Юрій Щур
Відповідно до вказівок КГБ СССР від 2 грудня 1975 року №2888, співробітники КГБ УССР приділяли увагу більш детальному вивченню зв’язків фігурантів справи «Блок», незалежно від того проявляють вони активність останнім часом чи ні. Таким чином, під час розробки було виявлено 244 особи і загальна кількість їх з 1971 року сягнула 1074. З них 283 було «профілактовано», 31 – засуджено за «антисовєтську діяльність та оббріхування совєтського устрою», 24 – за скоєння кримінальних злочинів, 12 – скомпрометовано, 9 – виступили у ЗМІ з «покаянням». Крім того, 32 особи вибули за межі УССР, 87 – виявилися неперспективними (випадковими зв’язками), 12 – померло. 227 осіб з середовища фігурантів справи «Блок» було заагентурено.
Станом на літо 1976 року з 584 осіб, які залишалися у розробці, 296 мали націоналістичні переконання й на них велися справи оперативного обліку. Співробітники КГБ зауважували, що ці особи «притримуються тактики вичікування й сучасне становище вважають несприятливим для проведення активної діяльності». Ще 288 особи перевірялися без заведення справ, з них 77 – на предмет оперативного використання (заагентурення).
Для боротьби з фігурантами справи «Блок» та наближеними до них особами, співробітники КГБ, з «благословення» ЦК Компартії України, продовжували втілювати у життя заходи профілактичного характеру. З цією метою здебільшого використовувалися засоби масової інформації. Зокрема, лише на Західній Україні, де проживала значна кількість осіб з середовища фігурантів «Блоку», протягом 1974-1976 років (хронологічно – за півтора роки) було надруковано 584 статті, 16 брошур, організовано 230 радіо та телепередач, проведено 325 тематичних вечорів й прочитано більше 300 лекцій, спрямованих на висвітлення «реакційної сутності українського буржуазного націоналізму».
24 липня 1976 року на засіданні Колегії КГБ УССР розглядалося питання реалізації справи «Блок». Зокрема, акцентувалася увага на переоцінці значення заходів 1972-1973 років на основі часткової реалізації справи (коли було проведено арешти). Під впливом зовнішніх чинників та засуджених антисовєтчиків деякі особи, які перебували у розробці КГБ станом на 1976 рік, вийшли із стану «розгубленості», пожвавили контакти між собою, відновили зустрічі з представниками ОУН, які прибували з-за кордону. Також відновлено друк та передачу на Захід самвидаву, зокрема «Українського вісника».
Під час Колегії наголошувалося, що подібних речей, за умови правильного підходу до розробки, бути не повинно. Простіше кажучи, КГБісти не розраховували на те, що після арештів, «посадок» та інших заходів проти фігурантів справи «Блок» та їхніх близьких, знайдуться ентузіасти, які будуть готові продовжувати цю роботу. Серед іншого, наголошувалося на повільності й недостатній якості роботи агентури, «внаслідок чого не забезпечується вчасне викриття їхніх задумів, попередження та знешкодження практичної ворожої діяльності».
Незадовільним також був і ККД агентів, які працювали по справі: «значна частина завербованої серед зв’язків об’єктів справи агентури у вирішенні вказаних завдань практично участі не бере, але активних заходів для поширення її можливостей, більш ефективного використання у розробці, вихованню, навчанню й перевірці не здійснюється». Серед інших недоліків також виокремлювалося питання незадовільної роботи з розшуку редколегії «Українського вісника».
Серед основних завдань для продовження роботи щодо справи «Блок», за рішенням Колегії КГБ УССР, було «перевиховання» окремих осіб. У першу чергу тих, хто за донесеннями агентури вже «коливався» та мав певні сумніви у доцільності проведення антисовєтської діяльності. В основу таких заходів передбачалося покласти вже випробуваний метод встановлення оперативних контактів співробітників КГБ з об’єктами справи для поступового ідейного перевиховання, переконання до виступів у засобах масової інформації з «покаяннями» проти антисовєтської діяльності та українського націоналізму. В ідеалі, такі особи планувалися для вербовки й агентурного використання. До того ж у КГБ чудово розуміли, що поява хоч однієї публікації за підписом цих представників української інтелігенції компрометувала їх і виводила поза межі організованого спротиву.
До декого з фігурантів справи, зокрема до Світличної, Заливахи й Пашко, КГБісти не поспішали направляти оперативників. Розуміючи, що на контакти з держбезпекою ці люди не підуть, тут планувалося використовувати іншу тактику. Через підготовлених агентів і довірених осіб планувалося стримуюче впливати на них, заохочувати до активної творчої, наукової та суспільної роботи (в «правильному» руслі). Дехто мав бути підведений до думки про необхідність явки з повинною до КГБ та публічного засудження українського націоналізму.
Виокремлювали КГБісти групу «націоналістів-фанатиків». До них зараховували Коцюбинську, Антоненка-Давидовича, Світличну, Чередниченків, Мешко, Кириченко, Горинів, Хмару тощо. Щодо них у КГБ не було жодної впевненості у «перевихованні». Основна увага тут зосереджувалася на здійсненні їхньої компрометації перед закордонними центрами спротиву совєтській системі (зокрема, ОУН), однодумцями й громадськістю. Задля цього планувалося поширювати чутки про зв’язок цих осіб з ОУН лише з метою особистої наживи, про аморальну поведінку, спекулятивні дії тощо. Декого навіть планувалося заарештувати на підставі загальнокримінальних статей для «підтвердження» чуток.
Перевиховати «фанатиків» Бадзьо та Шевченків у КГБ навіть і не сподівалися. Для них було розроблено план роботи, за яким у підсумку мали заарештувати за «антисовєтську» діяльність. Зробити це необхідно було «поки ці особи не стали відомими на Заході й не перетворилися в нових лідерів націоналістичних відщепенців».
У КГБ вважали, що реалізація такого плану дій дозволить протягом року-півтора придушити рух спротиву та розкласти його зсередини. Комітетчики поспішали, оскільки за два-три роки з ув’язнення мали повернутися лідери спротиву (Мороз, Світличний, Чорновіл й інші). Після звільнення, за задумом КГБ, вони не мали отримати на території УССР жодної підтримки та допомоги.
Що стосується самої справи «Блок», у КГБ планували її закрити. Щоправда, лише за умови успіхів на ниві «переконань та перевиховання». Не виключалася можливість заведення інших, дрібніших справ у Києві та Львові на окремих лідерів та людей, які навколо них гуртувалися. Перш за все, на тих, хто й далі намагався тримати зв’язок із закордонними осередками ОУН.
