«І сотвори їм «Вічную пам’ять»… Напевно немає людини, яку б не зворушила, не заставила здригнутись та тиха скорботна мелодія. Вона «Вічная пам’ять», як завершальний акорд панахиди, як останнє прощання на межі земного і вічного, здатна так глибоко, драматично проникнути в людську душу, що здається ми уже торкаємось тієї великої Господньої таїни, в якій захована причина людської земної тимчасовості і небесної вічності.
Так, ми не хочемо забуття, ми прагнемо тієї вічності і у своїй пам’яті, та просимо її у Всевишнього, і Він дає нам її, закладає ту пам’ять у гени кожного нашого покоління, створюючи спільний генетичний код нації. То ж звертаючись з таким благанням до Творця, нам потрібно, перш за все, усвідомити, що вона, вічная пам’ять, уже закладена Творцем у наші гени, але виявити її на світ, оживити, належить нам, передаючи її живими устами від покоління до покоління, також закарбовуючи її різними пам’ятними знаками на відповідних місцевостях, утверджуючи таким чином вічність нашого національного буття. Так повелів Творець.
Завжди, коли в Іванькх закінчаться урочисті заходи і розійдуться люди, маю таку душевну потребу: присісти на самоті і відчути ту особливу таємничу атмосферу, яка після всіх урочистостей огортає надвечірні Іваньки, ту магічну тишу, в якій ще ніби лунають мелодійні звуки молитов, відчувається присутність людей, але навколо вже глибока присмеркова тиша і перед тобою така ж тиха, безмовна братська могила, покинута усіма щойно тут присутніми, ніби осиротіла. І лише ти тут з нею один-на-один, живий, а вони …. Тоді вони були набагато молодші від мене теперішнього. Смертельні рани, засохла на одязі кров і безмовні, торкнуті вічністю обличчя, які недавно так завзято, пристрасно протистояли ворогові, виганяючи його з рідної землі, і за цю волю вони мусіли заплатити найвищою ціною – життям. Умерти за нас. Такий закон людського співіснування.
Роздумуючи над сьогоднішніми поминальними заходами, вдивляючись у ту братську могилу, торкаючись тієї таїни потойбічності, намагаєшся якось глибше заглянути у сенс людського буття, людського… кривавого співіснування.
Хто ми на цьому загадковому кораблі-планеті, який ми називаємо Землею? Яка місія людства, зокрема і нас – українців на цій Землі, у цьому грішному і святому світі, і яка роль цих нинішніх іваньківських духовних заходів для нас, нині сущих, для нашої країни в майбутньому?
Всю історію людства супроводжують безперервні війни, кров і сльози, страждання і співчуття, любов і ненависть, заховуючи все це в глибинах людської пам’яті і ніби нагадуючи нам, що шлях людського існування вистелений людськими кістками і орошений кров’ю, і все це ніби заради людського щасливого існування. Але людство протестує проти такого кривавого шляху – протестує і… вчиняє. Хто, яка стихія скеровує людські маси на людиновбивство, тобто одну частину людства посилає вбивати іншу частину: рід на рід, народ на народ, державу на державу. І що, і хто, і яка сила в світі може стати гарантом мирного життя?
Усі добрі починання в історії людства зрошувались кров’ю. Високі християнські засади любові і милосердя були залиті (заливаються і тепер) кров’ю. Не оминув цієї жертовної місії і сам Син Божий, його послідовники апостоли і цілий історичний сонм праведників, а серед них і українців за утвердження любові поміж народами.
І у цій загальнолюдській незбагненній стихії, в боротьбі злих сил і проти злих сил несе свою історичну ношу, закривавлює свій шлях і Україна. Впродовж багатьох віків, оточена агресивними державами-сусідами, намагаючись здобути волю, протистояти ворожим зазіханням, Україна вимушена була жертвувати найкращими своїми синами і дочками. Та кривава естафета зберігалась в пам’яті і пробуджувалась завжди в критичний період нашої історії, знову кладучи на жертовник свободи нові жертви. «Смертю смерть подолав». Ті багатозначні слова про воскресіння Христове, стосуються тих всіх, що лежать як у наших стрілецьких, повстанських могилах, так і у нинішніх військових. Вони, що колись будучи живими, зупиняючи ворогів, мусіли жертвувати своїм життям – смертю долати смерть, тобто вмерти, щоб дати життя своїй Батьківщині.
Жертовна кров, за Вищим повелінням, лягає у гени живих поколінь, як пам’ять, як обов’язок, як чин оберігати і утверджувати ті ідеї, за які була пролита кров – за рідну Землю, волю, Батьківщину. І цей чин стосується кожного наступного покоління. – Без вічної національної пам’яті немає нації, немає держави. Таким жертовними для нас є і ті воїни, що тут, переді мною, лежать у братській могилі і таких же багато розкиданих по лісах. Хочеться, щоб вони не були забуті, а їхні могили не осиротілі: бо саме це дає нам запоруку нашій державній незалежності. Для них час зупинився, але від них ми починаємо відлік наступного, свого часу і йдемо туди, куди мріяли вони прийти.
Як збагнути ту вічну істину національного поступу, як передавати її наступним поколінням, для нас нині сущих українців виявляється значною проблемою. Хоча маємо багато прикладів гідного вшанування пам’яті своїх героїв на нашій землі іншими націями, державами – це австрійські військові цвинтарі, німецькі і польські, які так старанно опоряджуються, але такі повчальні приклади дуже тяжко даються нам як наука для вшанування героїв своїх.
Скільки маємо в своїй багатовіковій історії постатей, яких мали б пам’ятати всі наступні покоління, гордитися ними, шанувати їх пам’ять. Але на жаль про них часто бувають суперечливі думки – це данина нашого історично підневільного стану, коли ворожі, панівні над нами держави намагалися їх дискредитувати, надавати брехливої, негативної характеристики. В результаті цього маємо байдуже, відчужене ставлення до своєї історії.
А саме, за словами відомого теоретика державобудівництва В. Липинського, історична пам’ять і є основним державним фундаментом.
Яким чином прививати молодим поколінням, та і старшим, те особливо тепле, родинне відчуття до своєї історичної пам’яті?
В людській психіці закладені різні почуття, але основним, людинотворчими, суспільнотворчими є почуття любові і віри. На їхніх засадах тримається родина, нація, релігія. І саме релігія, яка найбільше оперує до цих двох євангельських засад, здатна найглибше занести в людську душу ті високі почуття. Якими розумними були ті древні юдеї у Старому Завіті, що зі своєї історії створили свою релігію, зцементувавши тим на віки свою націю, і так по нині.
Скажіть, чи є ефективніший метод виховання, ніж той, коли про велич своєї історії слухається, чується у храмі? Чи можемо ми, українці, так високо, на духовному рівні, перейняти такі приклади розуміння і сприйняття своєї історії, як частки релігії?! Думаймо усі і стримімо до цього! Вони для нас борці і жертви, найвища національна святість. Їм за якимось невідомим нам повелінням присуджено було вмерти – вмерти, щоб іншим жити – нам жити.
Ці свої роздуми я хочу послати до всіх, кого болить душа за свій край, в першу чергу, до релігійних інституцій, тих духовних проводирів, які, подолавши свої світоглядні стереотипи, могли би виконати цю високу виховну місію на сучасному, такому важливому етапі будівництва держави, так як це робилось в першій половині минулого століття за митрополита Андрея Шептицького.
Можуть успішно і зобов’язані проводити таку виховну місію і шкільні установи, створивши відповідні програми. Але така опіка над історичною пам’яттю має лежати на відповідних державних структурах. Маючи владу і ресурси, вони можуть зробити багато, але там треба людей одержимих цією ідеєю. Часто нетривале їх перебування на таких посадах не може виробити якогось сталого стратегічного напрямку: приходить інша людина і все міняється.
Про те мусимо пам’ятати, що така місія лежить і на всьому свідомому суспільстві – на нас! І ми, в першу чергу, маємо огорнути могили тих борців своєю увагою, своєю пам’яттю – увіковічнити. Приходити до них як на прощу, на іспит свого сумління: що я вчинив чи вчинила для утвердження тієї ідеї, за яку вони віддали життя. Тому ці могили мусять бути під громадською, церковною і державною опікою, як осередки нашого духовного спілкування, як символи нашої високої християнської моралі. Без цього ми не зможемо порятувати, витягти Україну з нинішнього хисткого і драматичного становища і стати повноцінною нацією.
А тим часом в Іваньках уже темніє, весь люд, який щойно тут віддавав молитовну шану, розійшовся по своїх домівках, заховавши у серці ті зворушливі хвилини спілкування з нашою трагічною і героїчною історією, то ж і я, після своїх роздумів, збираючись відходити, встаю, ще раз кланяюсь, і цілую ту святу могилу, яку зараз оточать нічні сутінки, і вона знову зі своїм болем мріями і пам’яттю залишиться на самоті, і хіба в тому містичному світі буде вести розмову про свою долю з іншими такими ж святими могилами, що покояться десь по наших лісах і селах.
Бережімо їх пам’ять!!!
Степан Івасейко
