30 серпня минає двадцять років від дня загибелі сл.п. Івана Гавдиди – Великого Українця, заступника голови Організації Українських Націоналістів (бандерівців), директора Центру Національного Відродження ім. Степана Бандери. В історії відновленої української держави Іван Гавдида став одним із перших, хто поліг на невидимому полі бою гібридної війни із споконвічним ворогом, яку імперська Москва не припиняла ніколи.
Яку ж загрозу вбачали у молодому лідері українських націоналістів, у вже далекому 2003 році, кремлівські імперці та їхні прислужники в Україні, що віддали наказ на його знищення?
Першочергово – нескореність, незламність і непідкупність. Унікальні, майже фантастичні риси, як на той час, час вкорінення повзучого «русского міра». Користаючи з слабкої української влади і складної соціально-економічної ситуації, розвиваючи фсбшну агентурну сітку, формуючи плани майбутнього поглинання України, московські вбивці не стикались із проявами суттєвого опору щодо поширення своїх впливів на українських теренах. Одних купували, другим допомагали незаконно збагачуватись і ставати олігархами, інших проштовхували на найвищі посади в українському уряді чи парламенті, ще інших використовували «втемну». Якщо ж не спрацьовував принцип «пряника», тоді вмикався фактор «батога»: цькування, дискредитація, залякування, отруєння, попередження або ж фізична ліквідація.
Проти Івана Гавдиди було застосовано увесь пекельний набір. Але його це не зламало: не продався, не злякався і не скорився…
Тому, що він був взірцевим українським націоналістом, справжнім Провідником, Лицарем, вірним своїй Посвяті. Він був тим, хто не боявся кинути виклик системі, хто реально протидіяв поширенню гібридного «русского міра», хто вмів об’єднувати однодумців і вести за собою.
Іван Гавдида чітко усвідомлював, що українцям виділено надто мало часу на підготовку до нового етапу збройного протистояння з агресором. Він ясно розумів, що, першочергово, саме молоде покоління буде здатним витримати майбутній ворожий удар, що лише ідеологічно і фізично підготовлені бійці зможуть дати належну відсіч окупантам. Тому — вишколював, вишколював і вишколював. Сотні, тисячі, а то й десятки тисяч молодих хлопців і дівчат пройшли через горнило гавдидівського вишколу, в широкому розумінні цього поняття. В лавах Пласту, Молодіжного Націоналістичного Конгресу, Спілки Української Молоді та інших молодіжних патріотичних організацій було закладено тверду основу для майбутньої боротьби. З висоти часу можна констатувати, що Іван встиг, зумів сформувати дієву мережу бандерівського юнацтва, яке дієво і гідно проявило себе на Майданах обох революцій, а згодом і на фронтах війни. На місце Гавдиди постав Легіон: нескорених, непідкупних і незламних!
Він був яскравим безкомпромісним борцем проти «п’ятої колони», адже дуже добре розумів її підступну суть. Як депутат Тернопільської обласної ради, Іван Гавдида очолив спротив проти передачі споруд Почаївської Лаври у руки московської церкви, а точніше – філії ФСБ. Аналізуючи протоколи засідань сесій обласної ради, депутатських комісій, можна стверджувати, що саме особисті зусилля Івана Гавдиди перешкодили планам «п’ятої колони» повністю загарбати українську святиню. І саме цей чин Івана Гавдиди дає змогу, в сучасних умовах, ставити питання про повернення Почаївської Лаври у користування традиційним українським церквам. Обов’язок сучасників – довести справу Гавдиди до єдиного можливого результату: в Україні потрібно заборонити і викорінити діяльність московської церкви, позбавивши її майна і покаравши за антидержавну діяльність.
Крок за кроком, проект за проектом, Іван Гавдида органічно і методично піднімався на найвищий рівень лідера суспільної думки у передпомаранчевій Україні. Він фахово критикував усі прояви проросійської політики тодішньої владної верхівки, як у центрі, так і на місцях. Перебуваючи у лавах опозиції, йому вистачало політичної волі і націоналістичного гарту не лише протистояти опонентам, але й, іноді, вказувати своїм колегам по опозиції на неприпустимі відхилення від україноцентричного курсу. Він називав речі своїми іменами: ворогів – ворогами, злочинців – злочинцями.
Так, такий Іван Гавдида був невигідним для багатьох. Для відвертих противників і для прихованих ненависників, для чужинських сценаристів гібридної війни і для місцевих пристосуванців, кон’юнктурників та корупціонерів, для прислужників режиму і для фарисеїв та зрадників.
Проте, такий Іван Гавдида був вигідним і був потрібним Україні! Як ніколи не переставала бути потрібною Україні і українцям справа Івана Гавдиди. Ця українська справа не втратила своєї актуальності і тепер, в умовах війни, яку він передбачав. Ця справа – розбудова сильної, успішної, справедливої, ефективної, соборної Української Держави, яка залізом і кров’ю здобувається на грані двох світів.
Під час служби у війську солдат Гавдида вчився наводити понтонні переправи. Немає сумніву, що із початком повномасштабної фази війни, друг Іван, зі зброєю в руках, встановлював би такі переправи через Дніпро, Десну, через Інгулець, Сіверський Донець, а, якщо б був наказ, то й через Дон. На жаль, ворожа рука передчасно обірвала його безкомпромісний життєвий шлях.
Проте тепер, двадцять літ по тому, Іван Гавдида сповняє не менш шляхетну місію, прокладаючи понтонні мости до українського Пантеону усім полеглим Героям, приймаючи їх в ряди ангельського небесного війська, яке там, на небесах, не лише вимолює українську Перемогу, але й веде звитяжну боротьбу проти одвічного зла. А ще він продовжує бути взірцем для усіх, хто бореться: для своїх сподвижників та послідовників і для тих, хто про нього, можливо, і не чув, проте відважно і жертовно сповнює власну Посвяту.
Олег Вітвіцький
