Іван Стешенко стояв біля витоків української національної освіти і був першим міністром (генеральним комісаром) освіти незалежної України в Уряді Центральної Ради. Внесок уродженця Полтави в становлення і розвиток української освіти велетенський. До приходу у велику політику Стешенко вже був досить відомим педагогом, істориком українського театру, літературним критиком, ученим-літературознавцем, перекладачем і письменником.
«Не вітання та сміх сонцем любих утіх мої роки дитинячі гріли»
Батьки майбутнього міністра – прості люди з полтавського передмістя. Батько походив із кріпаків князя Кочубея з Диканьки, а мати – з міщанського полтавського роду. До одруження батько вже відслужив 25 років у солдатах і вийшов у відставку в чині унтер-офіцера.
Іван Матвійович Стешенко народився в Полтаві у 1874 р. Метричних записів про це не збереглося. Попри те, що в Українській радянській енциклопедії наводиться інша дата – 1873 рік, точнішою слід вважати саме 1874-й. Адже, по-перше, сучасник і земляк Івана Стешенка Іван Павловський називає цю дату, по-друге, дочка Ірина також вказує 1874-ий, а крім того, сам Стешенко в біографії, яку правив власноручно, саме так зазначив рік свого народження. Непрямим доказом на користь цієї дати є й лист Лесі Українки до свого дядька Михайла Драгоманова в Софію, написаний навесні 1894 року, в якому вона повідомляла, що Іван Стешенко має 20 років. Однак місяць і день його народження встановити складніше – у різних джерелах наводяться такі дати: 24 червня, 31 серпня (за старим стилем), як подає в некрологічній статті Григорій Коваленко, і навіть 2 вересня, за твердженням Олександра Тулуба, знайомого зі Стешенком із першого курсу Київського університету Святого Володимира.
За твердженням Олександра Тулуба, народився Іван Стешенко у полтавському будинку Дворянського зібрання. На цей час батько первістка ще не мав власного будинку, а як старший швейцар мешкав у службовій кімнаті. Тоді будинок Дворянського зібрання мав два добудовані дерев’яні флігелі, які пізніше розібрали.
Перші уроки читання й арифметики давав синові батько. Сам він, до речі, жодного дня в школі не навчався, але досить пристойно читав і рахував, постійно передплачував і читав газети. Своєму ж батькові, Івановому діду, Матвій часто дорікав, що той свого часу не віддав його до школи, тому повторював: «Із шкури вилізу, а дітей своїх повивчаю». Дітей же в нього було дев’ятеро – чотири хлопчики і п’ять дівчаток, і слід сказати, що всі вони отримали непогану освіту, хоч і не таку ґрунтовну, як Іван.
У школі хлопчик навчався вже добре і постійно отримував нагороди за успіхи в навчанні. Поетичні здібності виявилися ще під час навчання у Полтавській класичній гімназії. Однокласники називали «поетом» і навіть замовляли йому вірші для своїх панночок.
Батько у вихованні дотримувався жорстких методів. Різки були буденною справою, тому Іван Стешенко про своє дитинство писав так:
Не веселі пісні в ночі темні, страшні
Над колискою в мене лунали, –
Сльози чулись трудні та ридання сумні,
Лився стогін безкраїй печалі.
Не вітання та сміх сонцем любих утіх
Мої роки дитинячі гріли, –
Ні, від рана й до ночі лиш лайка й батіг
Всяку радість без жалю гнітили…(з вірша «Життєпис»)
Проте сестра Івана Марія стверджувала, що поряд із жорстокістю він виявляв неабияку доброту і чуйність. Про матір у Івана залишилися тільки добрі спогади. Дуже любив слухати її казки та пісні. Батько із солдатчини повернувся зрусифікованим і вважав, що письменна людина не повинна користуватися «мужицькою» мовою, приміром, не чув, щоб «учоні» люди говорили «хіба». Утім, спілкування з однолітками та поїздки до родичів на Диканщину робили свою справу – діти між собою говорили українською, а батькові нарікання призвели до того, що вони просто стали приховувати своє бажання розмовляти рідною мовою.
Коли батько став пристойно заробляти, побудував власний будинок на вулиці Новопроложеній, № 28 (нині Шолом-Алейхема) і власноруч посадив сад, а на честь свого первістка – чудову грушу. Іванові тоді було шість років. Половину будинку Матвій Стешенко здавав в оренду одній сім’ї, у якої, у свою чергу, тимчасово винаймали частину житла четверо бідних харківських студентів на час своєї практики зі статистики. Місця в будинку бракувало, тому двоє студентів жили у хліві, не маючи навіть ліжка. Коли це неподобство побачив Іванів батько, то приніс їм ліжка і постільну білизну та ледве не плакав, що «вчоні» люди мешкають у таких умовах. Невдовзі запросив хлопців на склянку чаю. Господар пожартував, що нехай, мовляв, не думають, ніби він їх запрошує тому, що у нього є незаміжня донька, – хотів ближче познайомитися. Утім, у Матвія Стешенка була й інша думка – мав намір вплинути на сина за посередництва студентів, щоб ті віднадили від захоплення «мужицькою» мовою. Коли хлопці прийшли на чай, хазяїн сказав, що у нього є ще син-гімназист, але зараз його немає вдома. Батько послав доньку Марію, щоб та знайшла Івана і привела додому.
Незабаром з’явилися і сестра з братом. Батько розповів, що син складає пісні та вірші, і студенти попросили малого гімназиста прочитати. Іван довго соромився, а потім показав свої російські вірші. Тоді один студент, а був це Іван Липа – майбутній діяч Братства тарасівців і УНР, письменник і поет, похвалив хлопця, порадив не закопувати талант у землю. І вже зовсім розчарував батька, сказавши, що не треба працювати на російській поетичній ниві, мовляв, там досить своїх робітників, а от на українській ниві мало працюють, тому він і рекомендував би молодому поету писати українською. Пізніше сестра Марія про це говорила: «Бідний батько мимохіть, сам того не знаючи, вивів нас і поставив на шлях тернистий, який потім дав і нам, і йому багато горя».
Після шостого класу під час літніх канікул молодий гімназист здійснив пішу подорож по двох полтавських повітах. Цікавили розповіді старих людей про героїчне козацьке минуле та пісні мандрівних «українських Гомерів» – кобзарів. Пізніше скаже своїй доньці Ірині, що вийшов у цю подорож «общероссом», а повернувся свідомим українцем.
Навчався в гімназії Іван добре, був переважно першим, іноді другим учнем. Одного разу за успіхи в навчанні його навіть нагородили книжкою Гомера «Іліада» в розкішному переплетенні.
Українські вірші розпочав писати у восьмому класі. Через негативне ставлення батька до захоплення сина українською мовою Іван робив це потай, і навіть сестра Марія нічого не знала. Перший відомий вірш українською:
Люблю тебе, ненько моя Україно!
Люблю я роздолля і волю твою.
Як люблячу матір кохає дитина,
Так щиро і палко тебе я люблю.
Ніколи не гасне любов та святая,
Ніщо не здолає її зупинить.
Вона мені буде, як зірка златая,
На житнечім шляху важкому світить…
Ще під час навчання в гімназії Іван розпочинає перекладацьку діяльність. Відомий перший переклад 12 пісень з «Метаморфоз» Публія Овідія Назона, який зробив гімназист у шостому класі. Переклад відіслав відомому вченому і головному редакторові «Университетских известий» Іконнікову в Київський університет Святого Володимира. Робота була помічена і навіть удостоєна нагороди.
Студентські роки: гурток «Плеяда», захоплення соціал-демократичними ідеями й українською старовиною
У 1892 році вступив до Київського університету Святого Володимира на історико-філологічний факультет. Цієї ж осені входить до відомої групи молодих діячів української культури «Плеяда». Перед першою зустріччю з діячами цієї громади переклав українською мовою з французької величезну поему Франсуа Коппе «Старий рибалка», яка кладалася з 250-ти рядків. Автор перекладу негайно ж її прочитав уголос. Пізніше, 1893 року, за сприяння Олександра Кониського цей переклад було видруковано окремою книжкою в Галичині як додаток до журналу «Правда». Тоді ж вийшла книжка його українських перекладів «Метаморфоз» Овідія обсягом 144 сторінки. Як відомо, в підросійській Україні через заборону українського слова зробити це було абсолютно неможливо. Так вперше з’явився псевдонім Іван Сердешний.
Незабаром після знайомства Михайло Старицький запропонував землякові переселитися в будинок по вул. Караваєвській, який тоді займала сім’я Старицьких. Стешенко скористався пропозицією.
Дуже захоплений був економічним матеріалізмом також і Стешенко, але ж бриніла ще в його душі любов до України, і він не відрікся тієї любови, утворивши українську соціал-демократичну партію. Спочатку була створена разом із Лесею Українкою, Оксаною Стешенко, Михайлом Коцюбинським, Миколою Ковалевським, Олександром Тулубом, Михайлом Кривенюком українська соціал-демократична організація. Пізніше з цієї організації виросте УСДРП, членом якої стане Володимир Винниченко.
На початку 1894 р. Іваном Стешенком зацікавився Михайло Драгоманов і написав про це в листі до Лесі Українки. До речі, була високої думки про Стешенка-поета. Про це красномовно свідчить вірш-присвята Лесі Українки.
До І.М. Стешенка
(уривок)
Сухо, нігде ні билини, все задавило каміння,
Наче довічна тюрма.
Сонце палке сипле стріли на білую крейду,
Вітер здійма порохи́,
Душно…води ні краплини…се наче дорога в Нірвану,
Аж ось на шпилі,
На гострому сірому камені блиснуло щось наче пло́мінь:
Квітка велика, хороша свіжі пелюстки розкрила,
І каплі роси самоцвітом блищали на дні.
Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг,
Що задавив і могутні дуби,
І терни́ непокірні.
Квітку ту вченії люди зовуть Saxifraqa,
Нам, поетам, годиться називати її – «ломикамінь»
І шанувать її більше від пишного лавру.
Поезія Івана Стешенка порівнюється з квіткою, що пробиває камінь байдужості й утисків української мови і культури в тодішній царській Росії. Присвята Лесі Українки Стешенкові, за часів СРСР не передруковувалася.
Ще студентом Стешенко зацікавився українською старовиною. Відвідував на Подолі, біля стіни Братського монастиря, букіністів, розшукуючи старі портрети гетьманів, рушники тощо. Пізніше дочка Ірина запише, що захоплення українською старовиною батько проніс крізь усе життя і, попри матеріальні труднощі, він «постійно відвідує товкучки та букіністів, збирає старовинні українські речі, після нього залишились старі українські килими, гончарні вироби, рушники, плахти».
У студентські ж роки написав на конкурс працю про Миколу Гоголя, за яку отримав срібну медаль. Молодий дослідник переконував: «Гоголь був би ще кращим письменником, коли б писав своєю рідною мовою». Срібну, а не золоту медаль автор отримав тільки тому, що чорносотенний професор угледів у його роботі «сепаратистские наклонности».
У 1896 році помер друг Івана Стешенка – полтавський земський лікар Олександр Кривко. Вражений цією втратою Стешенко надрукував у «Зорі» свої теплі спогади про його життя. Стаття мала назву «Над могилою Олександра Кривка» і вийшла вже під псевдонімом Іван Січовик. Кривко мав надзвичайний вплив на Іван Стешенка в полтавський період. Коли Стешенко був гімназистом, бесіди з ним пробуджували національну свідомість майбутнього поета і міністра.
Поневіряння у Лук’янівській в’язниці, перша велика наукова праця, видання поетичних збірок
Після закінчення університету з осені 1896 р. Іван Стешенко працює викладачем у жіночій Фундуклеївській гімназії в Києві. Педагогічна робота дуже йому подобається, але мріє про магістерські іспити і подальшу наукову працю. Однак не судилося. Вже був під наглядом в жандармерії. Там не було секретом захоплення соціал-демократичними ідеями. До помешкання увірвалися жандарми і зловили на гарячому – писав для галицького видання «возмутительную» статтю. Спочатку Стешенко намагався знищити свою роботу, та на заваді стали поліцейські. В результаті потрапив до Лук’янівської в’язниці, де й провів майже півроку – аж до весни 1897 р. Серед заарештованих студентів у Вітровській справі до Лук’янівської буцегарні потрапила і Оксана Старицька, але її випустили за два тижні. Романтичні стосунки Івана з Оксаною розвивалися ще до в’язниці, але під час перебування там вони дали одне одному слово, що поберуться, як тільки Стешенко вийде на волю. Так і сталось – за два дні після виходу з в’язниці Іван Стешенко бере шлюб з Оксаною Старицькою.
Після звільнення заборонили проживання в університетських містах Російської імперії та педагогічну діяльність. Місцем заслання молоде подружжя обрало Чернігівську губернію. Протягом 1897–1900 рр. проживають рік на дачі в Заньковецької та Садовського на Чернігівщині (в так званому «Марусиному курені») та два роки в садибі Григорія Квятковського (члена «Старої громади») в м. Броварах. На засланні Іван Стешенко готується до магістерських іспитів і вивчає мови: італійську, іспанську та багато слов’янських. Вивчає «Енеїду» Івана Котляревського. Як результат цього студіювання 1898 року постала його перша велика наукова праця – «Поезія Івана Петровича Котляревського».
У 1898 році у Львові урочисто відзначалося сторіччя з дня виходу друком «Енеїди» Івана Петровича Котляревського. Була влаштована конференція за участю вчених-літературознавців. З доповіддю виступав професор Михайло Грушевський.
Тоді ж у журналі «Киевская старина» було опубліковано дві праці на одну тему: професор київського університету Святого Володимира Дашкевич та його колишній студент Стешенко незалежно один від одного порівнювали «Енеїду» Котляревського з іншими переробками поеми Вергілія, особливо велику увагу звертали на збіги з переробкою російського поета Осипова. Стешенко та Дашкевич дійшли абсолютно протилежних висновків: якщо Дашкевич доводив, що Котляревський наслідував Осипова, який у свою чергу копіював Блюмауера і широко використовував Вергілія, то Стешенко стверджував, що українська «Енеїда» могла з’явитися і цілком самостійно. Думку Стешенка підтримав і Іван Франко. Праця «Поезія Івана Петровича Котляревського» була висунута на здобуття премії академії наук. Її одержали Іван Стешенко та Агатангел Кримський, який написав рецензію на монографію.
У 1898 році виходять дві поетичні збірки Івана Стешенка: «Хуторні сонети» (1899 р.) та «Степові мотиви» (1901 р.).
Укладання словника української мови
На засланні разом із дружиною Іван Стешенко береться за грандіозний проект з упорядкування словника української мови. Ця праця йшла паралельно з груповою роботою, що її очолював Борис Грінченко, – згодом загальновизнаною, але сучасники відзначали також переваги і стешенківського словника. Цікаво ознайомитися з листом полтавського етнографа і статистика Василенка, який писав Стешенку: «Добрий замір маєте, шановний Іване Матвійовичу, наваживши уложити словник незалежно від «Киевс. стар.», бо щось вона дуже довго мовчить. Почув, що б до сього приймається й Грінченко, але ж, не маючи філольогічної освіти – й не личило б йому прийматися – та нехай поскаче. Щиро бажаю поспілу вашій праці. Засилаю мій «Опыт толкового словаря» на Полтавщині; чи й не надто до ладу, та таки хоча почин зробив, а хтось дотепніший зробить кращу річ…Помагай вам Боже на все гоже».
З великою увагою до цієї роботи Стешенка поставився Іван Нечуй-Левицький. У відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Тараса Григоровича Шевченка зберігається кілька його листів до нього. В одному з них Нечуй-Левицький пише: «В словарі Грінченка зовсім нема слів: стинуть, чахнуть, вичахнуть, прочахнуть. А кажуть про натоплену піч для хліба: випліскуй швидче хліб та сажай, бо піч чахне, швидко вичахне, в печі прочахне. Гладь сорочки, бо залізко (давне з угіллям) вичахне. – Ці слова в Київщині єсть, а в Словарі є тільки слова Лівобережні (вони ж і великоруські): чоловік чахне, засох, счах мій чаловік (Остерск. пов. Вігуровщині). А в нас в Київщині не кажуть чоловік зачах, дівка чахне. Не забудьте вписати ці київські слова. Та ще ось які: последний (останній) – опішній (Луцького пов. записав Мусій Кононенко.) – «І я воскрешу вас в опішній день», – казав в Луцьку священик у промові. Нарікливий (Київск. пов.) – моя жінка наріклива. Позиватий чоловік (Черн. губ.). Це те, що падкуватий, ревносний. Позивата корова дає багато молока… (проп. Г.Т.). Згодом пришлю слова для словаря». За бібліографічними даними, що їх наводить Олександр Тулуб, словник Стешенка все-таки побачив світ у 1909 раці, перевиданий в 1914.
Велике значення цій роботі надають і наші сучасники, зокрема у своїй доповіді під час відкриття меморіальної дошки Івану Стешенку у селі Великі Будища професор Микола Степаненко сказав про словник української мови Стешенка, що в цій праці показано багато аналогів українських слів (від трьох і більше), які в відповідному російському перекладі мають тільки одне конкретне значення, чим автор стверджував багатство, самобутність і велике право на самостійне існування української мови.
Громадський діяч і літератор
У 1900 році сім’я Стешенків повертається до Києва. З цього часу Іван Матвійович все менше займається літературною працею, а більш уваги приділяє громадській та політичній діяльності. Педагогічна робота йому заборонена, тому заради шматка хліба Стешенко був змушений служити в управлінні Південно-Західної залізниці та в міській думі, де отримав посаду помічника секретаря, але з міської думи його звільняють за поданням жандармерії.
Не зважаючи на молодий вік, Стешенка обирають членом «Старої Громади».
1901 року за ініціативою Людмили Старицької і Людмили Драгоманової була створена «Жіноча громада» до якої ввійшли: Марія Грінченко (дружина Бориса Грінченка), Людмила Драгоманова (дружина Михайла Драгоманова), Варвара Житецька (дружина філолога Павла Житецького), Людмила Старицька, Марія Степаненко (рідна сестра Івана Стешенка і дружина завідувача книгарні «Киевская старина»), Марія Чикаленко (дружина Євгена Чикаленка) та інші. Велику допомогу молодим членам «Жіночої громади» надавав Іван Стешенко. Розповідав про сучасні течії в західному українському письменстві, що наслідували європейський символізм та імпресіонізм.
В 1901 році у Львові опублікував статтю «Олександр Стороженко. Причинки до його творчості». У цій роботі він подав коротку біографію автора та захищав від нападок журналу «Современник», який звинувачував його в тому, що «Стороженко рисует Малоросию какой-то сказочной страной». Стешенко стверджував, що твори Стороженка є справжні взірці прекрасного мистецтва, їх перекладають слов’янськими мовами, а також німецькою, що й свідчить про їх велике естетичне значення.
Того ж року Стешенко друкує статтю «Проба біографії й оцінка творчості Пантелеймона Куліша», досить суворо поставившись до творчої спадщини Куліша. Особливі претензії були до «Історії возз’єднання Русі». Запитував – що в цій праці науково правдивого? Твердження Пантелеймона Куліша, що «злука України з Росією – то справа цілком національна, історично доконче потрібна і законна» є, на думку дослідника, курйозом. Якщо навіть погодитися з «історичною потребою» цієї злуки, то наслідки її цілком негативні.
У червні 1903 року Стешенко стає секретарем Правління Київського «Литературно-артистического общества» в новому його складі, незмінно обіймаючи цю посаду до 1905 року. Тут виголошує доповіді з актуальних тем української літератури, що в ті часи було великою новиною. Між іншим, саме там він уперше виступив прилюдно з промовою. Першу його доповідь було присвячено одному з творів Лесі Українки. Доповідач так страшенно перехвилювався тоді, що його промова повністю провалилася . Згодом Іван Стешенко виявив надзвичайні здібності промовця – не тільки щодо змісту, а й за формою. Сам тембр його голосу був надзвичайно приємний, а гарячий темперамент завжди захоплював слухачів, мова була гарна, чиста, барвиста, а щире почуття та любов до України надавали промові особливої привабливості. Любили й шанували Стешенка як гарного промовця.
Як член Історичного товариства Нестора Літописця Іван Стешенко 1903 року виступає з промовою на святі відкриття пам’ятника Івану Петровичу Котляревському на тему «О художественно-литературном значении произведений Івана Петровича Котляревского и его заслугах». На виступі саме Івана Стешенка наполягав композитор Микола Лисенко. Стешенко проголосив, що Котляревський ввів рідну літературу в пантеон безсмертя, увів Україну «в коло культурних націй і тому посів в Україні таке місце, як Данте в Італії». Про полтавські святкові події Дмитро Дорошенко написав: «Частина учасників… сфотографувалася тоді в Полтаві на одній спільній групі… Кого тільки ми не бачимо на ній! Це справжній український іконостас: ось в центрі сидить старенька Галина Барвінок (Олександра Кулішева), коло неї Олена Пчілка, а там далі – професор Студинський, Михайло Старицький, Міхновський, Чикаленко, Леся Українка, Хоткевич, Коцюбинський, Стефаник, Самійленко, Аркас, Леонтович, Стешенко, Єфремов, Микола Левитський, Шраг і цілий ряд старших та молодших діячів. Де б можна їх усіх вкупі побачити?».
На приміщенні нинішнього кінотеатру «Колос» в Полтаві, де відбувалися ці урочистості, є меморіальна дошка з іменами присутніх тоді корифеїв української культури, але Івану Матвійовичу Стешенку – одному з активних учасників цих свят – місця на меморіальній дошці не знайшлося. Такою ворожою персоною для комуністичних можновладців він був.
У 1904 році Іван працює в редакції українського літературного альманаху «Нова Рада». Разом із ним тоді працювали також Олена Пчілка, Михайло Старицький та Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська.
Діти
5 липня 1898 р. в подружжя Стешенків народилася донька Ірина. Це завдяки пані княгині Орисі, як її називали, зберігся унікальний архів її дідуні Михайла Старицького, а також архіви і речі родин Черняхівських і Стешенків, а також особисті речі Лесі Українки, і ми на сьогодні маємо можливість познайомитися з ними в Музеї видатних діячів культури України в Києві.
24 березня 1904 року в сім’ї Стешенків сталася радісна подія – народився син Ярослав. Батько багато уваги приділяє згодом вихованню свого сина. В листах до нього він завжди звертається до нього як рівного, дорослого. Забігаючи наперед, скажемо: Ярослав втратить батька, коли йому буде лише чотирнадцять. Молодший Стешенко стане відомим вченим-бібліографом, не уникне арештів. Ярослав Стешенко встиг укласти «Бібліографічний покажчик книг українською мовою, надрукованих на території колишньої Російської імперії протягом 1798-1916 років» – чотири тисячі назв! Вперше Ярослав Стешенко буде заарештований в 1929 році у справі СВУ, вдруге – 1933-го, а вже втретє – на засланні в Казахстані в 1936 р. Остання звістка від Ярослава була в 1939 році з Колими. Однією з причин арешту стала його відмова органам безпеки розшукувати тенденційні статті про Симона Петлюру: 1926 року каральні органи, ховаючи свій злочин та вигороджуючи вбивцю Шварцбарта, звернулись до Ярослава Стешенка, як бібліографа, з проханням підібрати статті в пресі про, начебто, антисемітські дії Петлюри. Ярослав їм відмовив. Цю принциповість йому згодом пригадали.
Педагог, видавець, театрознавець, історик, просвітник
Цього ж року в Києві на вулиці Великій Підвальній Микола Лисенко відкриває музично-драматичну школу, де професор Володимир Перетц викладає історію світової драми, а Іван Стешенко – історію української драми.
Через послаблення утисків проти української мови після революції 1905 року з’являється можливість видавати україномовну періодику: того року Стешенко разом з однодумцями засновує гумористичний журнал «Шершень». Редакція журналу знаходилася в квартирі Стешенків по вул. Караваєвській, 28. Будинок цей зберігся й до сьогодні. Після заборони «Шершня» Стешенко разом з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Вол. Самійленком, Людмилою Старицькою-Черняхівською, Максимом Славинським та іншими видають журнал «Ґедзь».
Після десятирічної перерви Стешенко повертається до педагогічної діяльності (восени 1906 р.), проте посаду він отримує на периферії, в місті Слуцьку Мінської губернії, в чоловічій гімназії. З цього часу і до кінця свого життя Іван Стешенко не залишає педагогічної роботи. Того ж року Стешенко друкує свій віршований переклад «Орлеанської діви» Фрідріха Шиллера.
Наприкінці 1906-го р. в Києві за ініціативою Михайла Грушевського утворюється громадське наукове товариство академічного типу – «Українське наукове товариство» за зразком львівського НТШ з метою організації і розвитку української науки і пропаганди її досягнень. Головою товариства став Грушевський, а секретарем Стешенко.
У1907 році остаточно переводиться до Києва в 1-шу комерційну школу, де незмінно працює до Жовтневого перевороту. Директором цієї школи тоді був Петро Іванович Холодний. З цього часу шляхи Стешенка і Холодного не розминалися не тільки в комерційній школі, а й згодом у «Товаристві шкільної освіти», в Центральній Раді та навіть у міністерстві освіти в уряді гетьмана Павла Скоропадського.
Публікує у журналі «Україна» фундаментальну працю «Історія української драми», де показав витоки української драми ще від часів багатобожжя, простежив її розвиток під впливом християнської ідеології –до визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Майже одночасно Старицька-Черняхівська друкує свою театрознавчу розвідку під назвою «25 років українського театру (Спогади та думки)». Її дослідження своєрідно накладається на роботу Івана Стешенка, коли йдеться про театр XVIIІ – початок ХХ століття. Ці дві ґрунтовні праці стали фундаментом українського театрознавства та не втратили значення і до сьогодні.
Читає популярні лекції в Лук’янівському і Троїцькому народних домах, у «Просвіті» та театрі Соловцова, робить вступні промови до веснянок і купальських танків та пісень у виконанні університетського хору під керівництвом Олександра Кошиця. Із лекціями він виступає не тільки в Києві, а виїздить до Чернігова, Єлисаветграда, Білої Церкви, Прилук, Золотоноші та Полтави. Також виступає з публічними читаннями власної поезії. Ось як пригадує це Олександр Лотоцький: «Cтешенко користувався особливим успіхом у своїх виступах, читаючи переклади, переважно з Беранже, та свої сонети. Сонети ці вражали гладкістю вірша, де кожне слово зокрема було зрозуміле, але в цілому не легко було дошукатися змісту. Автора спокушувала музична шумиха слів, що, при доброму читанні, і до вподоби слухачів припадала. Коли ж ті сонети почали в безконечних сесіях друкуватися в «Зорі», то попереднє враження зникало…». Причиною цього було те, що, як вважав автор, «форма в мистецтві – це все, бо зміст впливає саме через форму». Свою позицію він задекларував в роботі «Михайло Старицький як поет». Це був такий час! Згадаймо значного російського поета Ігоря Сєвєряніна, якого навіть вибрали королем поетів, саме за милозвучність його віршів, чи Костянтина Бальмонта з його поетичною фразою: «Чуждый чарам черный челн». Сьогодні суперечки відносно форми і змісту відійшли в історію, але, на диво, ми з задоволенням повертаємося і до Сєвєряніна і до Бальмонта. Відповідно, маємо надію, що і Стешенко сьогодні знайде свого читача.
В наш час дослідники творчого доробку Івана Стешенка вбачають в його поезії «неокласичні тенденції», що співіснують «з багатоваріантними проявами романтичного типу художнього мислення». Романтичну означеність підкреслюють виразні образні засоби «нудьги», «кайданів», «руїни», «всесвітньої тьми», а також таких символів романтичної традиції, як море, хвилі, орел, скелі.
Коли 1907 року Михайло Грушевський переносить видання «Літературно-наукового вісника» до Києва, Іван Стешенко бере активну участь в формуванні та редагуванні часопису. Можливо, під впливом праці професора Грушевського «Історія України-Руси» Стешенко захопився історичними подіями Київської Русі, і в результаті цього захоплення протягом 1909-1911 років у «Літературно-науковому віснику» побачили світ його легенда «Чудо новгородське» (1909 р.), балади «Андрій Боголюбський» (1910 р.), та «Князь Всеволод Третій і Мстислав Удалий» (1911 р.). Написані вони були в билинному стилі.
Стешенко разом з дружиною в 1908 році відновлює вертеп, давній український народний ляльковий театр, відомий в Україні з XVII-го століття. Вистави відбувалися в скриньці, що мала вигляд двоповерхової церкви, або будиночка. Вертепник знизу рухав за дротики ляльки і, змінюючи голос, говорив за них. Вистави ці відбувалися на ярмарках, на міських площах та по хатах. Зазвичай, с релігійний і побутовий зміст.
1 жовтня 1908 року урочисті звуки маршу «На вхідчини», зіграного на фортепіано Миколою Лисенком, сповістили про відкриття «Українського клубу» в Києві. Навколо нього згуртувались видатні діячі української культури і національно налаштована молодь, туди потяглися гімназисти всупереч волі свого начальства, а також усі ті, хто шанував українців. На голову Ради старшин було обрано Миколу Лисенка». В клубі регулярно проводилися літературні вечори і концерти. Активними учасниками «Українського клубу» були Леся Українка, Осип Маковей, Олена Пчілка, Іван Стешенко та інші. В клубі вперше було виконано М. Карлашовим солоспів «Молітеся, братія, молітесь» Миколи Лисенка на слова Шевченка з поеми «Гайдамаки». Не оминали його і приїжджі гості. Там бували Іван Франко, Михайло Коцюбинський, діти Михайла Драгоманова та інші. На жаль, 19 жовтня 1912 року за рішенням царського уряду «Український клуб» було закрито.
У цей час Іван Стешенко був уже настільки відомим і шановним фахівцем, що 20 квітня 1911року академік Олексій Шахматов звертається листом до нього з проханням написати для видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем» «Начерк української літератури за XIV – XVIII в. (до Котляревського)». Цю роботу автор виконує швидко і з задоволенням.
Попри суттєву вікову був у дружніх стосунках із дядьком своєї дружини Миколою Віталійовичем Лисенком і навіть супроводжував його в останній подорожі Полтавщиною в липні 1911 року. 6 листопада 1912 р. Микола Лисенко помер. Іван Стешенко виголосив промову біля могили свого старшого колеги, вчителя і наставника, що закінчувалася словами: «…Плач, народе! Плач велика Україно, по своєму великому сину». Цю промову було згодом надруковано.
У 1913 році в Києві організовується журнал «Сяйво», який виходив двічі на тиждень. Іван Стешенко відразу бере в ньому участь, а незабаром стає редактором. Журнал виходив українською мовою протягом 1913-1914 років. «Сяйво» інформувало про всі види українського мистецтва, в ньому друкувалися твори тогочасних українських письменників. На жаль, журнал було заборонено російським імперським урядом на початку Першої світової війни.
У 1914 році у видавництві «Вік» побачила світ робота Івана Стешенка «Сергій Єфремов. Шевченко», у 1915 році надрукував роботу «До характеристики творчості Тараса Григоровича Шевченка».
Перша світова війна привела до Києва потік сімей біженців із Галичини. Попри заборону української школи, для дітей біженців 18 березня 1915 року була відкрита так звана Тетянівська гімназія. Спочатку Стешенко викладав у цій гімназії, а згодом став її директором. У той час було складено низку програм, методик та підручників – ця велика робота стала тим фундаментом, на якому після перевороту 1917 року розбудовувалася українська освіта.
Навесні 1916 року добрий знайомий Івана Стешенка земляк і в майбутньому відомий український письменник у чеській еміграції Василь Королів-Старий запропонував родині Стешенків придбати «поетичний дімок» в Чернечому Яру поблизу Диканьки у його тітоньки вдови сільського чернечоярського священика. Листування щодо купівлі провадила дружина Стешенка Оксана; вже у травні того ж року була оформлена купча. Будинок був на цегляному фундаменті на два входи. Стояв він під горою проти сонця, поблизу соснового лісу. За сотню метрів від будинку починалися заплави річки Ворскли, вдалині височіли гори, вкриті великим Кочубеївським лісом. Місце справді надзвичайно поетичне і затишне. Сюди любив приїздити Іван Стешенко, бували там Черняхівські, Старицькі та інші друзі Стешенків.
У 1916 році Чернечому Ярі написав такі рядки:
Тут ясно все. З гори блакить
Зняла над ранком ясні крила,
Алмазні сльози верховіть
В хмарки рожеві розтопила
І полила своє срібло́,
Свій оксамит, свої єдваби…
І все, як перше, розцвіло,
І все, як перше, повно ваби!
Тут ясно все. Земля в квітках,
Як на весіллі молодая…
У вирі боротьби за національне і державне відродження: «Вже воскресла Україна»
У Лютневу революцію 1917 року Іван Стешенко приходить із великим політичним багажем та досвідом роботи в різних громадських українських організаціях. Долучається до «Громадського виконавчого комітету». У той час він бере жваву участь у соціал-демократичному виданні «Робітнича газета». У травні 1917 року там він друкує вірш «Коваль», присвячений українському народові. Псевдонім – Іван Степура. Пізніше під цим же псевдонімом він публікує вірш «Ми не кличемо до бою», а під власним прізвищем – гімн «Вже воскресла Україна», а гімн «Гей, не дивуйтесь добрії люди» на слова Стешенка стає популярним на всіх київських маніфестаціях. Мелодія цього гімну була добре відомою кожному українцю – з пісні «Гей, наливайте повнії чари».
Іван Стешенко разом з однодумцями започатковує «Товариство шкільної освіти» і стає його керівником. Розпочинає провадити радикальну політику в розвитку національної освіти і всебічної українізації. Невипадково друзі його назвали «Іваном-воїном». Його тодішній національний радикалізм можна порівнювати тільки з мілітарною політикою, яку пропагував в Україні у цей час Микола Міхновський.
У березні 1917 року, коли організувалася Українська Центральна Рада (УЦР), було створено 9 комісій. Від просвітницьких організацій Києва до шкільної комісії обрали Івана Стешенка. Його призначають головою редакційної комісії. У квітні 1917 року Стешенко вже як голова комісії передав до УЦР пропозицію скликання Українського педагогічного з’їзду, про що зробив доповідь на сесії УЦР. На ній ухвалили заснувати при Центральній Раді українську шкільну раду.
Україна тоді отримала у спадок від царської політики не тільки зайд-обрусителів, але й багато доморощених україножерів. Чого варті таємні доплати вчителям за «обрусіння» українців, перетворення їх на малоросів! До того ж майже весь професорський склад українських університетських міст складався з так званих обрусителів. Коли ж з’являвся серед українства професор, залюблений в українську історію, який уболівав за культурні інтереси свого народу, то його, зазвичай, відправляли на «підвищення» в російську глибинку, а коли із цим не погоджувався, то отримував заборону на викладання, як, наприклад, Михайло Драгоманов
Тож для організації української школи 18 квітня 1917 року в Києві було скликано всеукраїнський педагогічний з’їзд, на який прибуло близько 500 осіб. Голова Товариства шкільної освіти Стешенко відкрив зібрання такими словами: «Вчителі України! На нашу долю випало велике щастя бути першими діячами на ниві рідної освіти, робити те про, що мріяло багато з нас, про що мріяло і за що страждало не одно перед нами покоління. Нині ми маємо це щастя і віддамо ж всі свої сили, щоб справу рідної освіти повести якомога краще. Бо в тій рідній освіті підвалини національного життя нашої України, рідного нашого краю…».
Перший український міністр освіти: політика українізації лякала навіть друзів, а вороги-русифікатори висміювали і бойкотували
26 червня 1917 року Івана Стешенка призначають Генеральним Секретарем освіти, тобто він стає першим українським міністром освіти. У червні того ж року був створений Перший Військовий Генеральний Секретаріат України до якого ввійшли Іван Стешенко, Хведір Барановський, Володимир Винниченко, Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Борис Мартос, Микола Стасюк і Павло Христюк, Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Борис Мартос, Микола Стасюк і Павло Христюк.
3 липня 1917 року на засіданні Малої Ради між членами УЦР виникла суперечка щодо полку Павла Полуботка. Цей полк спрямовувався з м. Чернігова на фронт через Київ. Під час тимчасової зупинки в Києві вояки́ відмовилися їхати на фронт, доки їх не перейменують на полк ім. Павла Полуботка. Крім того, полковий комітет заявив про свою готовність захищати УЦР. Тим часом «полуботківці» зайняли артилерійські склади, міську міліцію, штаб київської комендатури, державний банк, арсенал, захопили міську гауптвахту і випустили кримінальних в’язнів, а начальника київської міліції поручника Лепарського заарештували і тримали під домашнім арештом. Таким чином, влада фактично перейшла до заколотників. 4 липня звістка про ці події дійшла до Петрограда. Тимчасовий уряд наполягав на негайній відправці війська на фронт і поставив ультиматум, що тільки в цьому разі влада визнає автономію УЦР. 3 липня 1917 року на засіданні Малої Ради Стешенко був за те, щоб залишити полк у Києві. Він заявив: «На це ми маємо не тільки моральну підставу, …нам мілітарна підпора обов’язково потрібна». Але тиск Тимчасового уряду змусив Грушевського з колегами погодитися на відправку полуботківців на фронт з умовою, що полк іменуватиметься «Українським».
Софія Русова, яка працювала в міністерстві освіти, очолюваному Іваном Стешенком, пише про цей період: «На початку серпня (1917 р.) міністр Стешенко офіціально запросив мене завідувати в його міністерстві відділом дошкільної освіти і дошкільного виховання. З радістю прийняла я цю пропозицію і якнайскоріше повернулась до Києва. Міністерство Освіти ще не мало свого окремого помешкання, воно розташовувалось в кулуарах Центральної Ради. Весело було ставати до добре відомої мені теоретичної праці, але як її зорганізувати й проводити її на величезному терені цілої України? З Стешенком приємно було працювати, він був молодий, жвавий націоналіст, не звертав великої уваги на формальний бік праці і переводив з усією рішучістю гасло «українізація народної освіти, всіх шкіл, всіх освітніх організацій»; він не визнавав жодних традицій щодо зв’язку з російською школою, боровся з росіянами і навіть з так зв. «малоросами», які не могли й уявити собі, щоб наша освіта так одразу стала на свої власні ноги, без російської опіки. Ніхто з слідуючих міністрів освіти не ставив так категорично й рішуче справу українського шкільництва, як Стешенко, і через нерішучість наших міністрів наша школа дуже багато програла. Я цілком співчувала моєму шефові, але сама з жахом бачила, як для організації українських дитячих садків нігде не можна було знайти керівниць-українок. Через те одною з перших моїх акцій було – зукраїнізувати Фребелівський Інститут. Зіньківський одразу пішов мені назустріч, але й тут не обійшлось без вагання: Інститут, не мусив одразу стати цілком український, а його поділили на два відділи – російський і український, й цим останнім керувала я, як товариш директора…Одним із світлих замірів Стешенка була організація селянських гімназій. Вони дуже подобались населенню, але й тут бракувало людей, бракувало учителів, що могли всі предмети гімназіального курсу викладати по-українськи. В Києві українізація шкіл і особливо гімназій викликала страшенне обурення росіян, кожну гімназію доводилось улаштовувати з боротьбою. Краще всіх одразу організувалася перша гімназія імені Шевченка. Директор її (Дурдуківський – видатний педагог) поставив її на шлях нових педагогічних вимог. Довго вона не мала доброго помешкання, але мала найкращих учителів і вихователів…Отак, в надзвичайно інтенсивній роботі, закінчувався 1917 рік. Проти Стешенка, за його рішучу боротьбу з росіянами, повставали навіть в Уряді».
У липні 1917 року Рада київського університету вислала до Тимчасового уряду меморандум, в якому категорично виступала проти «нав’язування населенню чужої й малозрозумілої мови, що з’явилася не як продукт органічного розвитку, але штучно створена так, щоб бути найменше подібною до мови російської». У меморандумі висловлювалася різка незгода з тим, щоб цю «штучну» мову впроваджувати до шкіл, Рада університету пророкувала, що заміна російської мови «штучно створеною і не досить ще виробленою» українською мовою призведе до затримання просвіти серед народу, який змушено ту мову вживати. В такому оточенні доводилося працювати…
Політика прискореної українізації лякала навіть друзів, які ставилися більш помірковано до цього питання, а вороги-русифікатори висміювали і бойкотували українізацію. Відомою стала така заява Івана Стешенка: «Тільки хто є приятелем українського народу, той може вести свою працю вкупі з Генеральним Секретаріатом для справ освіти, а хто є ворогом українського народу, той має опустити свою посаду».
12 жовтня 1917 року Генеральний Секретаріат освіти України оприлюднив звернення до керівників вищих, початкових та середніх шкіл України, в якому «визнав потрібним, щоб у всіх середніх, вищих, початкових і др. школах, які користуються державними правами, були заведені предмети: українська мова і українознавство (література і географія та історія України)». Наступного дня Генеральний Секретаріат освіти поширив звернення «До Української людності», в якому, зокрема, йшлося: «Досі народові, з оплачених ним податків, давали тільки крихти. На ті крихти одкривали так звані народні школи. Звідтіля виганяли рідну мову і давали тільки початкову науку, яка не може просвітити очей народних. Тепер справи змінились. В школі повинно залунати вільне, правдиве слово. На селах повинні закладатись вищі від початкових школи, в які можна буде переходити просто. Нині все буде робитись, щоб просвітити народ, щоб довести діло до такої високої науки, яка потрібна для людського щастя…»
На VII сесії Центральної Ради, що проходила з 29.10 по 2.11.1917 року Стешенко повідомив про здобутки: створено 25 українських гімназій, крім Народного університету й Академії мистецтв, планується відкрити Педагогічну академію.
Ще перед Першою світовою війною українські мистецькі кола Києва мріяли про створення власної української вищої мистецької школи. Найбільше захоплювався цими мріями мистецтвознавець проф. Дмитро Антонович. Аж нарешті настала змога здійснити ці мрії. З доручення Стешенка створили комісію, що мала провести підготовчу працю щодо створення Академії. В комісію увійшли: Григорій Павлуцький (голова), Дмитро Антонович, Микола Біляшівський, з мистецтв – Микола Бурчак, Василь Кричевський, Олександр Мурашко та ще дехто. Комісія почала регулярно працювати наприкінці серпня 1917 року… 18 листопада 1917 року (всі дати приводяться за новим стилем) Центральна Рада затвердила статут і штати Академії… Нарешті, настав день відкриття Академії – середа, 5 грудня 1917 року….В своїх промовах проф. Михайло Грушевський, Генеральний Секретар освіти Іван Стешенко, професор Григорій Павлуцький, професор Дмитро Антонович, Кость Шароцький та інші відзначали важливість цього першого кроку у створенні власної національної академії, підкреслюючи, що відтепер можна буде не їздити до чужих людей, а розвивати власну українську культуру в себе дома.
5-го грудня 1917 року на засіданні Малої Ради Стешенко зачитав підготовлений законопроект про тимчасове шкільне управління, за яким усі школи в Україні переходили в підпорядкування Секретарства національних справ під наглядом Шкільної ради.
На друкування нот, з подачі Генерального секретаря освіти, в грудні 1917 року було асигновано 6000 крб. У цей період багато шкіл і гімназій в Україні, за власною ініціативою, звертаються безпосередньо в Секретаріат освіти з проханням про їх українізацію. Так 7.12.1917 року була розглянута заява Павленківської міської гімназії в Полтаві. Підписав заяву директор гімназії Павло Григорович Голобородько. Після злочинного вбивства Івана Стешенка цей навчальний заклад до 1919 року мав його ім’я. Приміщення гімназії збереглося до нашого часу.
У грудні 1917 року на VIII сесії Центральної Ради Стешенко заявив: «Казенні гімназії на Україні досі вважаються московськими тільки через те, що там учили московською мовою. Учителів-москалів ми не виганяємо, але нехай же вони навчаться української мови, коли бажають працювати на Україні (оплески в залі). Вищі школи на Україні створені коштами українського народу і через те також повинні бути українськими (оплески)».
28 грудня 1917 року був прийнятий «Закон про скасування шкільних округ». Шкільні справи було тимчасово передано до відання комісаріатів, щоб згодом передати всі справи місцевому самоврядуванню. 3-го січня 1918 року на засіданні Генерального секретаріату Іван Стешенко доповів законопроект про скасування закону Російської імперії про видачу надбавки вчителям і чиновникам російського походження «за обрусение края». Цей законопроект було прийнято. А 8 січня 1918 року було затверджено законопроект, поданий Стешенком, про встановлення окремої штатної посади вчителя української мови та літератури у початкових, середніх та вищих школах всіх відомств.
Підле вбивство червоними терористами
Взимку 1918 року російсько-більшовицькі окупанти під проводом Муравйова захопили Київ. Кинулися розшукувати Івана Стешенка, щоб розстріляти. Той у страшну завірюху пішки подався з Києва і так врятувався від більшовицьких куль.
З приходом до влади гетьмана Скоропадського призначений ним міністр освіти Микола Василенко розпочинає політику згортання українізації, започаткованої Стешенком. Багато міністрів Павла Скоропадського були кадетами і фактично проводили політику Мілюкова, який, у свою чергу, сповідував ідею «великой и неделимой». Проте уряд Скоропадського не міг обійтися без допомоги Стешенка, і його призначають 10 червня 1918 року Генеральним комісаром освіти, але фактично не дають змоги нічого робити на ниві української освіти. Тому домагається згоди міністерства вийти у відставку і прийняти кафедру в Кам’янець-Подільському університеті.
20 липня 1918 року отримує посвідчення про надання відпустки з 25 липня по 25 серпня, а 23 липня 1918 року – дозвіл на безкоштовний проїзд до Полтави, щоб відпочити у своєму маєтку в Чернечому Ярі Зіньківського повіту Полтавщини, а водночас і підготуватися до майбутньої наукової праці. Як бачимо, від’їзд Стешенка з Києва не був несподіванкою і таємницею.
У ніч з 29 на 30 липня 1918 року Іван Стешенко разом із 14-річним сином Ярославом прибув із Києва на вокзал Полтава-київська. Була глупа ніч, тому візника не знайшли і пішли пішки, зрізавши шлях через Павленківську вулицю повз гімназію, що була українізована за його рішенням, провулком (на сьогодні його вже немає) підходили до Куракінської вулиці. На розі Куракінської їх перестріли два незнайомці, після команди «руки вверх», миттєво пролунало два постріли. Стешенко був двічі поранений в голову. Вбивці зникли і навіть не поцікавилися пакунками, які несли батько з сином. На постріли вибігли люди. Івана Стешенка перевезли до лікарні, але він, не приходячи до тями, вранці помер. Це було одне з перших політичних убивств в Україні.
В Інституті рукопису бібліотеки імені Вернадського зберігається дозвіл німецькою мовою на носіння зброї, виданий німецькою комендатурою Стешенку 12 червня 1918 року. Навіть це знали вбивці Стешенка, тому одночасно з командою «руки вверх» і пролунали постріли, що добре запам’ятав його син Ярослав. Можливо, вбивці були пов’язані з міністерством освіти, інакше хто б повідомив про час приїзду Стешенка до Полтави та про те, що він буде озброєний?
Ось які спогади про це залишив Віктор Андрієвський, який був губернським комісаром освіти УНР на Полтавщині в 1917-1918 рр. Дізнавшись про вбивство Андрієвський вдень кинувся до поліції та до губернського старости Ноги, вимагаючи негайного розслідування, але натрапив на абсолютну незацікавленість та зволікання. Відправив телеграму до Києва, але не отримав жодної відповіді. Телеграму до дружини взагалі не доставили, і вона про трагедію дізналася тільки з газет. А як же поставився до цього сам міністр Микола Василенко, якому безпосередньо був підпорядкований І.Стешенко? Про це Андрієвський пише так: «Тут наприкінці ще мушу зазначити, що міністр освіти виявив найменше заінтересовання в тій справі: принаймні на мою телеграму, а потім і докладний рапорт про подію я не удостоївся ніякої відповіді».
Багато хто вже тоді говорив про замовне політичне вбивство. Потім у 1941 р. перед приходом німців у Київ була заарештована дружина Івана Стешенка Оксана Михайлівна. Слідчий на допиті запитав, чи заарештованій відомо, що її чоловіка розстріляли червоноармійці? Питання зафіксоване в матеріалах слідства, але все це стало достеменно відомо після публікації щоденника С.Єфремова в 1997 році, який у Полтаві зі слів Товкача записав 20 грудня 1923 року: «Дізнався від Костя Івановича страшні подробиці про вбивство Івана Стешенка. Засудила його на смерть большевицька організація Зіньківського повіту; засуд виконав один з членів цієї організації. Звуть його – Башловка. Чому засуд впав саме на Стешенка – не зрозуміти. Башловка сам розказував Костеві Івановичу. Коли б це я не від Костя Івановича чув – я б не повірив: така це без краю безглузда, божевільна якась історія. А втім – чи ж божевілля у всяких формах і проявах у нас взагалі бракувало?».
Юрій Хорунжий у книжці «Мужі чину» посилається на лист Стешенка до сина Ярослава з Чернечого Яру, в якому той повідомляє, що на літніх вакаціях у селі Великі Будища Зіньківського повіту він вів курси українізації для повіту. А ще його діяльність як міністра і генерального комісара народної освіти вчителів місцевої школи, – і саме в цьому Хорунжий вбачає причини замаху на Стешенка: «Мабуть, він їм дуже заважав, читаючи українознавство на вчительських курсах в їхньому повіті. А ще його діяльність як міністра і генерального комісара народної освіти в українських урядах…».
«Плач Україно, ти втратила одного з найкращих синів своїх» 2 серпня полтавці проводжали домовину свого видатного земляка до Південного вокзалу, звідки потяг повіз її до Києва. У неділю 4 серпня Київ ховав Івана Стешенка. Трагічну подію описав друг покійного ОлександрТулуб: «Похорон був надзвичайний, небувалий. Коло Володимирського собору сила-силенна народу. В соборі – домовина вся в квітках, червоної китайки, якою встелено домовину, майже не видно. Квітки на домовині, квітки в руках присутніх, які щільним колом оточують дорогу домовину. Багато квіток, а ще більше вінків жалібних, з написами на стрічках – простими і щирими: «Достойному синові українського народу», «Борцеві за вільну рідну школу», «Найкращому громадянинові», «Другові», «Заступникові бідних» і т.д. (вінків більше 200 від різних організацій та приватних осіб). Здавалося, що якби нічого не знав про життя небіжчика, якби для історії залишились лише ці написи, то ймення Івана Матвійовича не було б забуто: в цих вінках історія його життя, історія тої праці, яку небіжчик поклав на ниві народній. О другій годині дня труну, вкриту червоною китайкою, під жалібні дзвони і молитовну пісню багатьох хорів винесли з собору. Тихо рушив похід по Бібіковському бульвару (тепер Шевченків), витягнувшись на протязі верстви. Попереду два маленьких хлопчики в українському вбранню, а за спиною їх вінок з жита, живий синонім праці небіжчика. Далі решта вінків з депутаціями коло них. Весь час труну несуть на руках. Після промов коло міністерства освіти (тепер будинок Всенародної Бібліотеки) жалібний похід рушив по Хрещатику і Великій Васильківській вулиці просто на Байкове кладовище. Всі пішоходи були забиті народом. Всіх, що бажали попасти на закінчення похорону, кладовище не могло вмістити. Навколо могили розташувалися хори й депутації. Найбільше ж всіх схвилювала промова учня Івана Матвійовича – гімназиста Друнзі, що говорив від імені гуртка середнєшкільників. «Українські гімназисти, – казав він, – знаходили у тебе завжди привітне і щире слово. Ми йшли до тебе, як до батька, брата, як до рідного. Останній раз ти вітав нас при випуску із школи. Ти сказав, що українське середнє шкільництво – це авангард української молоді. Ми залишились без педагога, брата, товариша. Більше не можу говорити…Словами всього не скажеш…сльози». І заплакав гіркими сльозами, заплакав, як плачуть діти за дорогим татусем…Плакав не один лише промовець… Багато плакало… Плакала молодь, плакали старі, поважні люди…Далі промовляли: від «Товариства шкільної освіти» Лещенко, від студентів їх представник, представники робітників і селян. Представники села і робітництва в своїх коротких промовах висловили свою велику тугу з приводу смерти небіжчика, кажучи, «що своєю працею небіжчик накреслив і для селянства, і для робітництва той шлях, по якому вони повинні піти». На останку була коротенька, але надзвичайно тепла промова видатної нашої письменниці Людмили Михайлівни Старицької-Черняхівської. «Та Україна, котра вийшла з Вами спочатку революції на вулицю, тепер проводить Вас…Ви жили громадським життям, але не були політиком…Коли ми чуємо тут слова селянина, слова робітника, коли ми чуємо Вашого учня, то ми бачимо, що не для власної почесті і слави ви брали на себе ці тяжкі обов’язки… Щастя народу було для Вас вище всього і для цього Ви брали на себе цей тягар. Колись, як були похорони Миколи Лисенка, Ви сказали: «Плач Україно, ти втратила найдорожчого сина»… Тепер на Вашій могилі я скажу: «Плач Україно, ти втратила одного з найкращих синів своїх»… Під загальний спів всіх присутніх «Заповіту» Шевченка труну опустили в могилу. Поховали Івана Матвійовича Стешенка поруч з могилою нашого славетного Музики́ Миколи Лисенка (на головній алеї, недалечко від брами кладовища)».
Попри конфлікт Івана Стешенка з міністерством освіти в питанні прискореної українізації, всі витрати на похорон взяв на себе уряд Павла Скоропадського. У Полтаві на місці вбивства Стешенка на вул. Куракінській (нині Жовтневій) саме навпроти вул. Нечуй-Левицького було споруджено пам’ятний дубовий хрест. У той час Павленківській гімназії м. Полтави надане ім’я Івана Матвійовича Стешенка. Тоді ж, в 1918 році, колишню київську вулицю Малу Володимирську, пізніше Столипінську було перейменовано на Стешенка, саме на цій вулиці в будинку № 31 мешкав він із сім’єю. За рік її перейменували у вул. Гершуні, потім Чкалова, сучасна назва – Олеся Гончара. В Кам’янець-Подільському діяла державна гімназія імені Івана Стешенка.
Однак із 1929 року навіть згадувати ім’я Стешенка заборонено. Незважаючи на його походження (батько кріпак), попри його захоплення свого часу соціал-демократією і марксизмом і ув’язнення в царській тюрмі, постійне опікування найбіднішим людом, російські більшовики начепили на Івана Стешенка личку „буржуазного націоналіста”. Мимоволі згадуються рядки Степана Гиги: «Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну. Мабуть, в тому і є та найбільша провина моя», – хоч і написані в наш час та стосуються Назарія Яремчука.
У вересні 2009 року на приміщенні старої школи у c. Великих Будищах встановлено меморіальну дошку з барельєфом Івана Стешенка роботи полтавського скульптора, члена Національної спілки художників України МиколиПосполітака. Це перша і досі єдина в Україні меморіальна дошка нашому великому просвітителю. На святі звучав забутий гімн Івана Стешенка «Гей, не дивуйтесь добрії люди» та молитва на його ж слова «Зоре моя, любий раю!» – на створену до цих урочистостей музику полтавського композитора Олексія Чухрая.
Іван Стешенко повертається вдячною народною пам’яттю, квіткою ломикаменем розлущує вікову зашкарублість, за якою сяє-нуртує світло нашого духовного очищення, повертається в рідну незалежну Україну, на святий жертовник якої він поклав тяжку, неоціненну працю і власне життя. І де, як не в Полтаві, треба зробити все належне для вшанування пам’яті нашого великого краянина, а саме: перейменувати полтавський педагогічний університет на його пошану, та звести пам’ятник на площі Київстка (колишня Зигіна) поряд з місцем вбивства Івана Матвійовича Стешенка.
Григорій Титаренко, м. Полтава, краєзнавець, журналіст, лауреат премії Полтавської обласної ради імені Петра Ротача
