17 лютого 1892 р., 129 років тому, у с. Заздрість на Тернопільщині народився Йосиф Сліпий – Патріарх УГКЦ, великий українець, який майже 20 років провів у совєтських таборах.
Ким для нас, українців 21-го століття є Патріарх Йосиф Сліпий? На жаль, на 20-му році новітньої Української держави абсолютна більшість пересічних українців не згадають хто ж Він? А насправді, сама згадка про великого Патріарха наводить страх серед українофобів, які вкотре знищують невелику меморіальну дошку на колишній тюрмі у Харкові, в якій НКВД гноїло Патріарха. Бо є Він оберегом української самосвідомості, символом незламності українського духа, особистістю не тільки всеукраїнського, а планетарного масштабу. Його звільнення із енкаведистько-кагебіських тюремних затінків відбулося в результаті процесу переговорів з врегулювання т.з. «Карибської кризи», пов’язаної із розміщенням радянських ядерних ракет на Кубі, між президентом США Джоном Кенеді та Генеральним секретарем ЦК КПСС Микитою Хрущовим за посередництвом Ватикану та Папи Івана ХХІІІ. До його думки і порад прислухалися Понтифіки. З ним мали за честь зустрічатися найвидатніші політичні, державні, релігійні діячі того часу. Він був людиною, яка в один день 1963 року стала в центрі уваги всього світу, всієї світової громадськості, всіх світових мас-медіа як глава найбільш переслідуваної в 20-му столітті християнської церкви – Українець, каторжник, мученик, Патріарх.
Простий сільський хлопець ріс в доволі заможній сільській родині в с. Заздрість Теребовлянського р-ну, на Тернопіллі. Деякі дослідники приводять версію про походження його роду від козацького старшини, осліпленого теребовельським старостою, за що й був прозваний «Сліпим»./1/
Після закінчення у 1911 році гімназії в Тернополі, мріючи стати священником та відчуваючи потяг до наукових студій вступає до Львівської Греко-Католицької Духовної Семінарії.
Видатний український богослов, організатор науки і системи освіти.
Отримати священничі свячення Йосифу Сліпому судилося лише у 1917 році. І отримав він їх в Уневі з рук свого великого вчителя та попередника – Митрополита Андрея Шептицького. Бо став частиною далекоглядних задумів Митрополита Андрея, які полягали у створенні в умовах бездержавності народу повноцінної української духовної й світської системи науки та освіти. Невдала, через спротив польського єпископату, спроба заснувати у Львові в 1905 році вищу богословську школу не зупинила, а лише на час затримала заходи щодо досягнення своєї мети Митрополитом Андреєм. Тому й надалі уважно приглядався до спудеїв та відбирав здібних до наукової роботи. Розсилав їх навчатися по кращих університетах Європи: до Риму, Відня, Зальцбурга, Парижа, Інсбрука, Страсбурга, Мюнхена, Гамбурга та ін. Помічені були й здібності юного Йосифа, якого з другого курсу семінарії висилають на навчання до Інсбрукського університету. Студіює одночасно на двох факультетах: богословському та філософському. Захищає дві дисертації: “Поняття вічного життя у Святого Євангелиста Івана“ та габілітаційну – “Вчення про Пресвяту Трійцю візантійського патріарха Фотія“ . Далі дорога до Риму – навчання в Григоріанському університеті та Папському Орієнтальному Інституті. За працю, написану латиною “Начало Духопоходження у Пресвятій Трійці“ отримує звання “magister agregatus“./2/
З поверненням на рідні землі активно включається в наукову та виклацьку діяльність та через вісім років посідає посаду ректора Греко-католицької духовної семінарії у Львові, яка відновила перервану війною діяльність у 1920 році. Одночасно бере очільну участь в створенні Богословського наукового товариства, активно займається формуванням книгозбірні БНТ, яка згодом стала однією з найбільших у Львові. Одночасно видає квартальник “Богословія“, незмінним редактором якого був до 1939 року.
Неймовірно вимогливий до своєї праці, вимагав і повної самовіддачі від інших. « До другої світової війни греко-католицькі священники рідко відпускали бороду. Серед бородачів був і Йосиф Сліпий, – згадує Блаженніший Любомир Гузар. – Тому у семінаристів побутувала приказка: « Більше ніж вогню і води – бійся Бороди».
22 лютого 1928 року сталася визначна подія в духовному та науковому житті Галичини та й усієї України: Митрополит Андрей Шептицький затвердив статути Греко-католицької богословської академії, в якій передбачалося заснувати три факультети: богословський, філософський (1932 р.), а згодом – правничий. За задумом вона повинна була стати повноцінним університетом європейського зразка. Цілі та завдання академії сформулював на її урочистому відкритті 6 жовтня 1929 року новопризначений ректор о. д-р Йосип Сліпий: “Завдання Богословської Академії – стати об’єднуючим чинником цілого народу, з’єднати нез’єдинених. привернути тих, що блукають по роздоріжжях модерних філософічних і соціологічних систем, до Божої правди та заспокоїти їх спрагу знання. В Академії мають перейматися одним і тим самим духом і тими самими ідеалами та споювати ними роз’єднану націю.
З Академії мають виходити оборонці віри., що богослов’я поставлять на науковій основі. З другого боку, як кожен університет, так і наша Академія мусять узгляднювати потреби народу і стояти у зв’язку з народом. Та це не значить, що вона має йти на угодову дорогу з кожночасними її настроями, коли іде про визнання якоїсь правди. Крім інтелектуальної сили, – бо наука – то потуга, – Академія є і буде виховуючим чинником всенародного значення”. /3/
Програму, матрицю, візію того, що національна церква в часи бездержавності народу є і мусить бути основним націогенеруючим, націоцементуючим і націозахисним чинником він твердо і непохитно реалізовуватиме все своє життя.
Та в цей час досягти цілі, поставленої Митрополитом Андреєм Шептицьким щодо українського університету не судилось. О. Андрій Михалейко в статті про Патрірха Йосифа влучно зазначає, що страх польської влади перед українським університетом, який здатен активізувати націоналістичні ідеї та рухи, антипольські настрої, відсутність підтримки у Римській курії та початок другої світової війни, перекреслили плани та прагнення ректора академії./4/
В цей час, незважаючи на завантаженість організаційно-адміністративною роботою в академії та церковних справах, викладацькою працею, ректор опрацьовує низку ґрунтовних богословських та філософських праць, пише історичні, літературознавчі та мистецтвознавчі розвідки. Підсумком творчої невтомності Йосипа Сліпого стало видання у Римі через десятиліття вісімнадцяти томів його наукових і пастирських праць.
Спадкоємець «великого Святця та Генія-Мислителя»
Пакт Молотова-Рібентропа та друга світова війна, яка увірвалася на українські терени, внесли кардинальні зміни в життя науковця-богослова. Парафії УГКЦ на українських землях фактично опинилися в двох окупаційних зонах – сталінського СССР та гітлерівської Німеччини. Особливо вороже і агресивно щодо української церкви поводилася радянська влада. Розпочалися масові арешти українських політичних діячів, священників, інтелігенції, студентства, свідомого селянства. Була припинена й робота Богословської Академії. За цих обставин прикутий до інвалідного візка Митрополит Андрей Шептицький таємно, з благословення Папи Пія ХІІ, хіротонізує о.ректора Йосифа Сліпого архиєпископом з правами наступництва на митрополичому престолі. “…в час гоніння свячення не є честю, а в першій мірі тягарем. Замість єпископського жезла я одержав від Митрополита дерев’яну палицю…“ – напише у 1942 році Йосиф Сліпий. О. Андрій Михалейко в журналі «Наш Собор» описує, що висвячення відбулося 22 грудня 1939 року в приватній каплиці митрополичих палат за участі лише двох єпископів – Миколая Чарнецького та Никити Будки і кількох найближчих співробітників митрополита./5/
В часи німецької окупації здоров’я похилого віком та паралізованого важкою недугою Митрополита Андрея підупадало, і, як його помічник, Йосиф Сліпий змушений все частіше вступати в контакт із німецькою окупаційною владою в обороні церкви та українців.Як достойний син свого народу, він був послідовним поборником української державності. Тому 30 червня 1941 року Йосиф Сліпий присутній на проголошенні відновлення української державності та створенні Українського Державного Правління (УДП) на чолі з Ярославом Стецьком в будинку Львівської «Просвіти». Це дуже не сподобалося німецькій окупаційній владі. В ці роки пережив він не одну важку хвилину. Та йому все ж вдалося відновити діяльність Богословської Академії у 1941- 44 рр. .
«Пер аспера»…
Йосип Сліпий так характеризує атмосферу, після приходу у 1944 році т.з. «других більшовиків»: “Тоді клався я ввечері спати і не був певний, чи рано встану на волі. Тоді приходили мені на думку слова пророка Ісаї: Прийде час, коли зранку будуть вони з тугою вижидати вечора, а ввечері тужитимуть за ранком. ”
Думається, що задум знищення УГКЦ у Сталіна виник задовго до відходу німецьких військ з України. Ця проблема для Москви була вирішена вже після двох таємних зустрічей прем’єр-міністра Великобританії Уінстона Черчіля із Йосифом Сталіним, на які він прилітав в СССР у 1941-42 рр. через Архангельск. Результати цих домовленостей щодо концепції майбутнього устрою повоєнної Європи були затверджені в офіційних документах учасниками антигітлерівської коаліції на Тегеранській конференції у 1943 році. Конкретні ж заходи щодо ліквідації УГКЦ стали лише справою техніки радянських каральних органів.
Сталіну потрібні були виключно підконтрольні карально-репресивним органам релігійні структури. Небезпечною для нього була могутня за впливом та кількістю пастви церква, формальний центр якої знаходився у Римі поза можливістю впливу на нього радянської верхівки. Ба більше того – Ватікан сам був впливовим гравцем міжнародної політики. Ускладнювала ситуацію непримиренна і абсолютно виправдана в умовах масових репресій позиція ОУН-УПА. Тому приреченими були всі намагання Митрополита Сліпого, на якого, після смерті 1 листопада 1944 року Андрея Шептицького, лягла вся відповідальність за долю церкви в надскладній політичній ситуації. Він намагається врегулювати відносини УГКЦ з державою на підставі діючих на той час в СССР законах, які формально, на папері, передбачали відділення церкви від держави. Він посилає до Москви в середині грудня 1944 року уповноважену делегацію на чолі з рідним братом Шептицького, архімандритом монахів-студитів Климентієм. В Москві делегацію чекала ультимативна, наперед запрограмована неприйнятна умова – ставлення радянської влади до УГКЦ залежатиме від ставлення останньої до ОУН-УПА. Виступити проти організованої збройної боротьби українців з окупантами означало не лише виступити проти власного народу. Це значило б стати на сторону зла, диявольської комуністичної системи, яка сьогодні законодавчо у всьому цивілізованому світі прирівняна до нацистської. Це – втрата морального авторитету, духовна смерть Церкви.
Тому 17 березня 1945 року Сталін особисто підписує сумнозвісну «Інструкцію № 58», яка передбачала ліквідацію УГКЦ та її поглинання Російською православною церквою.
«Нічне ув’язнення, таємні судилища, нескінченні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, „німий свідок Церкви”, що знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві… І в’язень-каторжник бачив, що і його шлях „на краю землі” кінчався приреченням на смерть!
Силу на оцьому моєму хресному шляху В’язня Христа ради давала мені свідомість, що цим шляхом іде також зо мною моє духовне стадо, мій рідний Український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертовна молодь і безпомічні старці. Я не самотній!» – напише у своєму Заповіті Патріарх Йосиф.
Органи НКВС заарештовують його 11 квітня 1945 р. Слідство триває більше року в тюрмах Лонцького у Львові, Лук’янівській в Києві, Московській Луб’янці. Систематичні фізичні та моральні тортури: безперервні допити , позбавлення сну, голод, вимоги підписати сфальшовані протоколи допитів, неправдиві зізнання та наклепи, пропозиції очолити Київську метрополію переслідували головну ціль – зречення єдності з Вселенською церквою.
За час проведення слідства сталася подія, яка мала зламати волю Йосипа Сліпого – в березні 1946 року відбувся інспірований радянським урядом та каральними органами (про що свідчать численні архівні документи оприлюднені останніми роками) т.з. Львівський псевдособор, на якому УГКЦ була поставлена поза законом в СССР. УГКЦ стала катакомбною церквою.
Судилище (т.з. військовий трибунал) над Патріархом, як до речі і всі наступні, відбулося без обвинувачення та захисту в травні 1946 р. «Ізменніку отечєства», ворогу СССР, «ватіканському та німецькому шпигуну», «керівнику збройного підпілля» накрутили вісім років ув’язнення.
Після багаторічних поневірянь по Мордовських таборах Сліпому призначено довічне заслання. Надалі були неодноразові пропозиції виступити проти папи та українських націоналістів, за приєднання до православ’я обіцяли найвищі посади у Російській православній ієрархії. На всі ці пропозиціцїї була одна відповідь – рішуче «Ні!».
Єдиним просвітком за ці роки, якщо це можна так назвати, були 1953-54 рр. через рішення Москви налагодити дипломатичні стосунки із Ватиканом, а з Риму прозвучала вимога реабілітації УГКЦ. Сліпого перевозять до Москви та пропонують написати історію УГКЦ, надавши під пильним наглядом НКВД доступ до московських бібліотек. Правда, менше ніж через рік – у 54-му знову відправляють на заслання в Сибір – в будинок інвалідів в околиці Єнісейська .
Перебуваючи в таких складних умовах Йосип Сліпий не полишає активної наукової праці: його поглинає робота над історією Вселенської Церкви, займається іншими науковими розвідками, систематично пише Пастирські послання та знаходить способи передавати їх і рукописи «Історії…» та послань вірним в Україні, веде підпільне листування. Однак рукопис «Історії…», як і привітання митрополитові з нагоди 40-ліття священства від Папи Пія ХІІ перехоплює КГБ. Це стало причиною чергового вироку Блаженнішому у червні 1959 року – 7 років таборів за “антирадянську агітацію і пропаганду”. Його знову намагаються схилити до зради своєї гнаної, але діючої в підпіллі Церкви. Та зрозумівши, що Патріарха зламати не вдасться, радянське керівництво приймає остаточне рішення про його знищення. В вересні 1962 року Судова колеґія Верховного Суду УРСР під ґрифом “сєкрєтно” приймає ухвалу про переведення Митрополита, як особливо небезпечного злочинця-рецидивіста, в колонію особливо суворого режиму. Це вочевидь прирікало багаторічного в’язня совісті та й просто вже немолоду людину на вірну та страдницьку смерть.
Цей Хресний шлях князя Церкви лише підтверджує причини, чому саме Йосифа Сліпого обрав своїм спадкоємцем Митрополит Андрей Шептицький. Будучи не тільки духовним лідером свого народу, а й глибоко досвідченим дипломатом, аналітиком, прекрасно розуміючи тогочасну політичну ситуацію у світі та маючи особливий дар, особливу візію передбачення він усвідомлював можливість страдницького шляху, який судилось в майбутньому пройти його Церкві. У своїй розвідці «Хресний шлях Йосифа Сліпого» Надія Опалко стверджує, що найближчі до Кир Андрея особи згодом згадували: тому обрав, що, окрім надзвичайного таланту й високої освіченості, непересічних організаторських здібностей, бачив у ньому чи не найважливішу рису для Глави Церкви у важку годину. «Він не відступить,— говорив Митрополит про Йосифа Сліпого, — загине, але не відступить!»/6/
«…ад астра»
Мало тих, кого радянська карально-репресивна машина, яка десятиліттями «відшліфовувала» свої садистські методи на десятках мільйонах власних громадян, присудила до повільного конання в концтаборах вдалося вижити. Неочікувано для світової громадськості, після вісімнадцятилітнього поневіряння по тюрмах і таборах, одиночних камерах і пересилках радянське керівництво раптом звільняє Митрополита Йосифа Сліпого.
Існує багато думок, що спонукало Микиту Хрущова до такого рішення. «Карибська криза» та бажання пом’якшити вихід із скрутного становища і не провалити імідж країни знову до сталінської безодні, бажання налагодити зв’язки із Ватиканом. Неабиякий вплив мали особисті клопотання Папи Івана ХХІІІ, єдиного католицького президента США Джона Фітжералда Кенеді, англійської королеви та вдало змодельовані Папою та президентом США переговори, проведені в Москві американським дипломатом Норманом Казенсом з Микитою Хрущовим. Ревізія Папою Іваном ХХІІІ т.з. «східної політики» Ватикану, яка до того безкомпромісно засуджувала комуністичну ідеологію. Запрошення на Другий Ватиканський собор (1962-1965 рр.), який став найбільшим форумом в історії Католицької Церкви – делегації від РПЦ. А може Хрущову здавалося, що звільнення Митрополита стане, як тепер модно говорити, вдалою піар-акцією для СССР, а семидесятилітній старець, зхвороблений концтаборами в найгіршому випадку займеться написанням богословських праць, мемуарів та епістолярії, а в кращому – швидко опиниться у потойбіччі. Очевидно усі перечислені чинники відіграли свою роль. Але певним є лише одне – це дивне звільнення приреченої на смерть людини не могло відбутися без головного – втручання Всевишнього. Господній Замисел полягав у тому, що Патріарх на декілька десятиліть стає беззастережним дієвим духовним та громадським лідером усього українства, незалежно від віросповідання як на рідних землях, так і розкиданого долею по всіх континентах.
Прибувши до Риму, після кількаденного відпочинку береться до праці із звичною для нього цілеспрямованістю і наполегливістю. Здавалося, що не було за плечами 18 років радянських таборів. Неочікувана для керівництва СССР бурхлива і рівночасно системна діяльність Йосифа Сліпого змусила КГБ тримати надалі його постать під пильном оком кагебівської агентури до відходу Патріарха у кращі світи та ще й довго по тому./7/
«Великого бажайте – Μεγαλα αιτεσθε!” Це незвичайно змістовний і гідний Христовий вислів та зазив! Що ж можна великого бажати, очевидно, маючи перед очима Бога? Леліяти далекосяжні пляни, жити і працювати для них, ставити собі високу мету, виповнювати великі завдання, осягати геройські чесноти, набувати глибоку науку і високе мистецтво, стати пориваючим проповідником і досвідченим провідником, бути духовним добродієм людства, співдіяти з Божими поривами, не губити їх і не тратити сил на дрібниці і переминаючі речі, не спинюватися на марницях, поширювати і закріплювати Христову Церкву, а передусім – здобути велику святість, бо призвав нас Бог не до нечистоти, але до святості (1 Сол 4, 7), – оце те велике в головних зарисах, якого повинен бажати Христовий ученик.» – ці слова із послання Патріарха до своєї катакомбної пастви, написані у 1957 році, задовго до звільнення, стануть лейтмотивом його діяльності на свободі.
«Великого бажайте!..» Вся енергія Митрополита в першу чергу зосереджується на відновлення прав вірних УГКЦ в СССР, єдності Церкви від України до Австралії, від Південної та Північної Америки до Європи, зміцнення ієрархії та дисципліни в Церкві, її оновлення «…шляхом виправлення недоліків і помилок минулого та шляхом пристосування її до потреб сучасності…»./8/
«Ми пропонуємо, щоб Київсько-Галицьку Митрополію піднести до гідності Патріархату» – завершив свою промову 10 жовтня 1963 року Кир Йосиф на другій сесії Другого Ватіканського Собору, який став завдяки участі всіх католицьких єпископів світу найбільшим Собором в історії. Ця заява зробила ефект здивування та сенсації. Але вже через рік, 21 листопада 1964 на третій сесії Собору затверджено Соборовий декрет, яким визнано форму патріархату традиційною формою Східних Церков./9/
23 грудня 1963 року Апостольський Престіл видав постанову, якою підтверджено право митрополита на титул і владу Верховного Архиєпископа.
Це рішення мало важливе значення для УГКЦ – вона отримала канонічно-церковне оформлення самобутньої автономії, а всі українці греко-католики отримали широке національне самоуправління в церковній галузі. Митрополит Сліпий став найвищим зверхником Української Греко-католицької Церкви, якому почали безпосередньо підпорядковуватися всі складові Церкви, всі єпархії, розкидані по світу, які раніше були у прямому підпорядкуванні Апостольському Престолу./10/
З цього часу систематичними стали Синоди українських греко-католицьких єпископів. На жаль рішення Синодів УГКЦ визнав лише Папа Іван Павло II та затвердив синодальний Статут. Важливо, що перший і четвертий Синоди українських греко-католицьких єпископів двічі, у 1963 та 1969 роках, зверталися до Папи з проханням присвоїти титул Патріарха Йосифові Сліпому. І двічі Папська курія відмовляла в цьому проханні. Давалися взнаки одвічний конфлікт інтересів між Ватиканом, як вселенським духовним центром християнства та Ватиканом-державою. Врешті-решт, у 1975 році Верховний Архиєпископ, Кардинал Йосиф Сліпий (Кардинальський титул отримав таємно 1949 р.та урочисто 22 лютого 1965 р., ставши четвертим кардиналом за всю історію України) самостійно прийняв титул Патріарха УГКЦ. Через ці події дійшло до дипломатичного скандалу між Москвою та Ватиканом. Остання дуже непокоїлася процесом творення Патріархату УГКЦ. Делегація Російської православної церкви на чолі з митрополитом Никодимом Ротовим, яка саме з цього приводу прибула у Ватикан, в ультимативній формі вимагала від Папи Павла VІ відмовитися від затвердження Патріархату УГКЦ та погрожувала розірвати стосунки між РПЦ та Ватиканом.
Тому Голова КДБ УССР В.Нікітченко згідно своїх оперативних даних повідомляв у ЦК КПУ, що Синод католицької церкви під впливом Павла VІ відхилив рішення українських католицьких єпископів щодо Патріархату УГКЦ. /11/
«Великого бажайте!..» Кир Йосиф дбав в першу чергу про Патріархат для єдиної Української Церкви, а Патріархат УГКЦ розглядав лише як перший крок до цього «великого бажання». Ним сформульовані основні канонічні ознаки Патріархату: власна мова, власний обряд, богослов’я, яке має специфічні для кожного народу особливості, Літургія і літургійне святкування цілого року, власна духовність і власне церковне право. Він стверджував, що українські православна та греко-католицика церкви суттєво не відрізняються і належать до єдиної київської традиції. Кардинал Любачівський, наступник Йосифа Сліпого, так висловлювався про позицію Кир Йосифа з цієї проблеми: «В нього взагалі не було цих труднощів: православні чи католики. Бо він дивився на ці поняття з точки зору християнства часів Володимира Великого, бо ці поняття лише взаємно доповнюються, а не суперечать одне одному»./12/
«Як показує історія Христової Церкви на просторі Східної Европи, Київський Патріярхат мав бути, і з певністю став би ним, рятунком церковної єдности у Вселенській Христовій Церкві і рятунком нашої української, церковної і національної єдности.» – напише Йосиф Сліпий в своєму Заповіті.
Величезну вагу у відновленні єдності українства по всіх континентах мало живе спілкування Кир Йосифа із українським людом. 1968-1973 рр. він відвідує українських вірних на поселеннях: Канада, США, Колумбія, Венесуела, Перу, Аргентина, Парагвай, Бразилія, Австралія, Нова Зеландія, Німеччина, Іспанія, Португалія, Англія, Франція, Австрія, Індія, Мальта (всього 14 країн).
«Великого бажайте!..» «Наука – це один із наріжних каменів-стовпів відродження та сили народу» – напише у своєму Заповіті Патріарх – «Полюбіть науку, плекайте і збагачуйте її своєю працею та своїм знанням, будьте її служителями! Споруджуйте храми науки, вогнища духовної сили Церкви та Народу, пам’ятаючи, що немислиме повне життя Церкви і Народу без рідної науки. Наука – це їхнє дихання життя!». Тому не жаліючи сил та часу віддається творенню осередків української науки та освіти у Римі та по всьому світу.
14 жовтня 1963 року проходять урочистості з нагоди підвищення статусу Української малої семінарії у Римі до «понтифікальної», тобто папської, що надавало семінарії нові права та привілеї міжнародного значення. Папський статус відкривав випускникам семінарії двері до кращих вищих шкіл світу. В тому ж році створює українську вищу школу у Римі – Український Католицький університет (УКУ) імені св. Климентія Папи. Через десятиліття в УКУ вже працювало п’ять факультетів: богословія, філософії і гуманітарних наук, права і суспільних наук, математики і природничих наук, медицини. Повноцінне функціонування університету забезпечували бібліотека з великою кількістю раритетних видань, власне видавництво та архів. УКУ вже мав свої відділення в Чикаго, Вашингтоні, Філадельфії, Лондоні.
Він сприяє відновленню та створенню науково-богословських товариств, книговидавництва, серійних видань, часописів. Рятує Український Вільний Університет (тепер він знаходиться в німецькому місті Мюнхені), виділивши 950 тисяч марок, щоб купити у 1976 році будинок для нього. Був почесним доктором цього університету, а також багатьох інших університетів. /13/ Організовує музейну колекцію в Римі, яка перетворюється з часом на український музей, представлений природничою та мистецькою колекціями та більше 10 тис. експонатів.
«Великого бажайте!..» Храм Святої Софії в Римі – реалізована велика мрія Патріарха, який завершив створення потужного українського духовного науково-освітнього та культурного центру апостольської столиці.
Вже на схилі життя Патріарха Йосифа сталася ще одна знакова подія – за підтримки Івана Павла II 25 листопада і 2 грудня 1980 року черговий Синод УГКЦ ухвалює Декларацію про неканонічність і недійсність рішення Львівського псевдособору 1946 р. про ліквідацію УГКЦ.
Кращий світ прийняв Патріарха Української Греко-Католицької Церкви, кардинала Йосифа 7 вересня 1984 року. В архівах Ватикану та УГКЦ зберігається унікальна фотографія – Папа Іван Павло II під час молитви над тілом усопшого Патріарха Йосипа цілує його в руку. Це єдиний і унікальний випадок в історії Католицької церкви.
«Я буду настільки великим, наскільки великим буде мій народ»
Єдність!.. Найбільша проблема, гріх, спокуса і мрія українців впродовж останнього тисячоліття. Постійне перебування на грані двох світів, двох ментальностей, двох способів життя, – азійського і європейського, верховенства права проти політичної доцільності, ролі особистості проти сірості общини, свободи проти рабства.
«Отож заповідаю вам усім: моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь Український нарід і просіть Всемогутнього Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне об’єднання у постанні Патріярхату Української Церкви!…» «…моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще не відомого! Прийде час, коли Всемогутній Господь пошле його нашій Церкві й оголосить його ім’я!»
Та «його ім’я» нам, українцям, судилося дізнатися лише тоді, коли виконаємо до титли і коми Заповіт Патріаха Йосипа Сліпого.
Марія Процев’ят, Народна Артистка України, доцент ЛНМА ім. М. Лисенка,
Тарас Процев’ят, Народний депутат України 2-го скл., к.іст.н.
Київ-Львів
2012-2021 рр.
/1/ І.Хома. Патріарх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії. (Рукопис). ст.1. Цитовано за Гуменюк І. Йосип Сліпий – глава Української підпільної Церкви. – Тернопіль 2008. – С.5.
/2/ Тут і надалі використовуються окремі матеріали: Основні віхи біографії Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого (за мережною сторінкою Інституту Історії Церкви).
/3/ Д-р Павло Сен и ц я. Світильник істини. Джерела до історії Української Католицької Богословської Академії у Львові, Том II.- Торонто-Чікаґо, 1976. – С. 51-52.
/4/ О. Андрій Михалейко. Йосиф Сліпий: науковець, в’язень, патріарх//Наш Собор. – 2012.- Ч.2. – С.2.
/5/ О. Андрій Михалейко. Йосиф Сліпий: науковець, в’язень, патріарх//Наш Собор. – 2012.- Ч.2. – С.2.
/6/ Надія Опалко. Хресний шлях Йосифа Сліпого. – Тернопіль, 2002. – С.13.
/7/ Володимир Сергійчук. Патріарх Йосиф Сліпий у документах радянських органів державної безпеки (1939 – 1987).Том ІІ – К., 2012. – С.11-20, 412-447.
/8/ Мілена Рудницька. Невидимі стигмати. – Рим-Мюнхен-Філадельфія, 1971. – С. 209.
/9/ Мілена Рудницька. Невидимі стигмати. – Рим-Мюнхен-Філадельфія, 1971. – С. 260-261.
/10/ Мілена Рудницька. Невидимі стигмати. – Рим-Мюнхен-Філадельфія, 1971. – С. 306-317.
/11/ Володимир Сергійчук. Патріарх Йосиф Сліпий у документах радянських органів державної безпеки (1939 – 1987).Том ІІ – К.,2012. – С.12, 428-430.
/12/ Кардинал Любачівський, Бондаренко В. «Страшніше було б не прийняти цей хрест» // Людина і світ. — 1992 рік. — №1. – С.14.
/13/ Надія Опалко. Хресний шлях Йосифа Сліпого. – Тернопіль, 2002. – С.26.
