Українське національне середовище та відділ україніки ЛОУНБ провели круглий стіл «Національна концепція “Історії української літератури” Михайла Возняка».
Зі вступним словом виступив завідувач відділу україніки, поет Євген Салевич. Він стисло проаналізував національні ідеї, закладені у фундаментальній праці видатного українського літературознавця, фольклориста й мовознавця Михайла Возняка. Серед них — етнічна та культурна самобутність, тяглість державотворчої традиції та належність України до європейського цивілізаційного простору. Зокрема, він зазначив:
«У викладі Михайла Возняка літературні пам’ятки давнини є носіями української національно-історичної свідомості, а письменство Руси та козацької доби засвідчує неперервне прагнення українців до свободи й державності.
Вільний дух української нації живе в усній народній творчості, зокрема в думах і козацьких піснях. Він підтримував українську ідентичність у всі часи бездержавності.
Учений розглядав історію української літератури як цілісний процес, пов’язаний із духовним і матеріальним поступом нації. Простежуючи розвиток письменства від найдавніших релігійних і літописних пам’яток до козацького епосу й творчості Григорія Сковороди, він розкривав своєрідність кожної історичної доби.
Ми маємо прагнути, аби національна концепція історії української літератури Михайла Возняка утвердилася в українській національній освіті та просвіті, а також у сучасних працях з історії літератури».
Відомий історик і директор ЛОУНБ Іван Сварник виступив із доповіддю «Литовсько-руський (XIV–XVI ст.) та козацький (XVI–XVIII ст.) періоди в “Історії української літератури” Михайла Возняка».
Доповідач наголосив, що автор розглядав XIV–XV століття не як період занепаду після руйнації Києва, а як важливий етап ствердження національної самобутності.
Іван Сварник зазначив, що Возняк докладно простежив розвиток української народності та формування української літературної мови за часів Великого князівства Литовського. Історик підтримав Вознякову думку про життєздатність традицій давньої Руси та їхнє продовження в тогочасних літописах, релігійній і світській літературі.
Козацька доба (XVI–XVIII ст.) посідала центральне місце у дослідженнях Возняка та у виступі Сварника, оскільки козацтво стало головним рушієм культурного й політичного відродження. Доповідач звернув увагу на ретельність, з якою Возняк досліджував думи та пісні як відображення ментальності козацтва й його визвольних змагань. Козацький епос Возняк трактував як самобутнє народне мистецтво, що не мало аналогів.
Література козацької доби нерозривно пов’язана із діяльністю Івана Вишенського та інших полемістів, а також професорів Києво-Могилянської колегії (схоластів). За словами доповідача, Возняк одним із перших об’єктивно оцінив їхню роль в обороні національних та релігійних прав українців.
Завершенням літературного розвитку козацької доби постає творчість Григорія Сковороди. Іван Сварник підкреслив, що Возняк розглядав її як вершину давнього козацько-українського гуманізму.
Історик показав, що література цих діб для Возняка була не просто сукупністю текстів, а дзеркалом, у якому відбивалися процес формування української нації та її неперервне прагнення до власної державності.
Поет і літературознавець, директор Центру наукових досліджень давньої української літератури «Інститут Слова» Павло Салевич виступив із доповіддю «Давня українська література в національній концепції Михайла Возняка». Розкриваючи засади сеї концепції, доповідач зазначив:
«1920 року у Львові вийшов перший том “Історії української літератури” Михайла Возняка, що охоплював період від X до кінця XV століття. З’явилася книга після поразки Західноукраїнської Народної Республіки, і наукова праця стала водночас відповіддю на цілком політичне питання: чи має народ, якому відмовляють у державі, право на власну історію письменства. Возняк відповідає ствердно й будує свою концепцію на трьох засадах. Українська література для нього самобутня, тобто не “гілка” московської чи польської, а окреме явище, що бере початок у давньому письменстві Руси з центром у Києві. Її традиція безперервна: від Руси через Галицько-Волинську державу та XIV–XV століття вона тягнеться до нової доби. І, нарешті, вона нерозривно пов’язана з національною свідомістю, виражає духовне життя народу та його пам’ять про власну державу.
Доводить се Возняк по-різному — залежно від характеру джерел. Там, де збереглися рукописи, він порівнює списки й редакції, з’ясовує час і місце створення твору, а мову рукопису вважає свідченням його походження. Там, де рукописів немає, як в усній словесности, вирішальним аргументом стає зміст: топоніми, образи природи, історична основа сюжету. Так він відстоює українське походження київських билин, які раніше зараховували до “московських”: в них згадано Київ, Чернігів і Дніпр, змальовано природу, “зовсім чужу московитам”, а в основі лежить боротьба з кочовиками. Відлуння давнього епосу дослідник знаходить і в колядках, і в переказі про лицаря Михайлика, який виніс Золоті ворота з Києва, щоб їх не здобули татари. Літописи, на його думку, розвивалися майже незалежно від візантійських взірців, а Брюкнер, на якого він посилається, вважав, що їхня епічність, правдивість і багатство відомостей можуть викликати заздрість у будь-якого народу. Вершиною київської доби Возняк називає “Слово о полку Ігоревім” — “предорогоцінну окрасу цілої старої української літератури”, твір “великої національної свідомости і повної самостійности”, який глибиною почуття рівний французькій “Пісні про Роланда”, а красою картин природи перевершує її.
Возняк простежує історичну тяглість самобутнього українського письменства. Після занепаду Києва одним із головних осередків традиції стає Галичина, а Галицьке Євангеліє 1144 року та Галицько-Волинський літопис свідчать про давність і стійкість сеї традиції. Монгольська навала й чужоземне панування обмежили можливості розвитку, але не розірвали зв’язку епох: його підтримували переписування, переклади, укладання збірників і такі пам’ятки, як Київський псалтир 1397 року.
Найповніше ж зв’язок літератури з державною ідеєю розкрито у творчості й діяльності митрополита Іларіона, який, за Возняком, 1051 року першим із українців посів митрополичу кафедру без участи константинопольського патріарха. У Возняковому викладі “Слова про закон і благодать” Володимир панує в землі “українській, яка відома та про яку чути на всіх кінцях землі”, і се для дослідника свідчення раннього усвідомлення власної країни як рівної серед християнських народів. Отже, Возняк обґрунтував самобутність української літератури, наступність її традицій і зв’язок із національною свідомістю та державністю, а його книга стала водночас академічним дослідженням і відповіддю на питання, яке 1920 року звучало цілком конкретно: чи має український народ право на власну історію?»
Із доповідями на круглому столі виступили: доктор економічних наук Борис Карпінський — «Архівні джерела “Історії української літератури” Михайла Возняка»; доктор економічних наук Ірина Ревак — «Проблемні питання історії української літератури в національній освіті»; доктор економічних наук Олег Підхомний — «Історія української літератури і національна пам’ять»; відомий архітектор Микола Обідняк — «До питання переписування національної історії».
В обговоренні теми круглого столу також взяли участь доктор мистецтвознавства Роман Одрехівський, перекладачка з іспанської мови Галина Чубай, мисткиня Наталя Білоус, поет Святослав Салевич, журналістка Зірка Андрусь, відомий художник Ігор Колісник, культурний діяч Василь Лаба, громадські діячі Іван Вівчарівський, Михайло Соловій, Марта Продан, курсанти Львівського державного університету внутрішніх справ та інші.
