Юрій Щур
Серед тих, хто у 1957 році потрапив «на олівець» співробітникам Кримського обласного УКГБ, був уродженець Львівської області Григорій Палій. У 1944 році, уникаючи мобілізації до Красної армії, він приєднався до відділу УПА сотника «Яра», отримавши псевдо «Орлик». У 1946 році був заарештований й засуджений до 15 років таборів, однак звільнився раніше терміну, у 1956-му. За даними агента «Ольги», Григорій Палій після повернення з ув’язнення на Львівщину мав намір відновити підпільну діяльність. На початку 1957 року він виїхав до Криму, оселився у Воїнці Красноперекопського району.
Від довірених осіб Мірошниченко та Моторного КГБ стало відомо, що Палій активно листується з особами, які проживають за межами Криму, зокрема з братом, що мешкав у Канаді. Також повз увагу КГБістів не пройшов той факт, що він мав дружні відносини з переселенцем із Львівщини Миколою Войцехівським. Не знайшовши на останнього негативних для себе матеріалів, співробітники КГБ завербували його в агентурну мережу під псевдонімом «Воронов» i відправили на розробку Палія та інших уродженців Західної України, які проживали у Криму, а раніше були засуджені за участь в ОУН й УПА.
Під пильним наглядом КГБ перебувала також жителька Керчі, уродженка Полтавської області Анастасія Булига (вона ж Ольга Котенко). У 1942 році її з Полтавщини везли разом з односельчанами до Німеччини. На станції Перемишль Булизі вдалося втекти й дістатися до Тернопільщини. Від 1943 року – в ОУН, була слухачем військових курсів, після чого в районі Малих та Великих Дедеркал та навколишніх сіл була підрайонною, працювала з молодими дівчатами, навчаючи їх топографії та військової справи. Пізніше забезпечувала функціонування зв’язкових ліній. Співпрацювала з провідниками «Вербою», «Руссю» та «Морозенком». Під час переходу фронтів займалася, у тому числі, забезпеченням переходу відділів УПА на територію Хмельницької області. Разом із відділом «Ясеня» переходила на Хмельниччину та Вінниччину.
Під час арешту намагалася приховати інформацію про себе, назвалася прізвищем односельці, яка перебувала на роботах в Німеччині – Ольгою Котенко. 25 лютого 1945 року Військовий Трибунал військ НКВД Кам’янець-Подільської (Хмельницької) області засудив Анастасію Булигу до розстрілу. 20 березня 1945 року розстріл було замінено 20 роками каторжних робіт з ураженням в правах на 5 років. 16 червня 1956 року з табору була звільнена, переїхала до Керчі, де проживала її рідна сестра.
Наявність в оперативній базі такої фігури спонукала співробітників КГБ до активізації роботи. Зокрема, станом на червень 1957 року було заплановано завербувати агента за місцем проживання Булиги та взяти в агентурну розробку її сестру Уляну. Крім того, уся кореспонденція сестер бралася на перлюстраційний контроль. Збираючи далі інформацію про її минулу діяльність, готувався запит на Полтавську область для отримання даних про життя Булиги по місцю народження (до вивезення у Німеччину). На територіальні органи КГБ Тернопільської області та на периферію направлялися запити щодо уточнення діяльності Анастасії Булиги на їх території. Ще один запит було направлено до табору, де відбувала присуд Булига для з’ясування того, чи проводила вона в таборах антирадянську діяльність.
Наприкінці 1957 року кримські КГБісти доповідали до Києва, що протягом року у Анастасії Булиги під виглядом чоловіка проживав Василь Павлик, уродженець Івано-Франківської області. Перевіркою було встановлено, що Павлик належав до ОУН, перебував у підпіллі. 1946 року був заарештований й засуджений. Присуд відбув повністю. «Характер зв’язків» Булиги та Павлика мала з’ясувати довірена КГБ Рижкова. Крім того, для більш активної розробки колишньої функціонерки підпілля ОУН готувалося вербування нового агента.
Справа-формуляр на Михайла Голубовича була заведена ще у 1956 році Станіславськими (Івано-Франківськими) КГБістами, а після його переїзду до Чорноморського району Кримської області, передана до регіонального управління. У справі-формулярі містилася інформація, що Голубович у 1944 році приєднався до повстанського відділу «Летуна», отримавши псевдо «Чуприна». У серпні 1945 року він був затриманий МГБ і дав згоду на співпрацю з совєтськими органами державної безпеки. Однак про факт вербування повідомив кущового провідника «Сердюка» й в подальшому дезінформував «чекістів».
Заарештований 1947 року, засуджений до 8 років таборів. У 1954 році звільнений і відправлений на спецпоселення до Омська. Там він познайомився із своєю майбутньою дружиною Сусанною, яка також відбувала присуд за участь у підпіллі ОУН. Виїхавши з території Росії, подружжя недовго жило на Івано-Франківщині й перебралося на Кримський півострів.
У матеріалах на Голубовича, які отримали кримські чекісти, окрім фактів його перебування у підпіллі на Західній Україні, також містилися дані про участь у таборовому націоналістичному підпіллі та багато неперевіреної інформації про зв’язки з іншими засудженими. Інформації, яка не ставилася остаточно під сумнів, було мало, оскільки забезпечити Голубовича щільною агентурою до того часу не було можливості. Відповідно, для активізації розробки, у Криму було вироблено план заходів, який передбачав створення мережі довірених та агентів з найближчого оточення Голубовича. Крім того, вся його вхідна-вихідна кореспонденція була взята на перлюстраційний контроль. В черговий раз переглядалися документи минулих років, у яких КГБісти хотіли віднайти осіб з його оточення, або вже завербованих в агентурну мережу, або ж тих, кого можна було залучити до розробки Голубовича. Особливої уваги, на думку кримських чекістів, заслуговували матеріали з Карагандинського табору, де він відбував термін.
Попри розроблені плани, принаймні у 1957 році, отримати нову перевірену інформацію про минулу діяльність Голубовича не вдавалося. Не мали співробітники Кримського УКГБ даних і про його можливу тогочасну діяльність по створенню організованого підпілля чи одиночні антирадянські дії у Криму. Не в останню чергу це було пов’язано із тим, що так і не вдалося підключити до розробки агентів.
