Багатьох діячів Української Народної Республіки (УНР), творців Української революції за націоналістичні переконання було на десятиліття випиляно з нашої історії. Як совкової, так і еміграційної. Бо обидві історичні школи опирались на соціалістично-марксистський підхід в оцінці подій доби УНР. От хто – наприклад – знає хто на цій світлині крайній праворуч? Поруч із Міхновським, Шеметом і Чикаленком? Це ж явно їхній добрий приятель.
На цій відомій світлині, зробленій в Полтаві з нагоди відкриття пам’ятника Івану Котляревському у 1903 році (фрагмент якої на ілюстрації), ніби все ясно. Її навіть в совєтський час тиражували, наприклад в книзі про Миколу Аркаса (була така, маю). Коли працював разом із письменником, президентом клубу «Холодний Яр» над книгою про Миколу Міхновського, то із здивуванням дізнався, що цілий ряд людей з цієї світлини досі не ідентифіковані. Тобто відомо лише прізвище та ім’я. А більше нічого…. За «дивним» збігом обставин «невідомими» залишились саме соратники Міхновського. Колись напишу і про інших, а зараз про ось цього на світлині, «невідомого».
Сокальський Іван, син Василя. Народився 24 лютого 1874 року у Хоролі на Полтавщині. Як особистість сформувався на Далекому Сході – у Забайкаллі. «Жив коло батька, якій був на каторзі, і вчився». У 1893 році закінчив гімназію в Читі. А в наступному році один семестр правничого факультету Київського університету Св. Володимира (тепер імені Тараса Шевченка). Тобто навчався разом із Міхновським на одному факультеті. Очевидно, що був виключений за свою революційність. Там тоді нормально запресували Братство тарасівців, яких очолював в Києві Міхновський (принаймні був головуючим на їхніх зборах).
На початку 1900-х років Сокальський був одним із ключових організаторів Люботинської групи РУП (Революційної української партії), що під Харковом. Я завжди цікавився українською історією цього міста, адже звідти походить моя бабуся і – за розповідями – принаймні один із моїх родичів був опісля репресований за український націоналізм… «Машиніст залізничний», знав слюсарську справу – так писав про себе Іван згодом. Цілком можливо, що знався із моїм прадідом Сердюком, який працював на залізниці в Люботині. В українському середовищі, зокрема в РУП, Івана Сокальського знали під псевдом «Калістрат».
Сокальський – активний учасник так званої першої російської революцій 1905-1907 років у Полтаві. Його згадував опісля «Берко», один із українських підпільників середовища РУП та УСДРП того часу: «Після провала конференції [Ісаак] Мазепа виїхав з Полтави, мені теж зоставатися було небезпечно. Я вирішив виїхати з Полтави до Київа, де робив в організації з жовтня 1907 року по серпень 1908 року. З активних робітників в Полтаві зосталися залізничник Іван Сокальський (Калістрат), Євг. Ласман і, здається, Михайло Огородній. Де хто був арештован, а друга частина товаришів повтікала. Робота, звичайно, упала».
Армія в ті часи була одним із способів виправлення світогляду «неблагонадійних». Так Іван став підполковником московського окупаційного війська. Першу світову війну пройшов у 31-му корпусі, служив також у «погранотряді». На питання «чи служив в Українській армії, в якій частині» відповів коротко: «в партізанах». Зберігся спогад Михайла Мухина з часу повстання Директорії в грудні 1918 року: «У Козятині на коліях безпосередньо біля вокзалу стояли два штабних потяги… Перше враження, що не стерлося досі, — дві бородаті пики двох височеньких добродіїв у сивих шапках-імітаціях та валянках… Калістрат Сокальський та Олександр Верхівський[-Варакута]. На першім з них з огляду на його всеемігрантську популярність спинятись не буду».
Сокальський служив в «Інформбюро Армії УНР у Козятині», яке – насправді – було ключовим розвідувальним органом повстанців. Адже забезпечувало збір інформації із зайнятих противником територій, а також підтримувало зв’язок із – сучасними словами – рухом опору. Повстанська діяльність призвела до того, що двічі потрапляв до більшовицького полону. Але кожного разу втікав.
Про широкі соціальні зв’язки Сокальського свідчить хоч би ось такий спогад Мухина: «довідавшись від [Якова] Струхманчука, що той побачить сьогодні десь свого старого знайомого п. [Михайла] Гаврилка (митець, єдиний наддніпрянець-офіцер в УСС. – Ю.Ю.), Верхівський почав захоплено декларувати, що десь колись чи то якась загальновідома українська гранд-дама, чи то Калістрат ще перед війною казали, що на Україні є одна людина із золотою душею — Лесь Верхівський, [а] у Галичині ж мешкає друга людина із золотою душею — Гаврилко».
Під кінець визвольної війни Іван Сокальський служив «в Грузії при Українській місії», тобто в державному представництві УНР. Опісля – в Туреччині, звідки – за допомогою Чеського Червоного Хреста перебрався до Чехословацької республіки. Станом на серпень 1921 року був вдівцем, мав сина Ігоря, якому було 9-ти з половиною років. На переїзд чехи надали 65 корон і «пару білизни». Оселився в Братиславі, де мав непостійні підробітки – «фізична праця», як сам характеризував свій статус.
Учасник бою під Крутами в складі студентської сотні Левко Лукасевич згадував, що Сокальський не прийняв реалій еміграційного життя. Залишився затятим українським націоналістом. «Поміж нашими земляками з Наддніпрянщини, які не володіли німецькою мовою були й такі, що в першорядних віденських ресторанах вперто українізували персонал, розмовляючи з кельнерами по українськи. Так один із земляків п. К/алістрат С/окальський/ відвідуючи постійно один з ресторанів на Кернерштрассе так звертався до обслуговуючих його кельнерів: «Ти мені, синку, не говори собачою мовою, а ти так по нашому, та принеси борщику».
Разом із генералом-легендою Армії УНР Всеволодом Петровим взявся за розвиток в українській еміграційній спільноті січового руху. Зберіглась їхня спільна світлина під час виступу січовиків у Відні, яку опублікував Симон Наріжний у свій праці «Українська еміґрація» (Прага, 1942). Другий з’їзд Українського Січового Союзу в Празі у 1933 році проходив «під головуванням п. Сокальського (Калістрата)». На цій зустрічі січовиків було заслухано звіти та обговорено плани діяльності «До нової Управи Союзу вибрані: Сокальський – головний кошовий; В. Петрів – головний осаул».
Петрів і Сокальский разом видавали у 1930-х неперіодичний журнал «Січ» – офіціоз Українського січового союзу за кордоном. Тепер цей часопис є доступний в публічному доступі. Там багато згадок про працю цих двох легендарних українських діячів. На III-му з’їзд Січового Союзу, що відбувся 1938 р. в Празі, Сокальського обрали почесним головним кошовим.
Колись у 1990-х і я був одним із тих, хто намагався відновити Січовий Союз в Україні. Про Сокальського тоді нічого не знав. Сподіваюсь, що цей скромний текст допоможе не лише мені закрити один із гештальтів щодо білих плям нашого минулого. Але й з’ясувати долю забутого на десятиліття славного революціонера-самостійника Івана Сокальского.
Юрій ЮЗИЧ,
історик, радник міністра соціальної політики, майор ЗСУ у відставці (для представництва Українського інституту національної пам’яті у Полтаві).
