Щороку 9 травня стає днем протистояння в українському суспільстві. Протистояння, вміло підтримуваного й старанно роздмухуваного нашим північним сусідом. Хоча людей, які особисто пам’ятяють ту страшну війну, з кожним роком усе менше. Одним із таких людей був Герой України Борис Возницький. Видатний діяч української культури, рятівник шедеврів сакрального мистецтва, відновлювач замків і палаців, організатор музейної справи, він, окрім усього, залишив нащадкам цінні щоденникові й мемуарні записи, значна частина яких охоплює період Другої світової війни.
Власне щоденникові записи (опубліковані в книзі «Собор Бориса Возницького», Дрогобич, 2019) дуже лаконічні й суто інформативні, вони не відображають ставлення автора до подій і особистостей. На відміну від спогадів, які писалися не так давно, й автор передбачав можливість їх оприлюднення. З огляду на дотичність Бориса Возницького до різних сфер культурного життя народу, величезний і різноплановий життєвий досвід, спостережливість і увагу до деталей, як і вміння аналізувати й робити узагальнення, ці спогади слугуватимуть першорядним мемуарним джерелом не лише для вивчення музейно-мистецького життя народу в різні епохи, але й складних історичних процесів і явищ, що відбувались у нашому суспільстві.
Борис Возницький народився в с. Ульбарові на Волині 1926 року в свідомій українській родині. З дитинства товаришував і навчався і з поляками, і з чехами, і з росіянами (дітьми білоеміґрантів). Щодо виховання, автор пише: «у родині не було особливого патріотичного виховання. Якось все виникало само собою. Коли я мав років десять, батько продиктував мені «Ще не вмерла Україна»» (свого часу він воював у Петлюри). Значний вплив на дитину мав дід Георгій, залізничний майстер, глибоко віруюча людина, яка зустріла революцію, як «родинну катастрофу». Дядько Сашко «був дуже освіченою людиною», багато розповідав про Україну, про козаччину, керував «Просвітою», театральним гуртком. Не дивно, що за Польщі він сидів у Березі Картузькій, далі його заарештували совіти, потім німці, а загинув він у Рівненській в’язниці. З початком німецько-радянської війни, а особливо після 30 червня 1941 р., волинське село активно включилося в національне життя: «освячували прапори, дівчата вишивали. До річниці проголошення Незалежності України молодь з навколишніх сіл на возах їхала з прапорами у Варковичі на посвяту. Українська автокефальна православна церква урочисто проводила цей обряд. Уночі по селах ставили фігури (березові хрести) на честь України». Борис став членом Юнацтва ОУН, навчався в школі старшин, однак звідти його забрали зв’язковим до групи «Волинь-Південь» ОУН. Йому йшов сімнадцятий. Щодо УПА, автор зве її «армією смертників» і з гіркотою пише: «з мого покоління мало хто вижив». Дякує командирові «Тисі», який відіслав юнака додому («Треба все це пережити. Ти нам будеш потрібен»), а не відправив у бойову сотню. Відчуваючи моральний обов’язок перед полеглими друзями, Борис Возницький ініціював спорудження й створив ескіз пам’ятника полеглим під Гурбами, відкритого 2012 р.
Навесні 1944 р. Ульбарів оточили радянські партизани, чоловіків і хлопців (Борис на той час мав майже 18) під дулами автоматів мобілізували в Червону армію. Як зазначає автор, ці дії партизанів переслідували подвійну мету: поповнити Червону армію, де весь час бракувало бійців, і не дати місцевим піти в УПА. Після початкової підготовки в Саратовських таборах і двомісячної школи молодших командирів у вересні 1944 р. Борис потрапив на фронт під латвійський Шауляй. В підпіллі юнак навчився поводитися з різною зброєю, тому те, чим їх озброїла Червона армія, викликало обурення: «кожному кріса зразка кінця ХІХ століття. В люфах – іржа, затвори не відкриваються». На лінії фронту маршову роту з 120 бійців розділили на 3 батальйони (мало б бути «взводи) по 40 чоловік і розподілили в окопах що 15 метрів, наказавши переходити з місця на місце й стріляти якомога частіше. Однак і в німецьких траншеях ситуація була не краща. Значних втрат підрозділ зазнав через підриви на мінах. Десятки бійців загинули в першу годину фронтового життя. Ця ситуація викликає слушний висновок: «Ралянський солдат гинув на передовій у перші дні, німецький – за місяці чи роки». Перший наступ – і перший прояв мародерства: сержант наказує Борисові «оглянути убитих німців, маючи на увазі познімати з них годинники та забрати інші речі». Однак боєць не виконав наказу – сховався за воза, трохи почекав, а тоді повернувся («не зміг підійти до мертвих». На покинутій німецькій радіостанції під Клайпедою боєць знайшов німецький кулемет. За кілька днів лейтенант зі «Смершу» випитував Бориса, звідки в нього німецька зброя – «западники» були під постійним наглядом. Запеклі бої під Клайпедою спричинилися до того, що «бійців у ротах майже не лишилося. Наступати нікому». В роті Бориса залишилося 3 чоловік, а з маршової, зі 120 бійців – 6. Для подальшого наступу з Уралу прибуло поповнення зі штрафників. Два взводи сформували з в’язнів таборів і засланців, один – з білих офіцерів. Однак під час німецького контрнаступу два взводи піднесли руки – і німці всіх упритул розстріляли. Третій відступив у тил, а тут їх уже чекали енкаведисти. 16 січня 1945 року став другим днем народження для Бориса: з його кулеметного взводу (12 бійців, 4 кулемети) під час німецької контратаки вціліло двоє бійців. Поранений у руку Борис, повзучи в медсанбат, віддав свій маскхалат коригувальнику, а за хвилину той загинув від прямого попадання снаряда. «Вже третій раз, – пише автор, – коли лишався живий одним з останніх у роті». Під Кеніґсберґом, за який точилися запеклі бої навесні 1945 р., радянські «визволителі» відверто виявили своє ставлення до місцевого населення. яке втікало від радянських військ . Надалі процитую Бориса Возницького: «Всі цивільні німці від радянських військ втікали. Очевидно, цього не встигла зробити родина рибалки, що проживала на хуторі на косі. Про це дізналися майбутні воїни-переможці. На свято 1 травня влаштували під будинком чергу. Для чого? В родині була мати, років 45, батько і донька, років 16. Мене викликав командир роти, а я в цей час як сержант командував відділенням автоматників. Так ось, я мав зліквідувати цю чергу і всіх повернути в частину. Застав я там свого старшину, знайомих і незнайомих, десь двадцять чоловік в черзі. Всіх змусив повернутися в частину. Говорили, що дівчинка після цього померла. Важко уявити собі подальше життя цієї родини…».
І ще одна думка автора, що підсумовує воєнний період: «Друга світова катастрофічно вибила людей. Дуже страшні часи. Постійно переслідувало почуття страху». Не думаю, що автор цих рядків святкував «День Побєди». Радше він ходив до церкви, дякуючи Богові за чудесне спасіння від наглої смерті.
Іван СВАРНИК, історик,
директор Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки
