ЯК Я СТАВ «БАНДІТОМ»
ГРИГОРІЙ МЕНТУХ
Речичани.
Україна
Травень 1993
Отак i Ви прочитайте,
Щоб не сонним снились
Всi неправди, щоб розкрились
Високi могили
Перед Вашими очима,
Щоб Ви розпитали
Мученикiв: кого, коли,
За що розпинали!
(“І мертвим, і живим…”)
Тaрас Шевченко
Присвячую
своїй Матерi i всiм тим,
хто на тернистiм шляху до волi
голови свої зложив
в чужiй i своїй поневоленiй землi.
Автор.
Неначе в iрiй журавлi, летять роки i старiсть сiла на скронi сивиною i спогади вриваються клаптиками в далеке дитинство i тривожать серце болючим щемом.
Здається тiльки вчора ще висiла колиска серед хати, в нiй колисався три роки молодший брат Петро, а менi вже мабуть пiшов п’ятий. Пiд вiкном стояв ослiн, а пiд образами банбетель, дiдуньо сучасного дивана-ліжка i я перебiгав з ослона на банбетель i назад до вiкна, зi словами «розбишака гавкає», знову вертався на банбетель, аж поки не оступився i не впав на пiдлогу. Я плакав, бо мабуть вдарився, а старший брат Юльян смiявся з мене i дразнив мене цим же «розбишакою», вiд якого я втiкав.
Пам’ятаю ще лiтнiй лагiдний день – недiля. На подвiр’ї бiля воза стояли конi i їли сiно. Я забрався на воза й хотiв погладити гнiдого, бо був спокiйнiший за лисого, але i йому набридла моя ласка, вхопив зубами мене за руку вище лiктя i скинув з воза…
Рання весна. На вузеньких сiльських вуличках ще не висохло болото, а напроти нашої хати якраз перехрещувались дороги, i була калюжа густiючого болота. Я взутий в якiсь чоботята залiз на середину, дальшому рейду перешкодила сестра i мусiв вертатись назад i то не без втрати, чоботи лишилися в болотi. Не пам’ятаю чи перепало менi за це, чи нi, здається, що нiколи нiхто не бив мене.
Ще пам’ятаю, як мені малому купили черевики, а я нiяк не хотiв ходити в них i закинув їх пiд комору, щоб нiхто не знайшов.
Як вперше пiшов в школу не пам’ятаю, але вчився добре, пан професор нiколи не вживав до мене таких заходiв, як до мого кращого товариша i сусiда Жука. Вiн нiколи не вiдповiдав на запитання вчителя, який не мучив його дуже науками, знав що нiчого не вимучить, а просто клав руку йому на голову i зi словами «сядь йолопе» притискав Жука до лавки. Зi мною такого не бувало, може й тому, що мiй тато часто возив учителя по якихось справах в Угнiв чи Раву-Руську. Привiлеї були в мене i в сiльськiй кооперативi, всякi шкiльнi причандалля давали без грошей. Жук про те знав i коли щось було потрiбно, посилав мене “купити” i йому – як найближчому товаришовi я не вiдказував – виповняв всi його закази. Але з часом цi торговельнi операцiї вiдкрили i усвідомили мені, що за все тато мусiв розраховуватись грiшми.
Не знаю як, чи за порадою вчителя-українця, чи сам тато розумiв, що дiтям крiм шкiльної програми треба ще щось знати та читати, бо передплатив старшим дітям мiсячник «Свiт дитини», а молодшим «Дзвiночок». Поштаря ми чекали з нетерпiнням, а коли вже дочекалися, то перечитували тi книжечки вiд початку до кiнця по кiлька разiв. Були там цiкавi оповiдання, легенди, перекази про назви мiст i сiл, iсторичнi оповiдання про князiв, гетьманiв, запорiзьких козакiв, про татарськi наїзди, про руйнування Сiчi i все що перенесла Київська, а пiзнiше Волинсько-Галицька держава на протязi свого iснування вiд татарсько-монгольських орд, вiд туркiв-печенiгiв, вiд росiйської та польської навали; про те, як терпiв нарiд вiд цього шматування нашої рiдної землi.
Була в нашому селi читальня «Просвiти» i бiблiотека, де можна було позичати книжки. Ми малі читали їх, а вечорами нераз сходилися i переказували однi другим прочитане. При читальнi був драмгурток, ставились побутовi та iсторичнi вистави, концерти, вiдсвятковувались нацiональнi свята. Кожен мрiяв i самому колись брати участь у цьому.
Найстарший брат Іван вже вiдслужив у польському вiйську i довго не довелось побути вдома, бо потрапив в тюрму за напад на Угнiвську пошту. Це був час, коли майже весь провiд ОУН поляки виарештували, а ця акцiя мала доказувати, що ОУН iснує та дiє. Його там зловили i засудили на дванадцять рокiв. Судили шiстьох учасникiв цiєї акцiї. Двом дали шiсть лiт, двом вiсiм, а двом дванадцять рокiв. Метою цього нападу було здобути грошi для потреб ОУН. В селi не всi знали цiлі цiєї акцiї, тому вважали це просто грабунком, допiкали мамi при кожнiй нагодi. Натерпiлась мама всього цього. Натерпiвся бiдолашний Іван в польських катiвнях поки засудили, та не видав нiкого. Наносилась передач i сестра, заглядаючи в загратованi вiкна Львiвських бригiдок, аж поки не перевезли Івана в тарнiвську тюрму, а через пiвтора року в Равiч, з Равiча перевезли в Седльце, де вiн i дочекався нiмецько-польської вiйни.
Я ходив в школу, вчили учительки-польки всього по трохи, а чого не вчили в школi, того самi шукали в читальнi, в українських книжках. На заднiх окладинках письмових зошитiв була карта Польшi i я взяв (третiй чи четвертий клас) тай передiлив Польшу на двоє, звичайно трохи по загарбницьки, бо Кракiв вiдмахнув вiд Польшi, та на пiвденнiй половинi вивiв «Україна». Переглядаючи зошити учителька Джевiцка завважила цей подiл, подивилась на мене тай каже: «Як ти бендзеш так дзелiць, то бендзєш сєдзєць як твуй брат». Коли вмер Пiлсудський дали менi вивчити реферат в честь його пам’ятi. Я вивчив, але в той день не прийшов до школи. Потiм пояснив, що болiла голова. Так вже в дитячих душах зароджувався протест до поневолювачiв i мрiєю було, коли виросту, то пiду служити тiльки в українське вiйсько.
Дванадцятирiчний я оставсь без батька, брат Юльян кiнчав науку в угнiвського столяра-жида Талера. Менi дiставалась робота по господарцi, орати, возити гнiй, навiть сiяти приходилось самому, водити конi на нiч пасти i тому подiбне. Деколи в жнива хлопцi з дiвчатами збирались, щоб допомогти мамi в роботi, на досвiтки скосити ячмiнь, чи овес. Для нас це була пiдтримка моральна – доказ, що Іван не просто злодiй, а терпить за справу загальну.
Сiльську школу скiнчив в 1939 роцi. Пiсля жнив люди по можливостi обмолочували збiжжя, хто цiпами, а хто ручною молотаркою, яка переходила вiд одного до другого господаря. Молотили нею i ми i це був якраз день початку польсько- нiмецької вiйни. Нiмецькi лiтаки скинули на угнiвську залiзничну станцiю кiлька бомб. А через кiлька днiв польське вiйсько втiкало через наше село. В угнiвському лiсi нiмцi окружили якусь частину i забрали в полон, а сiльськi хлопцi на цьому мiсцi находили зброю, амунiцiю та iнше вiйськове спорядження. Вечером в селi вiдкрилась пальба з крiсiв, кожному хотiлось хоч раз стрiлити.
Через кiлька днiв у село вступили Совiти, як в нас називали нових «визволителiв». Солдати роздавали дiтям зошити та олiвцi безплатно, тож малеча побачивши вiйськового бiгла за ним з криком: «Товариш, дайтне карандаш». Товаришi давали – дiти тiшились, бо не знали, що цей «карандаш» так дорого потiм обiйдеться. На стiнах, на парканах наклеювали вiдозви, плакати, все те на українськiй мовi i несло вiд того всього чимось рiдним, та не довго, бо влада поволi стала закрiплюватися.
З польських тюрем верталися хлопцi, вернувся й Іван. В селi було два фiльварки, з наближенням червоних пани повтiкали, а сiльська бiдота та й всi, кому не лiньки було, кинулись «грабувати награблене». Добрались вже до дахiв та стiн.
Із сiльської бiдноти створювалась мiлiцiя i сiльська адмiмнiстрацiя. Хлопцi, якi вернулись, за вказiвкою ОУН, ще встигли захопити лiсництво в свої руки. Кiлькох стали гаєвими, а Івана призначили лiсничим. Всi були озброєнi трофейними крiсами. Не минуло й двох тижнiв, як хтось попередив, щоб кидали все i втiкали, бо готуються новi арешти.
Границя проходила бiля нашого села по рiчцi Солокiї, але ще не була по «радянському» укрiплена i хто сподiвався на нову тюрму, опинились на нiмецькiй сторонi. Спiд нiмцiв на нашу сторону тiкали комунiсти та жиди.
В селi на фiльварку розквартирувалась погран-застава, обгородилась колючим дротом. Попри рiчку зорали шестиметрову полосу, акуратно заборонували, щоб видно було слiди «нарушiтелей». Попри полосу затягнули в один ряд огорожу з колючого дроту, а попiд село затягнули в три ряди вiсiмсотметрову полосу, також колючим дротом горизонтально i по дiагоналi. І став цей простiр рiдного пасовиска, рiдної рiчки чужим, неприступним, страшним. Туди тiльки човгали наряди прикордонникiв у валянках та довгих кожухах, такi ж чужi i не приступнi. Не довго довелось чекати, як однiєї ночi НКВД забрало зi села 16 чоловiк-“обiцюючи” «сейчас после провєркi отпустiть», та так по нинi по них i слiд застиг. Вiдiрвали їх вiд матерiв, вiд дiтей, вiд плуга чи вiд ремесла, яким заробляли собi на хлiб насущний. Арешти були i до цього i пiсля.
Сьогоднi через п’ять десятилiть з архiвiв НКВД опублiковано списки помордованих, тiльки в замарстинiвськiй тюрмi, таких карiвцiв: ЩОСЬ ТУТ не граЄ
1. Воронка Гарасим Семенович 1908
2. Воронка Анастазiя Маркiвна 1887
3. Дужий Іван
4. Баран Іван Федорович 1914
5. Василюк Григорiй Андрiйович 1891
6. Кулинич Максим Корнiєвич 1914
7. Ленчук Іван Іванович 1910
8. Леуш Михайло Якимович 1914
9. Лютий Микола Кiндратович 1898
10. Мазур Петро Юркович 11. Мазур Іван Василевич
12. Потятинський Сидор Тимкович 1914
13. Ружак Андрiй Іванович 1903
14. Сай Данило Андрiйович 1897
15. Струж Мирон Іванович 1914
16. Струж Теодозiй Софронович 1922
17. Ментух Атаназiй Йосифович 1914.
Погнали їх, як страшних злочинцiв з рiдного села.
Зимою 40-го року на досвiтку знову забрали зi села шiсть родин i повезли в Сибiр. Нiхто не знав, що чекає його завтра. Кожен замкнувся в собi i очiкував на щось страшне, невiдоме. В своїй хатi люди боялись про щось в голос говорити.
Крiм пограничникiв в селi було розквартироване вiйсько. Солдати вирубували лiс, рили окопи, копали протитанковий рiв, бетонували укрiплення. Вони не були подiбнi до вiйська, скорiше нагадували рабiв: брудні, напiвголодні, мовчазні.
Першу лiнiю укрiплень, що проходила край нашого села, чомусь лишили нескiнченою i почали будувати другу попiд Раву Руську, Синьковатич, Забiря, Гiйче, Вiльку Мазовецьку. Вiйсько будувало бетоннi укрiплення, а цивiльне населення, зiгнане з цiлої Галичини, копали вручну протитанковий рiв чотири метри шириною i чотири глибиною. Кожному було призначено норму i поки її не виконав додому не вiдпускали. Села, якi примикали до границi, переселювано i руйнувано. Так було знищене село Остобiж над Солокiєю.
Весною 40-го року прийшов приказ: всi родини, з котрих був хтось за кордоном, виселити на 100 км вiд кордону. З Карова пiдлягали переселенню 23 родини. Не минула лиха доля i нас. На щастя, пiсля першого, прийшов другий наказ, який позволяв цим сiм’ям жити на вiддалi 15 км вiд границi, але без надання квартир. Прийшлось самим собi шукати мiсця в селах: Бутини, Вiлька Мазовецька, Гiйче, Забiр’я, Синьковатичі. Люди кинулись на розшуки, пiшла i мама. Найшла в одного господаря в Гiйчу чотири кв. метрiв кухню, а за кiлометр в другого стайню для худоби. Корiв поки що перевели до тітки в Каровi. Брат Юльян зi сестрою Марисею перейшли жити в Гiйче, ми меншi лишились вдома, а через кiлька днiв i корiв забрали до дому.
Мама лишилась з нами, але на подвiр’я вдень не показувалась. Їсти варила ночами та досвiтками. Не раз приходилось везти в Гiйче братовi та сестрi харчi та дрова i ночувати з кiньми в Гiйчу. В господаря, де жили брати iз сестрою, були особливi порядки – господар мав свою окрему комору де пiд замком тримав збiжжя, муку, м’ясо, сало. Жiнцi кожний день видавав пайок на сiм’ю i окремо для себе. Їжу вона для нього варила окремо. Дiтей в нього було четверо – двi дiвчини i два хлопцi, меншi за мене – вони все були напiвголоднi. Бувало коли сестра в недiлю наварила вареникiв i пiшла з братом до церкви, то прийшовши не заставали нiчого. Треба було для себе знову щось готовити.
Якось було так, що два тижнi пiдряд я з кiньми ночував в Гiйчу, а вдень їхав до дому. Для коней брав сiно, обрiк, заганяв в стайню тай iшов на квартиру. Ранком приходив, напував, але конi пити не хотiли, а збирали з пiд себе гнiй. Господар стайнi також виявився доброю скотиною: коли я пішов, вiн забирав вiд наших коней все i давав свойому. Нашi конi за цей час так охляли, що ледво волочили ноги. Не раз їдучи лiсом в дощ промокав до нитки, конi ледво ноги витягали з болота i менi їх було жаль i думав собi, якби так оцього Джугашвiлi проклятого запрягти до воза то йому б я батога не жалiв, нехай тягнув би i знав, як то тяжко. Пiсля цiєї кiнської голодовки бiльше з кiньми в Гiйчу не ночував i з часом нашi урядовцi сiльськi стали мене посилати на форшпан в лiс, або везти якесь «начальство».
Так поступово ми приживалися в дома тiльки деколи пiдвозив братовi й сестрi продукти. Одного разу закрив маму в хат.i а сам рубав на подвiрю дрова. Приходить ще молодий дядько, Яцько Харкiв, тай питає: «Що робиш?» – Дрова рубаю i повезу в Гiйче. «Де мати?» – питає. – В Гiйчу кажу. – «Ти брешеш. Пiду сам подивлюся». Пiшов. Шарпнув дверi – замкненi, обiйшов довкола хати, позаглядав у вiкна та нiчого не побачив, мама сховалася за пiч, як почула, що хтось чужий пiд дверима. Яцько вернувся до мене i говорить: «Правду кажеш, я завтра переходжу до вашої хати жити – менi її дали. Нi кажу, закрию браму на замок i не пущу. Нiчого, каже, з тим собi раду дам i пiшов. В Яцька була хата своя, хоч старенька, пiд стрiхою i на двох з братом. Свою половину брат ремонтував, пошивав вчасно, а Яцько прочув, що влада радянська за бiдних горою, то пощо по даху лазити. Облетiла стрiха, лати прогнили, до хати тече, що ж робити? – просить сiльраду помочi. Як треба, то треба i Яцько йде до нас. Розказав я мамi про мету Яцькового вiзиту, мама в розпачi – аж тепер кiнець всьому.
Повністю прочитати спогад повстанця можна, скачавши текст тут: mentuch
