«Музей Майдану Гідності» в центрі Києві, який знаходиться у будинку профспілок, став 31.5.2019 р. місцем чергової звітно-виборчої Конференції членів громадсько-наукової структури п.н. «Центр дослідження визвольного руху». Останні збори ЦДВР відбулися 14.12.2013 року. З того часу сталися вікопомні події, в які були втягнені і члени ЦДВР: піднявся Майдан Гідності, почалася російсько-українська війна, досі проливається невинна кров українських воїнів; триває реальна загроза політичного підкорення України імперській сваволі Москви; переживаємо турбулентний період влади в Києві; і цей період триватиме аж до завершення в Україні процесу децентралізації на рівні місцевих громад у жовтні 2020 року.
Попередні Збори проходили ще 2013 року. На діяльність і розвиток ЦДВР постійно впливали ключові події в історії становлення новітньої Української держави: після звітної конференції 2002 р. Україна пережила Помаранчеву революцію, а після грудня 2013 року – Революцію Гідності. Ці події сильно, але й позитивно позначилися на діяльності ЦДВР, зокрема на активній частині членів цього об’єднання: на виклики часу і за покликом їхнього професійного та патріотичного сумління вони активно включилися в політичну боротьбу за поширення історичної правди про тих українців, які боролися за свободу і державність України. Вони погодилися зайняти відповідальні посади в державних структурах, котрі відповідали за архівні фонди, вони домоглися зробити їх відкритими для дослідників і загалу. І також допомагали визначати курс на збереження національної пам’яті і, зрештою, на проведення люстрації та декомунізації публічного простору в державі, де їхніми зусиллями жахливу сторінку тоталітарного панування Москви раз і назавжди ми могли перегорнути.
Тому й не дивно, що головна увага та більші зусилля членів ЦДВР в останні роки були проявлені у сфері т.зв. публічної історії, популяризації важливих історичних подій з національної історії України, перейняттям досвіду закордонних колег – радше ніж на ґрунтовні наукові дослідження на колись заборонені, навмисно замовчувані або фальсифіковані Москвою українські історичні теми. В першому періоді історики ЦДВР своїми дослідженнями збагатили історичну науку кількома фундаментальними публікаціями, які вже стали канонічними для історії Визвольних змагань українців у 20-му ст. Серед них: «Конгрес українських націоналістів 1929 р.» (В.Муравський – упорядник, Львів 2006), «УПА. Історія Нескорених» (В.В’ятрович – упор., Львів 2008), «Нарис історії ОУН. 1920-1939» – П.Мірчук, В.Мороз – упорядник 3-го видання, Київ 2007), «Українське націоналістичне підпілля і визвольний рух 1939-1960 років» – І.Патриляк, ця праця готується до друку і появиться українською мовою та в англійському перекладі, завдяки старанням ДІ «Україніка» в Торонто.
Звітно-виборча конференція ЦДВР
за 2014-2018
Збори відкрив Володимир Бірчак, керівник наукових програм Центру, він став секретарем Зборів і покликав керувати перебігом Зборів Андрія Когута, директора «Архіву СБУ». Присутніми на залі були 20 фізичних членів із загальної кількості 30 істориків, 4 члени передали свої письмові мандати колегам, так що 24 мандати давали підставу вважати Збори правосильними. При реєстрації кожен учасник отримував друкований Звіт із діяльності ЦДВР за 2018 рік.
Учасників Зборів привітали: В.В’ятрович – від УІНП, І.Патриляк – декан Історичного факультету Університету Т.Шевченка, С.Квіт – професор КМА й УВУ, тепер також голова державного Агенства з якісної освіти, Т.Гребеняк, представник ЦНВ, прочитав вітання від Голови Проводу С.Романіва.
Серед закордонних гостей Стефко Бандера передав вітання від Управи ДІ «Україніка» в Торонті, яку очолює О.Романишин. Він повідомив про низку видавничих проектів, що їх готують наші колеги в Канаді для друку у співпраці з істориками з України, в тому й від ЦДВР. Керівник Архіву ОУН і член «УІС-Лондон» Г.Іванущенко передав вітання від друзів та колег з Англії та звітував про свою діяльність у Лондоні; при тому він накреслив реальну перспективу розбудови архівних фондів та фахової бібліотеки. Г.Іванущенко заявив про тісну співпрацю з колегами в Україні, зокрема у формуванні спільного архіву ЦДВР зі зберіганням е-документів на різних серверах, в тому й запасних.
Учасники Зборів заслухали низку звітів. Першим А.Когут повідомив про плідну співпрацю істориків ЦДВР з комісією громадських активістів з 2014 р., котра готувала для післямайданного уряду т.зв. Реанімаційний пакет реформ. Члени ЦДВР були активні в робочій групі для наповнення і поширення урядової програми національної пам’яті. Він інформував про виготовлення цілої низки «Вуличних виставок» на теми нашої недавньої історії, створених на основі відкритих архівних документів. Об’ємний звіт фактично показав постійну участь керівних членів ЦДВР у творенні нового напрямку т.зв. публічної історії, на що після Майдану Гідності зродився великий попит з боку влади та суспільства.
Членкиня Правління ЦДВР Ярина Ясеневич розповіла, як молоді історики своєю діяльністю вплинули на зміни деяких смислів та трендів у суспільстві. Так, наприклад, на ринку українських історичних публікацій експерти дослідили, що українці кожного дня купували 50 книжок авторів ЦДВР. Що тема української історії стала комерційно успішною – у виданнях, медія, кіно і ТБ. Сталася зміна й в осмисленні трагедії Голодомору – 80% опитаних визнають Голодомор геноцидом, вони підтримують позитивне гасло «Пам’ятаймо – ми сильні!». Вже 50% українців визнають воїнів УПА борцями за незалежність України, вони отримали законодавче визнання, гимн ОУН-УПА став гимном армії. Нарешті тематизовано також масову участь та долю українців у нацистських кацетах та сталінському Гулагу. Зроблено початок щодо розмови про роль ЧА в історії України у 20-му ст.
Після звітів члени Правління інформували учасників конференції про плани їхньої праці в наступних роках.
Анна Олійник, Голова Правління й Виконавча директорка, розповіла про загальні плани діяльності ЦДВР: робота з журналістами, залучення мистців, політика пам’яті, семінари для молоді, Архіви й методика праці з документами, популярні видавничі проєкти, жінки в опорі тоталітаризму, тощо.
Керівник академічних програм ЦДВР В.Бірчак інформував, що членів ЦДВР уже стали сприймати як експертне середовище, що свідчить про здобутий авторитет і позитивний розвиток. Однак, у нас замало опрацьована велика тема антинімецької боротьби ОУН й УПА, в цьому ювілейному році планують видати збірник «Український визвольний рух 1929-2019».
А.Когут, який курує та організує увесь масив архівних фондів Визвольного руху в Києві, розповів про можливості та проблеми з використання існуючих архівних документів, зокрема на платформі т.зв. «Е-архіву ЦДВР». Існує нагальна потреба відновлювати і модернізувати наші платформи та різні сайти. Планують організувати архівний семінар з участю закордонних істориків.
Р.Забілий, директор музею «Тюрми на Лонського» у Львові, інформував про здобутки і стан архівних фондів у ЦДВР у Львові: там зберігаються понад 1 млн аркушів, в тому 37 «Повстанських архівів», захованих у «бідонах», з чого 15 – з останніх років. Працює реставраційна лабораторія, для котрої він мріє придбати камеру для праці з документами зі земельних сховищ, котрі вимагають окремої техніки лікування та реставрації для надійного зберігання.
Г.Іванущенко розповів про свою працю в приміщенні «УІС-Лондон», де тепер планують розбудувати бібліотеку, професійне архівосховище і придбати потужний сервер для зберігання документів та фондів. Він готовий домовитися, щоб лондонський сервер став іще одним запасним сервером для цифрованих документів з архівів в Україні (Львів-Київ).
Історик О.Іщук із Національного музею історії України звернув увагу на деякі теми, які вимагають від істориків пріоритетного та фундаментального опрацювання. До таких тем належать: про негативні сторони підпілля ОУН-УПА; на міжнародних конференціях наша позиція або відсутня, або надто слабка і відповідно не захищена; щодо 2-ої Світової війни, то існує гострий запит на документальне висвітлення антинімецького фронту в Україні; особливої уваги та пояснень істориками потребують т.зв. «відплатні акції» УВО-ОУН на репресії польської влади у 1920-30-их роках; це стосується також періоду після 1945 на Західній Україні, де ОУН вела антисовєтську боротьбу, котра від широко пропагандивної та гостро-фізичної поступово – та через зміну поколінь борців – перетворилася на суспільно-політичний правозахисний опір, який безперервно змагав за свободу й державну незалежність українців.
Відтак учасники обрали склад Вченої Ради ЦДВР, до неї ввійшли: В.В’ятрович, Р. Забілий, Г. Іванущенко, О. Ісаюк, О. Іщук, І.Патриляк (Голова), С. Рябенко.
До Правління обрано наступних членів: В.Бірчак, А.Когут, Анна Олійник (Голова Правління і Виконавчий директор), Л. Тополевська, Я.Ясиневич.
Якщо не трапляться непередбачені політичні події, як це мало місце в минулому, то наступна конференція з участю членів ЦДВР буде присвячена проблемам, які випливають з їхньої наукової, пошукової, методичної та дослідницької праці на тематику Визвольного руху ОУН й УПА протягом ХХ століття. Мусимо пам’ятати, що поширення історичних знань популярними формами у суспільному просторі, стає можливим і матиме успіх тільки тоді, коли вона можна розраховувати на плоди серйозної праці фахових істориків. Наука повинна мати пріоритет перед політикою та працею в пропагандивному просторі.
Київський Форум істориків – про науку і політику
5-6 червня на території собору св.Софії в будинку митрополита, проходив міжнародний Форум істориків, що отримав програмну назву «Історик і Кліо – в академічному, публічному та медійному просторах». Ця тема багато в чому перегукувалася з темою, яку члени ЦДВР розглядали на звітній конференції кілька днів раніше. Організаторами цього заходу виступали – Інститут національної пам’яті та Інститут історії України НАН, в ньому брали участь історики з усіх історичних інституцій у Києві та закордонні гості. Одним із приводів для наукової дискусії, до якої закликали організатори заходу, стали річниці відомих у минулому українських істориків: 120-річчя від народження О.Оглоблина та 100-річчя від народження І.Лисяка-Рудницького й О.Пріцака, які велику частину свого життя та наукової діяльності провели на Заході, точніше в США. Київський форум істориків нагадав нам про реальне повернення цих заслужених істориків у науковий простір сучасної України.
Організатори форуму намагалися пов’язати між собою дві зовсім протилежні, хоча споріднені й доповнюючи себе, сфери діяльності вчених істориків, чи поклонників богині Кліо. З одного боку, велику увагу було присвячено академічності праці фахових істориків, на що був виділений перший день. На другий день форуму були заплановані панельні дискусії на більш прикладну тему, а саме – «Історична наука ХІХ-ХХІ століть: академізм і публічний простір». Крім дискусій, учасники мали також змогу того ж дня послухали одну лекцію на тему «Імперії гинуть, хай живуть імперії: Велика північна війна 1700-1721 років у глобальному та національному дискурсах», а також брати участь у майстер-класі про те «Як писати про минуле популярно».
У перший день тематика форуму була поділена на дві пленарні панельні дискусії та шість секційних дискусій на теми з різних періодів історії України – від Київської Руси та Козацької доби до Української революції 1917-1921 років, двох Світових війн і нашого совєтського минулого.
Така наповненість програми дводенного форуму не дозволяла запрошеним брати участь у паралельних сесіях, хоча усі пропоновані теми мають важливе значення для науки і суспільний резонанс, і через подібні заходи вони стають доступними для зацікавленої авдиторії, яка не повинна обмежуватися лише до фахових істориків. Українська історія нарешті стає надбанням усієї широкої національної спільноти в нашій державі, і разом з тим наша історія стає – в оновленому канонічному форматі – доступним також для чужих істориків і медійних працівників. Цей феномен можна вважати позитивною новизною в галузі української історії. Тут маємо вже справу із започаткуванням нового етапу як пожвавлення академічного вивчення історії України, так і суспільного зацікавлення історією з боку української спільноти.
Співорганізатор форуму В.В’ятрович, у рамках переосмислення значення істориків, підкреслив , що 2019-тий рік є не тільки роком ювілейним для діячів антиукраїнської кампанії росіян, як І.Мазепа, С.Петлюра й С.Бандера, але й для трьох представників академічної історії – О.Оглоблина, О.Пріцака та І.Лисяка-Рудницького. Це яскраво свідчить про те, як українська історія увійшла в публічний простір нашої держави. О.Оглоблин – це представник істориків 20-их років в совєтській Україні, де знищувалися всі сфери інтелектуального життя українців, лише в еміграції в США він міг повернутися до вільної науки, друкувати статті в «Віснику ООЧСУ» та висвітлювати проблеми історіографії ХІХ-ХХ ст. О.Пріцак, за фахом знавець алтайських мов, у США допоміг створити катедру україністики та Український інститут в Гарварді, а в останні роки життя переїхав до Києва. Тоді коли І.Лисяк-Рудницький став відомим дослідником політичної історії України, популярністю користуються його синтетичні та концепційні есеї з новітньої історії України, зокрема про ІV Універсал та Національну революцію 1917-21 рр. Натомість, Визвольному рухові під керівництвом ОУН в середині ХХ ст. він чомусь начіпив чужий ярлик – т.зв. інтегрального націоналізму, тоді коли український націоналізм був (і далі є) визвольним та державотворчим рухом. Як есеїстові І.Лисяку-Рудницькому таку спробу можна пропустити, як фаховому історикові – це, щонайменше, усвідомлена помилка.
Одною з цікавих тем на форумі, особливо з огляду на численні (загалом, досі невдалі і безплідні ) спроби осмислити бездержавне минуле України була одна тема, яку порушили й обговорювали на другій пленарній дискусійній сесії. Цю суперечливу тему було сформульовано так: «Україна – співтворець імперій чи колонія: спадщина імперій в українській історії та пам’яті”. Кожен доповідач і дискутант на цій сесій вносив щось нове й додаткове в ході критичного осмислення синдрому «постколоніялізму», який присутній у свідомості та висловлюваннях деяких сучасних навіть політиків, тоді коли фактично – «колоніалізму в Україні не було», як це парадоксально прозвучало у виступі одного з диспутантів. Одним словом, тут ідеться про складну тему. Вона ще вимагає поглибленого вивчення та дуже обережного застосування терміну «колонія» до України – як в її історичному розвитку та, головно, в її сучасному державному становленні.
Кожний учасник цієї сесії робив свій внесок в аналіз цього історичного явища, з чого можна зробити загальний висновок: явище «колонія» та імперія серед науковців поширилося у 18-19-му ст., вона має передусім економічну складову. Як зауважила Лідія Гриневич, у цьому питанні досі немає чіткого термінологічного визначення, через що дослідники реально перебувають у методологічному глухому куті; вивчення комунізму треба доповнити вивченням російського імперіалізму,- наголосила вона. Усякі та, часто, необґрунтовані нагадування про «постколоніялізм» в Україні взяті просто зі стелі… Проф. С.Кульчицький у зв’язку з цим нагадав, що дана проблема виникла, коли дослідники почали застосовувати до історії політологічні поняття, а серед них і термін «колонія».
Певне світло на проблематику «імперія-колонія» пролив виступ О.Мотиля, професора Рутгерського університету і єдиного на форумі представника закордонного українства, який народився і ментально та професійно повністю сформувався як науковець у США. Олександр Мотиль з погляду американського політолога пояснив, чому в Америці після останньої війни СССР довго не вважали імперією, а державою лише «тоталітарного режиму». Щойно після розпаду СССР усі раптом «прозріли», бо розпад СССР на незалежні національні держави змусили науковців та експертів США визнати Союз імперією, що позбавило численну категорію т.зв. совєтологів сенсу існування та грунту для діяльності. О.Мотиль зазначив, що серед науковців завжди існує концептуальний «балаган», з чим доводиться рахуватися. Але він також заспокоїв усіх запевненням, що всі імперії теж розвалюються: одна швидше, друга – повільніше. Отже, доля нинішньої войовничої РФ передбачувана.
Треба побажати як науковій, так і політичній спільноті, аби після тривалої та самокритичної дискусії над цією складною проблемою, ми вкінці змогли самовпевнено й усвідомлено погодитися на такий просвітницький ряд, що: Україна – не Росія, Україна – не Палестина, Україна також – не колонія. Тому й сліду «постколoніялізму» в неї не треба шукати. Достатньо позбутися всім нам пост-тоталітарного та пост-геноцидного синдромів.
Численні та впевненіші твердження можна було почути на тематичній пленарній сесії, де обговорювалася «Історична наука ХХ-ХХІ ст.: академізм і публічний та медійний простір». Це та царина діяльності істориків, де вони результати своїх наукових досліджень передають у користування працівникам у прикладній, тобто інформаційній сфері. Як приклад вченого і громадського діяча історик О.Юркова представляла постать М.Грушевського і величезну працю – наукову й організаторську, яку проводив і втілив у життя цей велет історичної науки, творець канонічної схеми історії України як самобутньої та державної нації. Доповідачка показала, що справа української історіографії, в якій центральне місце займає М.Грушевський, водночас також є історією української політичної думки, тому вона потребує особливої уваги від суспільства.
З іншого боку, як зазначив Андрій Чуткий, популярність подання матеріялу не повинна позбавляти історію науковості. Досліджений матеріял має належати суспільству, де в простій оболонці можна пропонувати серйозний зміст.
В Україні за останні роки маємо більше популярно-просвітницьких проектів, на що звернув увагу О.Сокирко, тому що зросла кількість журналістів, які пишуть на історичні теми. Однак, вони обмежилися до е-медіа-простору (радіо, мережі, ТБ), а відсутні – якісні книжки та серійні історичні видання. Він радив авторам історичну тематику розділити на інтелектуальну авдиторію і широку загальну авдиторію, щоб зменшити неякісні проекти, які працюють через соцмережі для широкої публіки. При тому О.Сокирко радив молодим історикам працювати за такою схемою: черпати наукову «сировину» працею в архівах, створювати концепції інтерпретаційних схем, а відтак подавати результати своєї системної праці з допомогою засобів розповсюдження. Він повідомив водночас і тривожну вістку: в нас зменшується кількість археологів і студентів ранньо-модерного періоду історії – їхня кількість в Україні дорівнює кількості дослідників аналогічних профілів… у Литві.
Уже із цієї часткової інформації, яку слухач мав змогу отримати на форумі істориків, робимо висновок: це був один з успішніших науково-практичних заходів на історичну тематику, які проводилися останнім часом в Україні. Мабуть, до цього спричинилося й благодатне місце, на якому проходила праця форуму – територія собору св.Софії, яка сформувала духовну основу не лише Київського християнства, а паралельно й української державності.
У 2021 році Україна відзначатиме завершення будівництва та посвячення собору св.Софії, як осідку Митрополії Української Церкви, тоді ще єдиної. Перед нами достатньо часу, щоб готуватися до цього національного ювілею, зокрема в європейському контексті. Адже, собор св.Софії є носієм одночасно західного та східного християнства Київської традиції . Вона стала спільною спадщиною і джерелом духовного живлення для усієї Української Церкви та української державної нації.
Андронік Кармелюк, Київ
