15 березня нинішнього року виповнюється 82 роки з того часу, як в м. Хуст на Закарпатті було проголошено самостійну державу – Карпатську Україну. Наступна після УНР держава в Карпатах постала за безпосередньої участі Організації Українських Націоналістів (ОУН).
На превеликий жаль, вона була потоплена в крові регулярною армією гортиської Угорщини. Проте не всі знають, що до анексії Карпато-Української держави долучилася також і панська Польща. За кілька місяців до свого краху друга Річ Посполита була союзником гортіївської Угорщини у боротьбі проти демократичної Чехословаччини. Варшава мала до неї територіальні претензії, її не влаштовувала політика Праги по відношенню до національних меншин, які проживали в країні і користувалися однаковими правами з чехами та словаками. Шовіністичний польський уряд негативно ставився до державницьких устремлінь закарпатських українців, з яких могли взяти приклад галичани, що проживали в межах його країни на своїх споконвічних українських земелях і чинили спротив цілеспрямованій асиміляції, яку проводила Варшава.
Борючись за спільний з королівством Угорщина кордон в Карпатах і за повернення в мадярське ярмо жителів Закарпаття, поляки, паралельно з угорцями, розпочали в краї так звану «малу війну», яка тривала з жовтня 1938-го до березня 1939 року. Тримаючи на кордоні з Карпатською Україною у повній бойовій готовності чотири дивізії, Польща, в рамках таємної військової операції «Лом» засилала на терени краю терористичні групи для проведення диверсійної роботи. Одягнуті в чехословацькі однострої, вони порушували спокій і громадський порядок у краї, руйнували комунікації, чим дискредитували чеську владу.
Прагнучи якомога сильніше прив’язати гортіївську Угорщину до мілітаристського блоку Рим – Берлін – Токіо, хазяїн центральної Європи – Гітлер дав згоду її регенту, адміралу Горті на окупацію Карпатської України, за що останній був йому дуже вдячний.
У ніч із 13 на 14 березня 1939 року на терени незалежної держави ринули озброєні до зубів військові підрозділи 150-тисячної регулярної угорської армії з артилерією, панцирною технікою, літунством. Офензива проходила вздовж південних кордонів Карпатської України в таких напрямках: Ужгород – Перечин – Ужок, Мукачево – Свалява, Іршава – Кушниця та Севлюш (Королево) – Хуст – Ясіня. Чехословацька армія повела себе так, ніби її в краї не було.
Мало того, чеський генерал, міністр Карпатської України Л. Прхала, на догоду Угорщині, намагався позбавити зброї січовицьке військо.
Підняті по тривозі, на захист Карпато-Української держави стали вояки Карпатської Січі, в якій, крім закарпатських юнаків, були галичани, волиняни, буковинці, наддніпрянці, які нелегально перетнувши польсько-чехословацький кордон, дісталися Хуста і вступили тут до січовицької армії. У переважній більшості це були добровольці-націоналісти, які опинилися в ній завдяки укладеній угоді між Проводом ОУН і урядом Карпатської України, що передбачала спільно творити і обороняти Карпатську державу. Усіх їх вела у бій любов до України.
Серед 15-тисячного особового складу Карпатської Січі були і два мої земляки-галичани, члени ОУН Микола Титар і Василь Лабич. Карпатських січовиків готували до оборони краю члени військового штабу Проводу ОУН генерали М. Капустянський та В. Курманович, полковники Р. Сушко та В. Колосовський. Головнокомандувачем війська Карпатської України був призначенй С. Єфремов.
Головний бій січовиків з гонведами відбувся на Красному Полі біля с. Велятино. Ворог рвався до Хуста – столиці Карпатської України, щоб не допустити проведення крайового Сойму. У нерівному бою загинуло 230 січовиків, 450 потрапило в полон. Але 15 березня вже під звуки канонади Сойм проголосив утворення Карпатської України на принципах УНР, обрав її президентом Августина Волошина.
Очільник нової держави відкинув пропозицію Гітлера припинити опір і віддати владу в краї угорським наїзникам.
Значних втрат як січовицькі вояки, так і угорські зайди зазнали у боях за Перечин, Іршаву, Севлюш (Виноградів). Останній двічі переходив із рук у руки.
Героїчно тримав оборону відділ у складі учнів Севлюшської вчительської семінарії під командування її вчителя, сотника Я. Голоти.
Не менш кровопролитні бої точилися на інших ділянках угорсько-українського фронту. На Тячівщині у бою з угорськими терористами, озброєними чехами, загинув геройською смертю начальник генерального штабу Карпатської Січі полковник М. Гузар-Колодзінський разом зі своїм ад’ютантом З. Коссаком. До рук ворога тут потрапили заступник голови Проводу ОУН О. Ольжич, який здійснював військово-політичне керівництво в краї, а також член штабу Карпатської Січі поручник Р. Шухевич, у майбутньому генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА.
Завзято билися січовики на підступах до Хуста, де протистояння переходило в рукопашні бої. Проте сили були нерівні. Увечері 16 березня столицю Карпатської України захопили мадяри. Окремі відділи січовицької армії пішли в гори, де вони ще деякий час вели партизанську війну. Загалом у більш ніж двадцяти боях, за різними даними, загинуло від 2 до 6,5 тис. захисників Срібної Землі. Ворог втратив близько 200 своїх вояків, кілька сотень було поранено.
Зустрівшись тепер уже на спільному з Угорським королівством кордоні, поляки з радістю промовляли: «венгер, поляк два братанкі, як до шаблі, так до шклянкі».
На жаль, Яблунецький, Ужоцький та Верецький гірські перевали, по яких проходив тепер уже угорсько-польський кордон, стали місцем скоєння військового злочину, який не має терміну давності – розстрілу польською прикордонною сторожею сотень полонених січовиків-галичан, яких їй передали гонведи. Як одні, так і другі грубо порушили Гаазьку та Женевську конвенції про права військовополонених, які передбачали збереження їм життя.
Найбільше – близько 600 хлопців-добровольців (курінь) – цвіт української нації було розстріляно на Верецькому перевалі. Скільки ще повинно пройти часу, щоб на цьому святому для українців місці, був збудований меморіал полеглим героям !? Представницька і виконавча влада Закарпаття з цього приводу як завжди мовчить.
Диву даєшся центральній у Києві та обласній в Ужгороді владі, які, нехтуючи історичною пам’яттю борців за волю України, національною честю свого народу, дозволили Угорщині неподалік цього місця спорудити пам’ятник на честь мадярських племен, які наприкінці дев’ятого століття, розбивши військо ужгородського князя Лаборця, захопили Тисо-Дунайську низовину і осівши в ній, майже тисячоліття гнобили закарпатський люд.
Недовго довелося радіти полякам спільному з угорцями кордону, бо вже через пів року вона сама стала жертвою військової агресії гітлерівської Німеччини та сталінського СРСР. Як говорить народна мудрість: «Хто копає яму іншому, сам потрапить в неї».
Державотворчі процеси в закарпатському краї не пройшли непоміченими в столиці радянської імперії – Москві, яка в різні роки поневолила 14 республік-«сестер», в тому числі й українську державу – УНР. На 18-му з’їзді ВКП(б), який проходив 12 березня 1939 року «вождь світового пролетаріату», очільник країни рад Сталін негативно висловився з цього приводу, назвавши Карпатську Україну «моською». Про неї він згадає через кілька років, коли захоче, щоб вона стала для СРСР мостом до Центральної Європи.
Події в Срібній Землі спонукали військово-політичне керівництво СРСР провести «чистку» серед командного складу своїх збройних сил, внаслідок чого було заарештовано і звинувачено у державній зраді 60 офіцерів і 6-х генералів. Усі вони були українцями.
Буремні події березня 39-го в Закарпатті знайшли свій розголос і по тому боці Карпат. Десь у 70-х роках минулого століття у моєму рідному селі Стрілки, що на бойківському придністров’ї, я записав від своєї матері вірш :
Вже весна воскресла, трави зеленіють,
А на Закарпатті могили чорніють.
Могили чорніють, свіжо насипані,
Там лежать герої, що за волю впали.
Билися завзято, не було різниці –
Жінки брали коси, мужчини – рушниці.
Билися завзято, поки сили стало,
Поки Закарпаття мадяри не взяли.
Ой тут же нам браття, нині помирати,
І не будуть знати ні батько, ні мати.
І лише один раз, а це було десь 15 років тому, почув по Українському радіо пісню на знайомі мені слова. На жаль, в області ця пісня не виконується, керівники хорових колективів про неї очевидно не знають.
Захищаючи невеличкий клаптик української землі на основі міжнародного права, яким користувалися всі вільні народи світу, оборонці Карпато-Української держави заплатили за неї найвищу ціну – віддали своє молоде життя. Хоча вона і проіснувала недовго, в її жителів не зникло прагнення жити у своїй соборній державі. Естафету боротьби за вільну Україну підхопили вояки ОУН-УПА, серед якої було чимало карпатських січовиків.
У радянські часи тема Карпатської України була закрита, над нею дамоклевим мечем висіло табу. І лише за роки незалежності в Україні почали з’являтися історичні дослідження, спогади, виходити книги та брошури, присвячені березневим подіям 1939 року на Закарпатті.
Серед усієї кількості літератури хочеться відзначити книгу під промовистою назвою «Карпато-Українська Держава», яка вийшла друком за межами України, в канадському м. Торонто 1965 року. Її автор П. Стерчо – відомий громадсько-політичний діяч в екзилі, професор, вояк Карпатської січі, уродженець с. Зубівка Мукачівського району. У 1994 році у Львові вийшло репринтне її видання.
На конкретних фактах та архівних документах автор доводить, що збройні сили Карпатської України перші в світі вчинили спротив гітлерівській Німеччині та гортистській Угорщині. Остання, до речі, була єдиною країною-союзником, що воювала на боці Німеччини до повної її поразки. І найголовніший висновок книги П. Стерча: угорська агресія проти Карпатської України – це фактичний початок Другої світової війни.
В Україні чимало героїчних і трагічних місць, пов’язаних із визвольними змаганнями українського народу, боротьбою за національну державу в ХХ столітті. Це Крути, де 300 юнкерів, гімназистів та студентів зупинили просування більшовицьких банд Муравйова, що дало можливість підписати Брест-Литовську мирну угоду і вигнати червоних з України. Це і Базар, де були розстріляні котовцями 359 полонених вояків Армії УНР – учасників ІІ-го Зимового походу за те, що вони відмовилися перейти на бік ворога. Сюди ж входить і Холодний Яр, у якому 300 козаків вступили в нерівний бій із будьонівською кавалерією і поклали своє життя за волю України. До цього переліку по праву належить і Красне Поле під Хустом, де слабо вишколені, погано озброєні, але сильні духом карпатські січовики билися до загину, а також Верецький перевал, де 600 добровольців-галичан були розстріляні за те, що прийшли на допомогу своїм братам по той бік Карпат здобувати Українську державу.
В. Цебрик
офіцер у відставці, член Національної спілки журналістів України
