори: написаний 1968 року лист “Борцам за свободу и независимость Чехословакии” і написані через 10 років два “Открытих письма…”, “Слово о кающихся грешниках” (це з приводу покаянних заяв І.Дзюби, В.Захарченка, Г.Снєгірьова), “Некролог”, лист до пані Картер, кілька варіянтів праці “Советское государство и советский рабочий класс” і найважливіша – “Правозахисний рух в Україні, його засади і перспективи”, яка була опублікована в журналі “Сучасність” № 10 1979 року, передавалася по радіо “Свобода”. Литвин був невгамовним і в неволі: намагався передати з кримінальних зон “Другий відкритий лист членам АФТ-КВП та всім трудящим США”, вітання польській “Солідарності”, трактат “Якщо Бога нема – все дозволено”. Ці речі “здали” зеки, яких він просив вивезти їх на волю і передати О.Я.Мешко чи комусь іншому. Утім, початок тексту “Якщо Бога нема…” таки вислизнув на волю.
Інкримінували також усні висловлювання, засвідчені кримінальними в’язнями, з усілякими перекрученнями та домислами, сфабрикованими слідчими. Пам’ятаю, згадував Литвин розмову зі слідчими про вірш, присвячений американському народові, сини якого вперше ступили на Місяць. Приблизно так: “Крізь колючі дроти і ґрати я подаю тобі руку, трудова Америко”. – “То це ви ручкаєтесь з нашими ворогами?” – “Так, я подаю руку трудовій Америці, а ви з ким цілуєтесь?” (Якраз недавно, 18 червня 1979 року, Брежнєв смачно поцілувався з Картером, підписавши договір про обмеження стратегічних озброєнь – ОСО-2).
Шантажували Литвина під час слідства психіятричкою, возили у сумнозвісне 13-е відділення київської “Павлівки”, що ним відала Наталка Максимівна Винарська. Експертизу проводив відомий усій кримінальній Україні психіятр, доктор медицини Ліфшиць. От він допитував Литвина: “Що ви все на партію звалюєте? При чому тут партія, як от у сусідній палаті лежить чоловік, котрий, вибачте, козу зґвалтував?” – “А де це він зробив, на Красній площі?” – “Та в хліві. Ще й защібнувся. Діти побачили”. – “Отже, він людей соромився? А якби він був віруючий, та знав, що Бог усевидющий, то вчинив би таке? То ж скажіть мені, а хто хрести скидав із церков, чи не ваша партія?”
Довелося мені бути з Литвином у Кучино в одній камері декілька місяців – від травня 1982 до лютого 1983. Пам’ятаю, забрали мене від нього незадовго до Шевченківського свята, за чим я вельми жалкував, бо Юрій Литвин, Михайло Горинь, Іван Кандиба, Василь Курило та Володимир Остапенко провели у своїй 17-й “хаті” прецікаві шевченківські читання, про які довго потім згадували. (У тій камері деякий час із нами був також Олекса Тихий, Акпер Керімов та Борис Титаренко).
“Нове мислення” тепер у всіх на вустах, а Литвин мислив по-новому вже в ті чорні часи, коли Андропов поставив весь світ на ґрань ядерної війни, не усвідомлюючи, що сила, сконцентрована в атомній бомбі, стала абсурдною: її не можна застосувати, бо й сам загинеш. Захоплювався Литвин діяльністю Римського клубу і бачив у ньому паростки нової свідомости людства, побудованої на ненасильстві, на любові, взаємотерпимості. Співзвучні своїй душі ідеї він знаходив у християнстві, у буддизмі, у нашому гуманітарному правозахисті. Тож коли Московська Група сприяння виконанню гельсінкських угод саморозпустилася (МГГ створена 12.05 1976 р., здійснювала контроль за дотриманням в СРСР гуманітарних статей Прикінцевого акта НБСЄ. Лідер Юрій Орлов, члени Групи Александр Турчин, Петро Григоренко, Людмила Алексеєва, Володимир Буковський, Мальва Ланда, Татьяна Великанова та ін. У вересні 1982 р. Єлена Боннер оголосила про припинення роботи Групи. Відновлена 28.07. 1989, голова – Л.Алексеєва), а всі члени Української були ув’язнені і постало питання про саме існування нашої Групи, Литвин відчайдушно агітував проти саморозпуску, хоча, власне, ніхто з нас і не думав того робити. Навпаки, саме у зв’язку з цим тоді до нас приєдналися естонець Март Ніклус та литовець Вікторас Пяткус. Кагебісти погрожували Литвинові та Михайлові Гориню новою “справою” : ніби вони усно розробляють нову проґраму Гельсінкської групи.
Вважаю, що куди ліпше за мене про цей період життя Юрія Литвина розповість Михайло Горинь, з котрим Литвин здружився великою дружбою однодумців. Там, у неволі, Михайло написав блискучі психологічні нариси про Юрія Литвина, Олексу Тихого і Валерія Марченка. Прочитавши шматки з них, я вражений був, як глибоко може цей чоловік проникати у світ інших людей: я теж сидів в одній камері з Юрієм і Олексою, а не постеріг того, що Горинь. Звичайно ж, усі Гориневі писання були вилучені при обшуках і знищені. Скільки я йому нагадував уже на волі, щоб спробував написати заново, бо хто ж про цих людей засвідчить, як не ми, – ні, каже, так уже не напишу: позабував деталі, не маю часу і знову не накручу так пружину своїх емоцій. Серце моє не витримає… Після інфаркту я вже й боюся до Гориня з цим підходити. (І от радість: Михайло Горинь таки виявив серед своїх зошитів, які збереглися, шматки нарису про Ю.Литвина й опублікував їх у ґазеті Української Республіканської партії “Самостійна Україна” № 23, 18 – 24 червня 1994 року. Буде він опублікований і в книжці М.Гориня, яку я допомагаю йому підготувати).
Єдність поглядів і цілей, попри окремі розходження і суперечки, зблизила ці два потужні інтелекти. Недарма, наслухавшись під дверима чи через підслушки розмов, які велися за роботою поміж Горинем, Литвином, Тихим, гебісти поспішили прибрати звідти спочатку Тихого, потім мене (щоб не піддавався “згубному впливові”), а згодом і самого Литвина.
Опинився він у нерідному середовищі. Літо 1983 року провів у сумнозвісній 12-й камері удвох з Олексієм Мурженком, котрий досиджував свої 14 років і мав уже геть зіпсовані нерви: сидіти з ним у камері було гірше, ніж у карцері. Одне слово, Литвин мусив звертатися до адміністрації, щоб їх розвели. “Несумісність характерів” – не арґумент для катів. Їм треба, щоб побилися – отоді вони радо використають це у своїх брудних пропагандивних цілях. Тоді Литвин у вересні 1983 року розпочав голодівку, тримав її зо два тижні. У той час я мав жовтяницю, то лежу якось під крапельницею у санчастині, аж заводять спочатку Стуса на застрик глюкози, а потім Литвина. Шукають йому на руці вену, та не можуть попасти – такі вони тонкі. Худющий, обличчя зморщилося, як печене яблуко. Якесь воно неприродно темночервоне. Литвин так зболено каже: “Я ж вам казав, що не зайдете”. Знаходять десь на нозі, ледве обтягнутій шкірою. За “порушення режиму” – голодівку ж – його позбавляють побачення з матір’ю, а з камери від Мурженка не виводять. Він відновив голодівку і тримав її ще 26 діб. 29 жовтня мене, Литвина, Лук’яненка й В’ячеслава Острогляда (Сухова) везуть до лікарні, щоб зірвати голодівку 30 жовтня (день радянського політв’язня). Щойно сіли ми у воронок, підмостили Литвинові якусь шкуру, що була у воронку, – це щоб він не бився майже голими кістками об лавку, як воронок поламався. Тягнуть нас назад, а назавтра везуть знову. В селищі Центральному, в лікарні ВС-389/35, Литвина садять у холодну північну камеру самого, а нас трьох навпроти. Можна перегукнутися, бо наглядач там не сидить увесь час.
Годували Литвина штучно 16-го та 25-го днів. Лікар Харісов пояснив, що прийшло розпорядження не допомагати в’язням у їхній боротьбі з адміністрацією, тобто штучно не годувати голодуючих, а допускати їх до стану коми. “Засоби, щоб вивести з коми, каже, у нас є напоготові, але знайте, що з коми нормальними не виходять, лише інвалідами – фізичними або психічними”. Ми постаралися вплинути на Литвина, що голодівка його справді безнадійна: ми в такій глухомані, що гебісти тільки раді будуть нашій смерті, таку й ціль вони собі поставили. То нам треба витримати, не втративши гідности. Де бачено, щоби хтось добився побачення голодівкою? Навпаки, вони стараються приховувати від світу таку подію.
Украй виснаженого повернули Литвина в Кучино у грудні 1983 року, помістили у камеру з Семеном Покутником (Скаличем), де він мав деякий спокій. Одійшовши трохи, почав працювати над повістю “Ялинка” українською мовою, де намірявся дослідити проблему вибору поміж більшим і меншим злом і висвітлити її як аморальну з боку того, хто до такого вибору приневолює. В основі повісті мала лежати власна душевна драма, про яку я знаю трохи більше, ніж тут, з етичних міркувань, можу розповісти. Зрештою, відсилаю читача до ч. 25 часопису “Україна” за грудень 1991 року, де я частково опублікував добірку листів Юрія Литвина до коханої жінки, котру він називав Ялинкою, бо вона була для нього святом. Холодні вітри з Володимирської, 33, погасили теплі почуття – і це стало однією з причин загибелі цього великого мрійника. Під час одного з обшуків коло 40 сторінок “Ялинки” забрали “на провірку” та й не повернули. Уявімо собі драму художника, пам’ятаючи сказане ним раніше, що митець, який виношує творчий задум, схожий на вагітну жінку: твір той уже не можна не народити. Але як матері тяжко бачити, що її щойно народжену дитину вбивають, так само й митцеві, коли твір його нищать. А тим паче, коли недоношений плід виривають із утроби живосилом і розтоптують брудними наглядацькими чобітьми…
А тут ще підкинули в камеру Василя Федоренка, колишнього кримінальника, котрому вже несила було досиджувати третій десяток літ. Озлобився він чомусь на Литвина та й кинувся його душити… Опинився Литвин у найбільшій, 20-й камері, де були Ашот Навасардян, Юрій Федоров, Ґунар Астра, Баліс Ґаяускас, Борис Ромашов.
Ще на початку року з’явився в зоні зубний лікар Лисенко зі Всехсвятської лікарні, пообіцяв зробити протези, хто потребував. Обпиляв він і Литвинові пеньки та й більше не з’явився… Литвин не міг узяти в рота ні холодного, ні гарячого, тяжко йому було й говорити, він від того вельми страждав, не можучи брати участі в бесідах. Почалися шлункові болі, і Литвин зрозумів, що третьої операції на шлунку він не витримає. А режим ставав усе нестерпнішим: заборонили лягати на нари в ненічний час. 5 травня 1984 року помер у зоні після тяжких допитів полтавськими гебістами Іван Мамчич. У кінці травня ми дістали вістку, що того ж дня помер у Пермі вивезений від нас 7 березня Олекса Тихий. Улітку вивезли від нас безнадійно хворого Валерія Марченка. Того ж року Литвин одержав вістку про смерть 28 квітня в ув’язенні колишньої дружини Віри Мельниченко, син Ростислав залишився з бабусею, а потім забирають сина до себе якісь недобрі, як вважав Литвин, люди, та ще й захворів син на виразку… Тяжко пережив Юрій і смерть Бориса Антоненка-Давидовича (9 травня 1984 року). Одне слово, збіг недобрих обставин спричинився до тяжкого душевного і фізичного стану. 21 серпня Литвин постукав у стіну до сусіди Михайла Гориня, викликав його на розмову і сказав через кватирку, що не годен ходити й майже нічого не бачить. Лікар Пчельников звільнив його від роботи. 23 серпня по обіді виходимо ми всі на роботу – і Ашот Наварсадян кличе всіх на зв’язок. Наглядачі не заважають, бо їм треба донести оперативнику про наші наміри. Ашот оповіщає трагічну новину: щойно Юрія Литвина винесли на ношах. Близько 10-ї години до камери повернувся з роботи Ґунар Астра – в нього не стало роботи. Литвин лежав у камері сам під ковдрою і марив. Можна було розібрати, що питає: “Зуби принесли?” Астра намагався викликати лікаря, але ніхто не прийшов. Попід вікнами ходив начальник табору Журавков з почтом. Астра сказав їм через кватирку, що Литвинові вкрай погано. Потрібен лікар. Ніякої реакції. Тільки під час обіду, о 12-й, коли всі співкамерники прийшли на обід, Юрій Федоров здогадався підняти ковдру – і побачив розрізаний живіт. Крові не було, але кишки вивалились. Швидко знайшовся лікар Пчельников, ноші, воронок, конвой… Михайло Горинь казав, що коли Юрія виносили, то він торкнувся рукою дверей його камери – так попрощався.
Упродовж декількох днів тюрма напружено чекає. Адміністрація, зокрема, начальник нашого особливого відділку майор Олександр Григорович Долматов ще 4 вересня запевняв мене: “Умереть ему мы, конечно, не дадим”. Разом із Литвином щезли наглядачі Кукушкін і Чертанов. Здогадуюсь, що то вони охороняють Литвина, бо хтось сказав, що він лежить у вільній лікарні в Чусовому. 7 вересня двері дворика, куди нас виводили для прогулянки, раптом відчинив Кукушкін – і я відсахнувся, здогадавшись, що непоправне вже сталося. Але про смерть Литвина кагебіст Ченцов сказав нам значно пізніше, зумисне не назвавши точної дати. Тому сороковини йому ми справляли приблизно, на день радянського політвיязня, 30 жовтня, трьома добами мовчання та добовою голодівкою. Як раніше Тихому й Мамчичу, пізніше Марченку, Керімову, Стусу…
Згодом у тій же лікарні, в Чусовому, лежав В’ячеслав Острогляд. Він ніби наковтався “якорів” і йому там діставали їх зі шлунка. Він полюбляв іноді щось побрехати, але на цей раз, гадаю, сказав те, що там чув: про ту рану на животі Литвин би жив. Але він був надто ослаблений. Лежати мусив лише на спині, тому нирки йому затекли і відмовили. Це й стало безпосередньою причиною смерти. Згідно з повторним свідоцтвом про смерть, виданим Барахтинською сільрадою, що його має на руках Юрієва мати, помер він 5 вересня 1984 року від “проникаючого різаного поранення черевної порожнини з пошкодженням тонкого кишківника”.
Чи було це самогубство? Ймовірно. Але при цього не засвідчує ніхто з нас, вיязнів, бо при тому нікого не було. Перше, за чим кинулися наглядачі і лікар Пчельников: “Чим він порізався?”. Та нічого не знайшли в камері ні одразу, ні за пізніших обшуків.
Матір сповістили про смерть сина і обійшлися з нею, за її словами, досить тактовно, вона була на похороні 8 вересня. “Він колись просив, – розповідає мати, – що якщо помре раніше за мене, то хай музика заграє “Варшав’янку”. Музики не було. Але я сама спорядила сина в труні в свою одежу, і він лежав не в тюремній, а як вільний. Я попросила всіх відійти на кілька хвилин, попрощалася і проказала синові біля труни “Варшав’янку”.
Мати лише десь 1995 року зважилася розповісти мені таке. У Кучино їй потрібно було зайти до громадського туалету. Щойно прихилила двері, аж туди вламується зек у чорному одязі – “безконвойник” (такі працюють за зоною, а ночують у зоні).
– Ти куди, не бачиш, що зайшла стара жінка?
– Вибачте, вашому синові що хотіли, те й зробили. Він не покінчив самогубством, його вбили. Тільки не видавайте мене, бо й мені таке буде.
13 вересня 1995 року мені, учасникові відкриття в нашій до болю рідній Кучинській тюрмі Меморіяльного музею історії політичних репресій і тоталітаризму в СССР “Пермь-36”, пермська журналістка Тетяна Георгіївна Черепанова (Чурсіна), дружина директора музею Михаїла Черепанова (Чурсіна) влаштувала зустріч із тим самим колишнім наглядачем Іваном Кукушкіним. Тоді він працював робітником майстерні при Музеї (нині він начальник охорони Музею. Див. про це в нарисі про Кучино) і сам уже був майже дисидент. Він, працюючи вже в кримінальній зоні, побився з іншим наглядачем, відсидів за це 4 роки і образився на радянську владу. Щоправда, таких тримали у привілейованій, “червоній зоні” – таборі для засуджених юристів, міліціонерів та високих радянських чиновників типу зятя Брежнєва – Чурбанова, другого секретаря ЦК КП Молдавії Вишку. (Кукушкін явно гордився, що охороняв політвיязнів, які згодом поставали депутатами й міністрами, а потім сидів з такими високими людьми: “Я человек, можно сказать, исторический…”). І от коли в Кучино Пермський “Меморіял” почав відновлювати приміщення табору, то його голова Віктор Олексадрович Шмиров звернулися до Кукушкіна, який повернувся в Кучино, за консультацією: що як було влаштоване. Потроху Кукушкін втягнувся в роботу, працював на відбудові.
Ми погодилися на розмову в присутності кількох осіб. Зустріч знімалася й записувалася: український журналіст Вахтанґ Кіпіані зробив з того цікавий півгодинний сюжет.
Мене, зокрема, цікавила таємниця смерти Юрія Литвина. Моя версія, що Кукушкін і Чертанов охороняли його в лікарні, виявилася правильною. Кукушкін же додає таке:
“Що знаю, те знаю. Мене викликали в зону: Литвин порізався! Він, видно, вже багато втратив крови: співкамерники зразу не побачили, що він порізався. Його негайно повезли на операцію в Чусовой, а я його супроводжував. Він мені в лікарні все розповів. Лікар дав йому пігулки, а він попросився на прогулянку, сказав, що погано себе почуває. Його пустили не в дворик для прогулянки, а просто на територію. Там він знайшов лезо, заніс його в камеру. Раз він гуляв на виду в контролерів, то його не “шмонали”, так пропустили. Лезом він і розрізав живіт, перерізав вени на руках і ногах.
Кагебіст велів мені бути присутнім на операції, я також був з Литвином у маленькій кімнаті на двох.
Коли він прийшов до себе після першої операції, я спитав, чому він порізався. “У мене жахливий головний біль. Я не можу його витримати”, – це його слова.
Потім йому стало гірше. Узяли його на рентґен і, мабуть, виявили, що зробили щось неправильно. Живіт йому здувало. Узяли на другу операцію, після якої він до тями вже не приходив”.
Хай і ця версія буде зафіксована тут, на папері, хоч я не знаю, якій віддати перевагу. Може, це версія, яка була “запущена” ще тоді, – і її досі лячно спростовувати?
В усякому разі, людина, порізавши вени на одній руці, не може цією порізаною рукою порізати другу руку, бо та рука вже не діє.
Неймовірно, щоби Литвина пустили гуляти просто на території зони, а не в “дворику”.
І чого б це на території зони валялося лезо, коли їх вיязням не можна мати, а в лазні леза під суворим контролем?
За свідченням Юрія Федорова, з яким мене згодом звели в одній камері, їхню 20-у камеру трясли тоді два дні, шукаючи, чим Литвин порізався, але нічого не знайшли.
Проти Литвина є лише один арґумент. Мати, Надія Антонівна Парубченко, сказала мені, що Юрій вчинив був спробу самогубства десь у січні 1966 року, в Барахтах. Тоді він, після вище згаданого “візиту” до посольства Канади (чи США), чекав арешту. Порізав вени, стікав кровיю. Мати шукала, чим його завезти до Василькова, а якраз випав глибокий сніг, машини не ходили. Уночі везли його кіньми, він замерзав. До таких же дій (перерізання вен) вдавався і його син, будучи в неволі. Психологи кажуть, що це передається.
Але свідчення карного вיязня-розконвойника, що Литвин не покінчив з собою, а його вбили, може означати, що вбивці підлаштувалися під відому їм легенду, що Литвин схильний до самогубства, і в стані його непритомності порізали його. Зважмо, що лікар Пчельников був тоді в зоні.
“Найгуманніший у світі” радянський закон не дозволяє забрати тіло померлого в’язня, доки не закінчиться трив його ув’язнення. То ж то так довго домагалися родини Литвина, Тихого та Стуса дозволу на перепоховання в рідній землі. (Див. про це в нарисі про В.Стуса).
Ще гірша справа з творами померлих у неволі правозахисників: майже все, що написав Литвин, донині під арештом, якщо не знищене. (1992 року полковник СБУ В.І. Пристайко в моїй присутності передав 42 документи Ю.Литвина його матері. Вони тепер у мене. Найважливіші з них опубліковані в книжці: Юрій Литвин. Люблю – значить живу. Публіцистика. Упорядник Анатолій Русначенко. – К.: Видавничий дім “KM Academia”, 1999. 96 с. Художніх прозових творів Ю.Литвина серед них нема).
Найповніша добірка його творів вийшла в книгозбірні “Просвіти” під назвою “Передчуття” – в неї два автори: Василь Стус та Юрій Литвин. (Видавничий центр “Фенікс”, Львів, 1991 р.). Підготовлена мною разом з Миколою Самійленком повніша книжка лежить без руху у видавництві “Український письменник”. (Але друг Ю.Литвина Іван Пашков таки видав книжку: Литвин Ю. Т. Трагическая галерея: Стихи. – Харьков: МЧИ “Кентавр”. 1996 – 126 с.. Вийшло також ґрунтовне дослідження про погляди Ю.Литвина: А.Русначенко. Розумом і серцем. Українська суспільно-політична думка 1940–1980-х років. К.: Academia, 1999. – С. 252–268).
…Цей світлий і добрий розум, ідеаліст, задивлений на духові зорі, що його Богом були Любов, Добро, Свобода, цей лагідний оптиміст, що ніколи не опирався злу насильством, щоб не примножувати його в світі, омріював Україну вільною, якій не потрібні будуть в’язниці, ні поліцейські кийки, ані бомби. За таку Україну поклав він свою світлу голову. Упокой, Боже, душу раба Твого Юрія там, де праведні спочивають, і сотвори йому вічную пам’ять. І славу.
Світло людей. – К.: УРП. – 1996. – С. 75 – 91.
31 січня 1989 року. Доповнення 1991 та 1996 років. Примітки курсивом 2004 року.
Опубліковано:
Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 238 – 261. Додатковий тираж 2007 р.
Фото:
Lytvyn Юрій ЛИТВИН. 1978 р.
