В останні роки в Україну нарешті прийшли раніше заборонені московсько-імперськими «смотрящімі» книги видатних українських мислителів: політиків, публіцистів, філософів…, знищених московським окупаційно-терористичним режимом в Україні і за її межами та померлих у вигнанні. З’явилися також книги з «розстрільної» в імперську добу тематики сучасних дослідників. Але наклади (тиражі) таких книг, виданих зусиллями патріотичних українських організацій, катастрофічно малі для спраглої до правди і справедливості багатомільйонної аудиторії українства. І сам цей факт висвітлює сумну обставину – за роки незалежності в Україні так і не було справді української влади; бо якби була, то бібліотеки були б очищені від імперсько-облудного мотлоху та наповнені книгами з національно-державницької тематики масовими накладами.
На превеликий жаль, лише в 2012 р. в Україні вперше видана унікальна книга, написана В.Косаренком-Косаревичем ще в 50-ті роки минулого століття, – «Московський сфінкс: міф і сила в образі Сходу Європи», накладом 1000 екз. (Київ, Українська видавнича спілка ім. Ю.Липи, 2012. – с.510) з блискучою передмовою професора з Франції історика Володимира Косика. Автор висвітлює історичні, політичні, філософські й інші аспекти означеної назвою книги проблематики з такою доказовою силою фактів, що навіть читач, з вичавленим дощенту українським духом, (під тиском імперського терору-геноциду) зможе відродити свій національний дух.
Процитуємо перший абзац «Слова до читача» В.Косаренка-Косаревича:
«Те, що подане в цій книзі, є вислідом безпосередніх досвідів немосковських народів, поневолених московським народом всередині його будь як найменованої імперії, упродовж цілих століть, а також вислідом наукових дослідів і студій, зібраних автором за останні десятиліття. Якщо вилущений із фальші правдивий образ Сходу, представлений тут у його історично-політичній та історіософічній перспективі буде видаватися читачеві відмінним від осяйноміфічного, до якого він звик, як відмінним був астрономічний світогляд Коперника і Птоломея, то причина цього лежить у протилежності чистої правди і росіяноміфічної неправди».
Власне, заклик до прочитання (засвоєння матеріалів) книги вище сказаним можна було б обмежити. Та поточні політичні процеси в Україні, пов’язані з гострою, місцями кривавою, боротьбою свідомого українства з п’ятою колоною імперської Москви та баластом національно не пробудженого хохляцтва в Україні з питань цивілізаційного вибору між ЄС та вбивчими для українства імперськими лабетами Москви, вимагають поглиблення дискурсу щодо цивілізаційного вибору. І зробимо тут це поглиблення доводами В.Косаренка-Косаревича, в знак пошани до нього за життєвий подвиг та теоретичний і практичний внесок у справу національного визволення України:
«Згаданий вже критик московської літератури, Бєлінскій, початково дуже нарікав на владу кнута, ігнорацію і забобонну тьму в своїй московській батьківщині. Але пізніше його шовіністична амбіція панмосковського месіанізму штовхнула його до пророцтва, що «за сто років московський народ стоятиме на чолі всіх культурних народів цілої землі». І якраз за те включили його червоні московські автократи до ареопагу «найблагороднійших духів великого московського народу».
Брак будь-яких оправданих підстав до такого пророцтва, отже й його свавільність, засвідчив сам Бєлінскій своєю критикою московського поета: «Росія (тобто Московія – В.К-К) жила ізольованим життям і завжди була чужою до інтересів людства». Його мотивування такого правильного твердження в сконденсуванні: зв’язок Московії з людством, особливо з тим європейської марки, був завжди тільки механічний. Галло-римо-тевтонські народи мали своє специфічне історичне значення, а своїм життям висловлювали певну ідею. Навпаки, москалі і турки діяли в історії тільки при допомозі своєї тяжкої ваги, виключно як маса номадного народу. Тому то московська література не змогла набути світового значення. (Це було ще в часі, заки українець Гоголь трансформований на росіянина Гоголя змушений був писати по-московськи і підтягнув московську літературу до світового рівня).
А далі пише Бєлінскій дослівно: «Байрон і Шіллєр займають в історичному розвитку людства виразно визначне місце…А де є місце Пушкіна?.. Не менш великий, як Байрон і Шіллєр, проте могло б його й не бути, а в історії людства не постала б ніяка пустка.
Форма Пушкіна є бездоганна. Але змістом не наближається він до ні одного з посеред світових поетів, які давали часовий вислів історичному розвитку світу. Форма бо належить поетові, але зміст належить історії і дійсності його народу». («Літературні сни. Московська література 40-их років»).
Можновладці в совєтській імперії москалів підхмелюються Пушкіном тому, що він як політик поставив у поетичній формі постулат, що «всі слов’янські ріки мають влитися в російське море», ототожнене з московським, як і «море совєтське». Вони милуються його глорифікацією імперсько-експансивної політики, його оспівуванням перемоги під Полтавою, що започаткувала здобуття України, його закликом до немосковських народів Кавказу: «Піддавайся, Кавказе! Єрмолов йде на вас». Чи ж не є це поетичний вислів традиційної вимоги супроти немосковського світу, щоб задовольнити московську ненаситність, яка не перестає щораз повторюватися в формах «Давай Новгород!», «Давай Київ!», «Давай Ригу!», «Давай Тифліс!», «Давай Варшаву, Бухарест, Будапешт, Софію, Бєлград, Відень, Берлін» і т.д., аж до «Давай Париж, Рим, Лондон і Вашингтон» за великим рахунком, і «Давай годинник» або «Давай жінку», за малим?! Тим більше, що «злиття всіх слов’янських рік» у російському морі так легко дається перефразувати на «злиття всіх пролетарських рік у совєтському морі».
Запитуймо національних поетів народів про їх відношення до свободи людини, а з їх відповідей пізнаватимемо, як ті народи самі відносяться до неї. Згідно зі старогрецькою легендою боги тяжко покарали Прометея за те, що він узяв від них вогонь і подарував його людям. Цей вогонь є водночас символом свободи людини і її освіти. А карою за те було прикування Прометея до скелі на високій горі Кавказу, де кожного дня прилітаючий орел виривав йому печінку, яка все відростала. Аж Геракл звільнив його від тих мук. А Пушкін возвеличив погашення прометеївського вогню свободи якраз біля тієї гори на Кавказі, де колись так невимовно терпів той, хто той вогонь людям подарував. Пісень свободи Пушкін не співав. Своє дотичне «кредо» він висловив сам ось у якому вірші:
Пасітєсь, мірниє народи!
Вас нє разбудіт честі кліч.
К чєму стадам дари свободи?
Іх должно рєзать ілі стрічь!
…Кому форма або тон цієї студії видавався б зарізким, або затвердим, той хай призадумається над тим, що і форма, і тон зумовлені знанням правди про всі ті істотні злочини і кривди з боку месіаністичного московства супроти немосковських сусідів – ближчих і дальших.
Знання і передбачування всіх тих злочинів і кривд, що заповіджені і ще будуть діятися в будуччині у глобальному масштабі, якщо імперіальна «цілість» москалів, те дерево з московськими коріннями, російським стовбуром і совєтською короною, не буде викорчуване. Виступаю в цій студії не тільки речником смертельно загрожених немосковських народів, з найбільшим – українським, що вже опинились в «загребущих руках» московських месіаністів, але й усього немосковського людства, якому загрожує така сама доля. Роблю це без огляду на всі ризики з боку мстивого совєтського або російського московства.
Квінтесенція всієї голої правди про месіаністичних москалів є ще ось у чому: у висліді спотворення ними християнства на виключну власну користь в часі реалізації витичних свого месіанізму, їх православ’я стало смертельною загрозою не тільки для справжнього християнства, але й для всякої іншої релігії взагалі. У висліді спотворення москалями соціалізму-комунізму, перейнятого від його європейських і немосковських творців на виключну власну користь, став совєтський комунізм смертельною загрозою і для всього справжнього соціалізму-комунізму. Повторимо: вже москаль В.Соловйов устійнив був щодо російського періоду, що «російська імперія, яка в своєму тоталітаризмі стоїть ізольована, загрожує християнському світові небезпекою битв і воєн». Те саме важне і для совєтського періоду… Адже ті самі москалі були панівними в російській і залишаються панівними теж у совєтській імперії та далі ненавидять усе, що є відмінне від власного «бого-і марксолюбного», та ненавидять усіх, хто не хоче злитися з ними в одну етнічну і політичну цілість…
А що то москалі з тієї «цілості Росії» на власну подобу і для власної користі роблять, писав І.Франко, на підставі безпосередніх досвідів, уже в 1889 р.:
Багно гнилеє між країн Європи,
Покрите цвіллю, зеленню густою,
Розсаднице недумства і застою,
Росіє! Де лиш ти поставиш стопи
Повзе облуда, здирство, плач народу,
Цвіте бездушність, наче плісінь з муру,
Ти тиснеш і кричиш: „Даю свободу”!
Дреш шкуру й мовиш: „Двигаю культуру”!
Ти не січеш, не б’єш, в Сибір не шлеш –
Лиш, мов упир, із серця соки ссеш,
Багно твоє лиш серце й душу душить.
Лиш гадь і слизь росте й міцніє в тобі,
Свобідний дух або тікати мусить,
Або живцем вмирає в твоїм гробі.
…ось яке місце з «OnLiberty» Джона Стюарта Міллса: … «Справжня вигода правди є в тому, що правдиву думку можна придушити раз або більше разів, а все таки знайдуться з часом звичайні люди, що її знову відкриють, аж доки нарешті деякі з тих нововідкрить не діждуться такого часу, коли завдяки сприятливим умовам вони оминають переслідування і пустять глибокі корені, щоб успішно протиставитись майбутнім переслідуванням”. Я, як один із таких звичайних людей, плекаю бажання, щоб їх число постійно зростало, а тим самим зростали і вигляди на усунення московської загрози і здійснення світової спільноти вільних людей і народів» (стор. 487-490). Кінець цитування праці Косаренка-Косаревича.
Хоча пройшло понад півстоліття з часу опублікування книги В.Косаренка-Косаревича «Московський сфінкс», сторінки якої тут процитовані, бачимо, що ситуація в світі суттєво не змінилася. Замість совєтської московської імперії Московія силкується накопичити сили та знову розширити свою обскубану наприкінці ХХ століття імперію під новою підступною вивіскою «Русскаво міра». Тому актуальність праці Косаренка-Косаревича лише зростає. Бажано, щоб до 50-тої річниці його відходу в засвіти в Україні знайшлися сили, які видали б його книгу масовим накладом. Та читали б її люди, а школярі і студенти – вивчали і робили висновки.
Дарій Світлий
