Юрій Щур
Після того, як Росія перейшла від завуальованої, зокрема інформаційної, війни проти України до відкритого вторгнення на Донеччині й Луганщині, стало «модним» писати про східні рубежі України. Історики, політики, журналісти та й просто «диванні експерти» – усі вони почали шукати причини того, що відбувається й намагалися давати поради як швидко закінчити війну. Тим часом у селищі Билбасівка, про яке ніхто й не чув до захоплення російськими диверсантами Слов’янська, жив широко відомий у вузьких колах Сашко Добровольський, який свою війну з Росією вів ще з початку 1990-х років.
Останніми роками його набоями ставали статті, виступи та книги. Як би це не було смішно, але головним піарщиком результатів наукових пошуків Добровольського став терорист Гіркін – Стрєлков, який після захоплення Слов’янська вніс його до свого розстрільного списку під №1 з формулюванням «має доступ до архівів, дуже небезпечний та ідейний ворог». Сашко розказував, що після звільнення Слов’янська, але за умови триваючої війни про нього стали згадувати чиновники, яким раптом стала цікава історія боротьби за незалежність України на Донеччині. Та не таким був Добровольський, щоби стати кон’юнктурщиком. Працював і далі сам-по-собі.
Найбільшим друкованим здобутком Олександра Добровольського стало видання двотомника про історію українського визвольного руху, серед рецензентів якого я також мав честь бути. Перший том – «ОУН на Донеччині: збірник документів та матеріалів» побачив світ у Донецьку незадовго до війни, у 2013 році. У книзі подано невеликий огляд історії українського націоналістичного руху в Донецькій області під час німецької окупації, написаний Олександром. Крім того, книга містить 63 документи, серед яких матеріали з архівно-кримінальних справ на членів підпілля ОУН Донеччини: Андрія Ірія-Авраменка й Миколу Димова (м. Маріуполь), Івана Іванчуру, Антона Ястремського, Миколу Скляренка (Ольшинський район), Олексія Зінченка, Опанаса Петрусенка й Володимира Корецького (Мар’їнський район), Мушенка Сергія (м. Горлівка), 17 членів ОУН м. Ясинувата, Петра Іваницького (Таганрог і Ростовська область), Миколу Фененка, Надію Буткову та Романа Морозенка (м. Маріуполь), Серафіму Кутьєву (м. Краматорськ), Андрія Кирпенка (м. Костянтинівка). Друк документів супроводжувався описом життя й діяльності вказаних осіб, з екскурсами в історію націоналістичного руху конкретного регіону.
Також у першому томі були подані дванадцять документів, які ілюстрували культурницьку роботу членів підпілля на Донеччині у 1942-1943 роках. Завершувалася збірка спогадами Василя Гайворонського – письменника «Василя Земляка», який працював у Костянтинівській газеті «Відбудова» у 1943 році. І абсолютно логічним було подання уривку із спогадів відомого на загал підпільника ОУН на Донеччині Євгена Стахіва.
Унікальність збірки полягає у тому, що вона – єдине місце «зберігання» цих документів. Ще до війни отримати доступ до архівосховищ СБУ в деяких регіонах – той ще був «квест». Звичайно, «архівна революція» 2015 року змінила багато чого. Але ще під час нашого з Олександром знайомства у вже далекому 2008-му під час історичних слухань в СБУ з історії ОУН на Наддніпрянщині, ми з відкритими ротами слухали його напівіронічні оповідання про ксерокопіювання у 2004-му «сєкрєтних» документів з донецького архіву СБУ у найближчому до установи гастрономі поруч із біснуватими «антимайданами» прихильників Януковича. Іронія іронією, але після захоплення росіянами Донецька копії цих документів стали єдиними доступними для роботи. Архів місцевого УСБУ вивезли, ймовірно, до Росії, а приміщення перетворили на в’язницю для полонених українських воїнів.
Другий том видання – «Від УНР до ОУН: український рух на Донеччині. 1917-1959 рр.» побачив світ у Львові 2020-го. Олександр кілька разів «переформатовував» зміст і наповнення книги. У тривалих бесідах ми приходили до розуміння того, що просто показувати діяльність підпілля ОУН на наших теренах під час німецько-радянської війни – недостатньо. Події сучасності вказували на те, що необхідно «показувати» реалізацію української ідеї державної самостійності від початку Української революції й вести далі, через процеси українізації, спротиву й репресій, до війни, не забувши й про післявоєнний час. Тим-то й зумовлена досить широка хронологія другого тому.
У вступі до другого тому також було упорядником подано короткі нариси, «силуетки», із проблематики наступних розділів із документами. Самих таких частин у книзі 5:
– Українське життя Донбасу від часів Української революції до початку ІІ Світової війни;
– Українські організації Донеччини в боротьбі за Самостійну Україну під час ІІ Світової війни;
– Українська культура Донеччини під час німецької окупації;
– Бандерівська організація Олександрівського району (1951);
– Союз борців за визволення України (м. Шахтарськ, 1955-56 рр.).
Одразу ж у таких випадках пишеться стандартна фраза: видання багатоілюстроване. І це дійсно так! Але лише небагато Сашкових знайомих знає як ті ілюстрації роками збиралися і в яких «закромах» знаходилися. Поруч із фотографіями членів ОУН Донеччини також подано і учасників культурницького руху, різні оголошення тих років та скан- й фотокопії оригінальних документів із знищених сьогодні фондів обласних архівосховищ Донецька та Луганська.
8 серпня 2021 року Сашка не стало. Багато залишилося недоказаним і недописаним. Очевидно, нагальною є потреба звести до третього тому раніше не друковані, або маловідомі його тексти. Кожний документ, кожен факт про українську Донеччину, «наритий» Сашком Добровольським за життя – бронебійний набій проти російських окупантів українського Сходу.
