Юрій Щур
Друга половина 1950-х років в історії українського націоналістичного руху залишається, як це не дивно, досить маловивченим періодом. В усталеній на сьогодні схемі розвитку українського визвольного руху кінець 1950-х – початок 1960 років вивчається вже з акцентом на початки руху шістдесятників та дисидентів. Справедливо робиться акцент на тих організаціях, які виникали в цей час і позиціонували себе як націоналістичні. Разом із тим, з точки зору випадають моменти, які пов’язані із відгомоном подій 1940-х років. Майже не звертається увага на те, що ми спробували окреслити як «залишковий» націоналізм у доповіді, підготовленій для цьогорічних Бандерівських читань. Друга половина 1950-х рр. – це час, коли з місць ув’язнення почали повертатися учасники й керівники осередків ОУН, які діяли у 1940-х на Наддніпрянщині. До них також долучалися члени ОУН та бійці УПА із Західної України, яким було заборонено повертатися у рідні терени. Вони й стали представниками отого «залишкового» націоналізму, які відверто псували комуністичну ідеалістичну картинку «побудови світлого майбутнього».
Вживаючи досить умовний термін «залишковий» націоналізм по відношенню до учасників націоналістичного руху, яким випала доля боротися з системою в умовах відсутності організованого підпілля, ми свідомо запозичуємо його у співробітників радянських органів державної безпеки. Останні чітко розрізняли організоване підпілля та діяльність (життєву позицію) окремих націоналістів після повернення з ув’язнення.
Совецькі спецслужби досить ретельно слідкували за проявами цього націоналізму. Згідно з директивою КГБ СССР від 27 грудня 1955 року №161-сс та вказівками КГБ УССР, периферійні Управління здійснювали фіксацію українських націоналістів, які прибували/поверталися на територію тієї чи іншої області після звільнення з ув’язнення. КГБістів цікавили, в першу чергу, ті хто не зрікся поглядів й не мав наміру пристосовуватися до системи.
У Херсонській області станом на 25 грудня 1956 року було зафіксовано 164 звільнених з таборів учасників націоналістичного руху. Серед них 89 – бійці УПА та учасники збройного підпілля, а ще 75 – засуджені за «пособництво» ОУН.
У своїх звітних документах, доповідних записках зокрема, КГБісти наводили окремі факти про найбільш цікавих, на їх думку, осіб. Перш за все, тих, хто мав намір продовжувати боротьбу з комуністичною системою. Їх брали у щільну обробку, обсаджували агентурою й збирали максимум інформації. Вивчали минулу діяльність, за яку кожного конкретного підпільника чи повстанця було засуджено.
У тих місцевостях, де не було агентури КГБ, вона підбиралася з найбільш вдалих кандидатур. Зокрема, у Нововоронцовському районі було зафіксовано появу групи з 6 членів ОУН, які приїхали після звільнення з таборів до своїх родин, які проживали там після переселення. Це були уродженці села Кривки Дрогобицької області Михайло Баль, Василь Кордис, Іван Кордис, Андрій Кузьо та Іван Вицівський. Останнього було завербовано в якості агента для розробки цієї групи, а за умови якісної роботи – й для інших операцій.
Зацікавив КГБістів також Іван Бабура, уродженець Тернопільської області, які приїхав на проживання до Калинівського району. Заарештовано його було у 1947 році за участь у боївці ОУН з 1946-го та напади на совєцьких активістів. 1948 року Бабуру було засуджено до 25 років таборів з ураженням в правах на 5 років. Тривалий час його звернення про зменшення терміну ув’язнення були проігноровані. Однак, у 1955 році за рішенням Президії Верховного Совєта СССР був звільнений і приїхав до Херсонської області. «Перевихованим» його не вважали, тож брали до агентурної розробки. Для розробки Бабури було завербовано агента «Макара», який як земляк об’єкта мав можливість втертися до нього у довіру. Разом із тим, Тернопільські чекісти інформували, що було порушене клопотання про скасування постанови про звільнення Бабури та його повторний арешт.
Волинянин Олександр Лазарук був засуджений у 1947 році до 15 років каторги за участь в боївці ОУН, яка здійснювала напади на совєцькі об’єкти. 1956 року був звільнений, але питань до нього у КГБістів не поменшало. Проживаючи у Горностаївському районі, був взятий до агентурної розробки. До нього був приставлений агент «Приморський», з яким Лазарук був у гарних взаємовідносинах, як переселенець.
Тоді ж за донесенням агентів «Парижського», «Струєва» та «Тараса» КГБісти звернули увагу на уродженця Львівщини, колишнього вчителя Йосипа Кристиняка. Зокрема, «Паризький» доповідав, що Кристиняк відкрито висловлює невдоволення совєцьким устроєм й «веде антисовєцькі, націоналістичного характеру розмови». Більше того, він розповідав «Паризькому», що був в ОУН і виконував окремі доручення провідників націоналістичного руху на території Східноукраїнських областей. Все це стало причиною заведення справи попередньої оперативної перевірки.
Дуже зацікавив КГБ уродженець Дніпропетровської області Олексій Черкасов, тракторист з Нововоронцівки. У 1945 році він був заарештований у складі групи оунівців з 6 осіб, які діяли під час німецької окупації. До ОУН Черкасов був залучений у Нововоронцівці у 1942 році, проводив агітаційну роботу й поширював націоналістичні листівки та інші видання. У 1943 році на території свого селища зустрічався з відпоручником одного з відділів УПА, з яким обговорювали питання боротьби на терені після зайняття його Красною армією та прибуттям совєцької адміністрації. Також він був зв’язковим місцевого окружного Проводу ОУН з керівництвом націоналістичного підпілля у Миколаєві, особисто зустрічався з провідником «Директором». У комплексі, діяльність Черкасова була «оцінена» в 20 років каторги й ураження в правах на 5 років.
Разом з Черкасовим по справі проходив й уродженець Дніпропетровщини Василь Кайдаш, який після повернення з ув’язнення працював продавцем у книгарні. За діяльність в ОУН отримав 10 років таборів у 1945-му. Звільнений після повного відбуття терміну. Його кандидатура розглядалася КГБістами на перспективу вербування до агентурної мережі для подальшої розробки Черкасова. Наприкінці року вербування відбулося, до агентурної мережі додався «Берізка».
Уродженець та житель Нововоронцовки Віктор Бойко у 1946 році був засуджений за націоналістичну діяльність до 10 років таборів. Термін відбув повністю в Тайшеті. За даними агентів «Зайцева» та «Радіонова» продовжував висловлювати свої націоналістичні переконання й намір «до кінця свого життя вести боротьбу за самостійну Україну». Агент «Зайцев» у донесенні наводив один з висловів Бойка: «Я дав клятву, що буду боротися до кінця свого життя за свій народ, щоб він був самостійний, не підкорявся не своїм націям і щоб була Вільна Україна». Для розробки Віктора Бойка було направлено агента «Берізку» (Василь Кайдаш).
Уродженець Івано-Франківщини Іван Ткачишак у 1944-1945 роках був в УПА, однак вийшов з повинною. За переселенням прибув до Високопольського району Херсонської області. Тут агентура фіксувала, що вінт проводив антисовєцьку й націоналістичну агітацію. Відповідно, 1950 року був засуджений до 10 років ув’язнення в таборах. 1956 року повернувся на попереднє місце проживання. За даними агента «Ростовського», Ткачишак після повернення з ув’язнення продовжував висловлювати свою антисовєтську позицію, зокрема слухав закордонні радіопередачі й переповідав їх з власними коментарями знайомим.
Уродженець Рівненщини Іван Гоманюк під час німецької окупації належав до організації «Юнаки». Відбувши присуд, у 1956 році прибув до Каховки. КГБістів турбувало, що він у місті почав зав’язувати широке коло знайомств серед старшокласників – була підозра, що має намір створити молодіжну організацію. Тривала його подальша попередня перевірка, чекісти роздумували: розробляти чи вербувати.
