Акція “Вісла” – військово-політична операція польської комуністичної влади, що стала інструментом етнічної чистки та полягала у депортації всього українського населення з південно-східних регіонів Польщі (Лемківщина, Холмщина, Надсяння й Підляшшя) до її північно-західних земель.
Мовою фактів
Вигнання нацистів із теренів Східної Європи в 1944–1945 роках супроводжувалося встановленням у цьому регіоні радянської влади чи комуністичних прокремлівських урядів. Місцеві комуністи відразу приступили до масштабних репресій для упокорення населення. Одним із інструментів, які вони використовували, стали масові депортації.
9 вересня 1944 року маріонеткові Комітет національного визволення Польщі й уряд УРСР уклали угоду про “взаємний обмін населенням”: українського – з території Польщі до УРСР і польського – з України до Польщі.
На виконання цієї угоди у 1944–1946 роках із Польщі до УРСР було переміщено понад 480 тисяч етнічних українців. Використовували різні методи впливу на людей – від психологічного тиску (через пропагандистську агітацію, шантаж, залякування) до фізичної сили із залученням війська.
Після закінчення терміну угоди на теренах Східної Польщі ще залишалося близько 150 тисяч українців. Радянська влада відмовилася приймати їх на терени УРСР. Тому виник задум переселяти українців углиб Польщі на малозаселені західні та північні її землі, які до завершення Другої світової належали Німеччині.
28 березня 1947 року українські повстанці із лісової засідки вбили віце-міністра оборони Польщі Кароля Свєрчевського. Ця подія була використана як привід для початку депортації. Спочатку план називався “спеціальною операцією “Схід” і включав одночасне проведення депортації та бойових дій проти УПА. Згодом його перейменовано на “Вісла”.
Комуністична влада намагалася виправдати проведення цієї акції, представляючи її виключно як антиповстанську операцію. Цією тезою досі послуговуються деякі польські історики та політики. Насправді ж головною метою було цілковите виселення українського населення, а не лише ліквідація відділів УПА. По-перше, на той момент чисельність українського підпілля складала близько 2 тисяч осіб, що в 10 разів менше за кількість військових ОГ “Вісла”, по-друге, війська оперативної групи прив’язувалися саме до населених пунктів, а не до повстанських відділів, головною мішенню операції було саме цивільне населення. У планах із підготовки операції вказувалося, що її метою є “остаточне вирішення української проблеми в Польщі”.
До кінця квітня 1947 року східну територію Польщі було поділено на райони. Туди спрямовано військових ОГ “Вісла” з розрахунку від 20 до 50 солдатів на одне село. Окрім цього, 13 602 вояків чехословацької армії заблокували кордон, а 17 літаків-розвідників контролювали у прикордонній смузі ліси та гори. Родини українців поділили на три категорії: “А” – хто навмисно ухилився від виселення у 1944–1946 роках; “В” – сім’ї із військовослужбовцями; “С” – усі інші. На підтримку політики “асимілятивного розпорошення” видано додаткову інструкцію про заборону розміщення в одному селі більше однієї родини з категорії “А” або “В” та до п’яти родин категорії “С”. Сім’ї одразу трьох категорій не могли бути разом.
24 квітня 1947 року Президія Ради Міністрів Польщі прийняла ухвалу в справі акції “Вісла”. О 4-й годині 28 квітня оперативна група приступила до виконання. Діяли за такою схемою: на світанку військові щільним кільцем оточували села і наказували мешканцям “зі списку” готуватися в дорогу. Тим часом солдати проводили обшуки в хатах, господарських приміщеннях і дворах, а то й підпалювали дім і обійстя. Щоб спакувати майно, давалося 2 години (інколи 15–20 хвилин). Забирати дозволяли особисті речі, харчі, худобу, запаси збіжжя та картоплі. Через поспіх і брак транспорту переселенцям вдавалося “вхопити” тільки найнеобхідніше. Нерідко встановлювали обмеження щодо ваги багажу – до 25 кілограмів на особу. Після завантаження майна, колона людей під збройним наглядом вирушала до збірного пункту. Такі “марші” подекуди тривали понад 20 годин. На одному пункті збиралися люди із кількох місцевостей і очікували на перевезення до завантажувальної залізничної станції. Пункти були переповнені. Інколи переселенцям вдавалося втекти звідти і повернутись до своїх домівок.
На завантажувальних станціях, що охоронялися військовими, українців розміщували у товарняках. За нормами, в одному вагоні мали перевозити дві родини. Однак реалії були іншими. Наприклад, в Сяноці в 31 вагоні розмістили, крім 897 людей, ще 24 коня, 120 корів, 45 кіз, 7 телят і 2 лошат. Поїзди прямували до пунктів переадресації – в Катовіце, Освенцимі й Любліні, а звідти вже до розподільних пунктів у Щецині, Ольштині, Вроцлаві та Познані. Цю відстань долали в середньому за тиждень, іноді – протягом 20–30 днів через часті зупинки, плутанину зі списками або великі затори на станціях, коли замість 6 ешелонів прибувало від 15 до 20.
На пунктах переадресації теж доводилося чекати, інколи по 20 днів, поки вирушать до залізничних станцій у відповідних повітах. Звідти прибулих розвозили по селах, що також відбувалося не відразу. Відомий випадок, коли 22 утриманців будинку для людей похилого віку прибули в повіт 19 червня 1947 року, а в село потрапили в січні 1948 року.
На “нових” місцях переселенцям діставалися залишені, часто понівечені колишніми власниками-німцями господарства. Українців було позбавлено церкви, школи й інших можливостей розвивати власне суспільно-культурне життя. Польська влада переслідувала навіть найменші прояви побутового культивування українських національно-культурних традицій.
Акція нерідко супроводжувалася насиллям: українські домівки спалювали, старовинні церкви руйнували, представників української інтелігенції та селянства за підозрою у сприянні УПА ув’язнювали у концтаборі в Явожні Краківського воєводства, створеного спеціально для “підозрілих” українців на території колишнього гітлерівського концтабору “Аушвіц – Біркенау”.
29 липня 1947 року ОГ “Вісла” припинила діяльність.
Улітку 1947 року командування УПА на Закерзонні переконалося у безперспективності продовження боротьби і віддало наказ вирушити в пропагандистські рейди до Західної Європи або пробиватися на територію УРСР.
27 серпня 1949 року у Польщі урядовим декретом переселенців позбавили прав на колишні господарства та залишене майно. У середині 1950-х років Польща на політичному рівні вперше висловили негативне ставлення до методів проведення акції, але не до самої операції. У 1956 році переселенці отримали можливість за попереднім дозволом змінювати місце проживання.
3 серпня 1990 року Сенат Польської Республіки засудив акцію “Вісла”.
У лютому 2007 року Президент Польщі Лех Качинський і Президент України Віктор Ющенко в спільній заяві засудили акцію “Вісла”. 5 квітня 2007 року Віктор Ющенко підписав Указ № 274 “Про заходи до 60-х роковин операції “Вісла”, де примусове переселення етнічних українців названо страшними подіями в історії України.
Мовою чисел
Три етапи акції “Вісла”:
28 квітня – кінець травня – депортовано українців з Сяноцького, Ліського, Перемишльського, Ясельського, Кросненського, Горлицького, Бжозувського і частково Любачівського повітів;
червень – “зачистка” Любачівського, Ярославського і Томашув-Любельського, Горлицького, Новосонцького і Новотарзького повітів;
жовтень – виловлювання українців, які втікали під час перевезень або самостійно поверталися на попереднє місце проживання, відхід загонів УПА із Закерзоння.
19500 квадратних кілометрів охоплювала територія, з якої були виселені українці.
137–150 тисяч українців і членів змішаних сімей переміщено із 22 повітів, що входили до складу 3 воєводств, і розселено у 71 повіті 9 північно-західних воєводств.
357 бойових акцій провела оперативна група “Вісла” з квітня до липня 1947 року. Ліквідовано 1509 повстанців, знищено 1178 бункерів і криївок, заарештовано майже 2800 осіб із цивільної мережі ОУН і УПА у Закерзонні.
3936 осіб, підозрюваних у співпраці з УПА, було ув’язнено в концтаборі Явожно. З них: 823 жінки, 27 священників. Внаслідок катувань загинуло близько 200 бранців.
Не ближче 50 кілометрів від сухопутного, 30 кілометрів – від морського кордонів, 30 кілометрів від воєводських міст – такими були межі територій, де дозволили селитися українцям.
Чотири хвилі масових переселень пережили українці Західної України та південно-східних регіонів Польщі у повоєнні роки:
І. 1944–1946 роки – вивезення за угодою між УРСР і Польським комітетом національного визволення про “обмін населенням” 482 тисяч українців із території сучасної Польщі до західних і південно-східних областей України на місця, звільнені після депортацій німецьких, татарських, грецьких, болгарських і єврейських родин.
ІІ. Операція “Вісла”.
ІІІ. Операція “Захід” (жовтень 1947 року) – масова депортація населення Західної України до Сибіру. Постраждало 26 332 родини (77 291 особа).
IV. Примусове переміщення 9125 українців із Польщі вглиб УРСР унаслідок “вирівнювання” в 1951 році державного кордону між СРСР і РП. Усього з батьківщиною (Дрогобицька область) попрощалися всі мешканці 42 сіл і містечка Нижні Устрики.
В цілому, понад 700 000 українців позбавили домівок і права жити на рідній землі комуністичні режими Польщі та СРСР у 1944-1951 рр.
Мовою свідків
“Ляхаву виселяли першу на всю околицю. Завезли нас на польське село Ліщавка, де тримали цілий тиждень під сторожею війська… А поляки мали час арештувати підозрілих, між іншим і мене. У паперах вписали нам співпрацю з УПА, щоб знали ті, що нас везуть, що з нами далі робити. Заладували нас усіх по п’ять родин на одну військову машину й завезли на станцію до Залужа… Вранці 2 травня заладували нас у худоб’ячі вагони… До вагонів підбігали поляки, кричали до жовнірів, щоб вивезли нас у якусь пропасть раз назавжди, кидали каміння…
Доїхали до Освєнцима, де транспорт мав перевірку. Наш поручник був настільки людський, що якось не дав нас на перевірку, з якої забирали людей до табору в Явожні. На заході, у Свідвіні, були ми 8 травня…
Тільки трохи мужчин з нашого села отримало господарства, але в таких місцях, звідки далеко було до людей і до поїзду. Я з родиною попала до села Б’ялий Здруй, до так званої земельної нерухомости… Крім нас, були там ще три наші родини, а решта – німці, яких поляки примушували до невільничої праці. Ми пішли до такої самої праці по двох днях…
По моїм селі Ляхаві залишився тільки спомин. Минуло кілька літ від виселення й поляки засадили на наших полях ліс, щоб не залишилося ні сліду від “бандеровскєй століци”. Наші люди їздять до свого села-лісу й шукають старих стежок та каменів по рідних хатах”.
Зі спогадів Йосифи Зарічної-Жаркіх,
уродженки села Ляхавого Сяніцького повіту
“17-го червня злощасного 1947 до нас приїхало польське військо. І наказали, щоб у кілька годин усі були спаковані й покинули село…
Ніхто не знав куди і на зустріч якій долі. Батько усе робив мовчки. Він був білий, як стіна. По маминім обличчі весь час текли сльози…
Наш збірний пункт був у гміні Довгобичів. Звідти нас забрали возами та військовими автами до залізничної станції Вербковичі. Біля цієї станції було десь півморга загородженого дротом поля. І туди нас скидали. Плач стояв над полем під небеса…
Після кількох важких та довгих днів побуту під голим небом нас почали вантажити до товарних брудних вагонів. Наше невеличке село поділено на два воєводства – Ольштинське і Щецінське. Дорога була довга й неймовірно важка – без їжі, без води, у спеці й тривозі, що нас там жде?.. І так у брудних вагонах, разом з худобою, їхали нещасні жінки, старці і діти. Бо чоловіків у середньому віці майже не було. Ними були забиті тюрми Любліна і Ряшева, Явожно, сибірські лаґри…”
Згадує Євгенія Іваник,
уродженка села Гонятина Грубешівського повіту
“Пізно ввечері дійшли ми до Лішави. Сиділи там на луках два тижні під військовою сторожею… Нарешті вивезено всіх до Залужа, куди звозили вже людей з цілої околиці. Зробилося там страшне людське муравлище, кожен старався якось здобути харчі, не втратити корови, уникнути арешту, утриматися цілою родиною. Усі були нервові і непевні, не мали де скритися, були під голим небом, огороджені колючим дротом. На хворих і старих не звертали вже уваги. Не можна запалити вогню, щоб зварити їсти, не вільно вийти за огорожу, нема де справити потреби, ні одного лікаря чи санітара. Ввесь санітаріят – наш Сян, до його берегу був доступ”.
З розповіді пана Нісевича,
уродженця села Добра Ярославського повіту
“Наприкінці червня або в перших днях липня 1947 року село відвідав представник Центрального комітету Польської робітничої партії, холмщак, бувший член Президії Союзу польських патріотів у Радянському Союзі Іван Труш. На сільських зборах він поінформував, що усі українці з Холмщини та півдня Польщі будуть переселені на відзискані західні землі. Акція ця охопить, на жаль, також усіх тих, які були активно заангажовані в процесі будівництва Народної Польщі, служили в Червоній армії або чиї діти є працівниками різних державних установ. З огляду на лояльне ставлення до Народної Польщі, запропонував вибрати воєвідство майбутнього поселення і добровільно виїхати. Пропозиції не прийнято, і по кількох виїздах сільського активу до Холма, Люблина та Варшави, все закінчилось 7 липня 1947 року, коли у село приїхали представники органів безпеки та Польського війська.
…Протягом трьох годин односельчани зібрали вдруге у своєму житті необхідне майно. Під військовим конвоєм мешканці села з батьками працівників міліції, повернутими з фронту червоноармійцями, також з родин, які вже жили в Україні (за винятком в’язня концтаборів у Німеччині Йосипа Вереми) коло 20-ї години опинились на станції у Холмі, який привітав їх дощем. За згодою командира військової частини мій дід Іван Колянчук …залишився у своїй хаті. Його опікуном став братанок Юзеф Колянчук – римо-католик, який повернувся з примусових робіт у Німеччині і з відсутності власної хати охоче прийняв цю пропозицію. Односельці, залишаючи село і дозрілі лани збіжжя, годі оцінити, скільки сліз вилили на 25-кілометровому відтинку піщаної дороги, якою майже 30 років виносили і вивозили свої продукти на ринок до Холма, щоб привернути життя селу, спаленому у 1915 році. А все це треба було залишити, не знати за які провини… По дводенному кочуванні у Холмі разом з селянами з недалекого Березова завантажено нас у товарні вагони разом з худобою і розпочали ми 5-денну подорож у напрямку Ольштина з рядом непередбачених переживань – голод, брак води, корму для тварин, обсипування порошком ДДТ від вшавиці. В пам’яті залишився епізод з-під Малкині, де з дозволу і за зібрану суму грошей конвой дозволив зупинити поїзд, щоб протягом кільканадцяти хвилин зникло кількасот копиць сіна тамтешніх рільників, які озброєні косами, вилами не встигли протидіяти. Так 15 липня 1947-го знайшлись ми на рампі станції повітового міста Пасленк. Ще деякі сім’ї кочували на привокзальних пасовиськах, як прибуло наступних 8 родин. Після перших поселень до зруйнованих будинків у майже 30 селах, почалась мандрівка на влаштування життя.
Моя родина, після тижневого життя під голим небом в селі Лєсіска, заходами батька, переїхала до гмінного села Домброва (згодом Добри), де солтис Юзеф Окапа, за дрібний сувенір і аргумент, що є нас дві сім’ї (ми і Петро Шимчук із сином, вояком Червоної армії), маємо по два коні і дві корови і поможемо йому у веденні десь близько 20-гектарного господарства, …поселив нас у маленькій дерев’яній двокімнатній хатині з ХІХ століття… Порятунком у житті стали корови, за продане молоко від яких у місцевій молочарні можна було придбати інші продукти”.
Спогади Олександра Колянчука, депортованого із батьками
у 15-річному віці із Перемишля до Ольштинського воєводства
“У травні-червні 1947 року до нас доходили чутки, що виселяють українців і кудись вивозять. У Березному залишилось близько 50-ти українських сімей. Багато старших віком пам’ятали евакуацію вглиб Росії. …Був липень, люди почали готуватись до жнив. Озимина вже дозрівала, а в сусідньому селі стояли копиці жита. Другий вівторок місяця видався торговим днем і мама поїхала до Холма, батько займався господарством, а я доглядав молодшого брата. Десь о 12-ій годині в селі знявся галас. Приїхало військо, оточило село, розставило кулемети, солдати брутально поводилися з людьми. Староста Костюк разом з капітаном ходили від будинку до будинку, наказуючи залишити їх протягом двох годин і зібратися на сільському майдані… Люди почали збиратися, адже список був готовий ще з 1945 року, з часу виселення українців до УРСР…
Вранці подали підводи, і люди почали вантажити їх тим, що взяли із собою. Не вивозили тих, хто служив у польській або в Червоній армії, польські і змішані родини. Частину своїх речей ми лишили родичам. З живого інвентаря забрали дві курки, свиню, корову і коня. Коли усі вирушили до Холма, тато останній раз дивився в сторону села: в його очах були сльози. У Холмі нас зібрали на площі, оточеній колючим дротом. Не пам’ятаю, скільки днів ми ночували просто неба, тато зробив нам схованки, де я спав разом з братом. Якось зранку подали потяг, ми почали вантажитись до товарних вагонів…
У нашому вагоні їхало чотири родини: Чернецьких – дві особи, дядька Олексія – троє, тітки Ганни – троє, Йосипа Зорука – чотири особи, усього – 12 осіб. Було досить тісно, бо кожен віз свій скромний скарб. Довго стояли на станціях, нас затримували… Через кілька годин доїхали до Люблина. Тут теж тримали, бо конвоїри щось з’ясовували. Пізніше проїхали Любартів, Парчів, Остроленку, Сєдльце, в’їхали на терени Прусії. Пасажири цього незвичайного потягу обрали комітет, завданням якого було домовлятися з машиністами, щоб зупинялися у відповідних місцях, аби накосити трави для худоби. Оскільки машиністи часто мінялися, члени комітету для них часто збирали “податки”. Пригадую такий випадок. Недалеко Нарви біля колії стояли копиці сіна. Потяг затримався, люди хотіли взяти трохи сіна. Місцеві побачили і почали кричати, але паровоз дав сигнал і потяг рушив… Почалися крадіжки, в яких замішані були залізничники. Переважно крали дрібну птицю, а якось хотіли вкрасти свиню. Відтоді худобу охороняли почергово до кінця дороги. В Щецині поїзд зупинився надовго. Перший раз за тиждень дали людям поїсти теплого супу. Нарешті доїхали до Пасленка. Хтось з речами поїхав автомобілем, а хтось – підводами. Ми також сіли на підводи. Весь час нас охороняло озброєне військо. Люди не знали, куди їх везуть, …один офіцер з конвоюючих сказав: “За 20 років сліду вашого не буде”.
Розвезли нас по усьому повіту до таких місцевостей, як Єльонки, Рихлики, Сковронки, Воля Млинарська, Вільчати, а також Добрий. Найбільше “березенців” осіли в Доброму…
Дали нам маленьку кімнату (3 на 4 м) для чотирьох родин. Страви дружини готували на подвір’ї, чоловіки ходили спати на сіно. Говорили про нас якнайгірше: мовляв, прибули злодії і бандити, які мордували поляків (на наших землях було якраз навпаки)”.
Зі слів Антона Стеця, якого разом із родиною у 8 років
вивезено із села Бережного Холмського повіту до Доброго.
“Поїзд поїхав у невідомому напрямку. Я думав, що везуть нас на західні землі, бо знав про переселення.
А нас везли до Явожна.
Було нас 75 людей. Після розпізнання декого взяли набік, а решту – до лазні. Там ми мліли, бо раз давали холодну, а потім гарячу воду. Яке там було биття, коли ми з неї виходили – страх!.. По дорозі до бараку також били… В Явожні просто мстилися над нами. Принижували національну гідність…
Наприклад, о четвертій вранці робили вставання. А підлога була чорна від вугілля. Як наказали знову лягти, підходили і питали, чому підошви чорні. Тоді був наказ лягти на черево, а вони били по 20 разів нагаями по ногах…
Були ми порозділювані. Учителі, священики, лікарі, узагалі інтелігенція – окремо, а прості люди – окремо. Контактувати з бараками, де сиділи інтелігенти – не можна.
Утекти з табору ніхто не пробував. Це, зрештою, було не можливе. Утекти, не торкнувшись електричних дротів, не можна. За дротами був ще високий мур. Залишалася втеча до неба… Нічого за муром ми не бачили. Табір був віддалений від самого Явожна…”
Спогад Ярослава Війтіва (“Корчака”)
