Юрій Щур
На хвилі демократичних перетворень в СССР та УССР зокрема, широкого розповсюдження набуває створення молодіжних організацій, які були прямою альтернативою до піонерів та комсомольців. В Україні, поруч з аполітичними, створюються та швидко розвиваються організації, які включаються у процеси боротьби за незалежність України. У своїй діяльності вони отримували підтримку й від середовища української політичної еміграції, зокрема бандерівської ОУН.
23-24 серпня 1990 року у Білому Борі (Польща) відбулася Перша Світова конференція українських молодіжних організацій (СКУМО), у якій взяли участь представники з України, Польщі, США, Німеччини, Австралії, Канади та Росії. Делегація з України складалася із учасників Української студентської спілки (УСС), Студентського Братства, Товариства Лева, Пласту, Січі, Спілки незалежної української молоді (СНУМ). Під час конференції відбулося знайомство, налагодження зв’язків тощо. На засіданнях секцій узгоджено напрямки співпраці.
Групу підготовки наступної, ІІ-ї, Світової Конференції очолив Ігор Деркач, провідний діяч СНУМ. Він же й головував на конференції, що відбулася у Київському будинку вчителя 3-4 серпня 1991 року. За усіма перипетіями молодіжного зібрання уважно слідували співробітники КГБ, проінформувавши про подію і Голову Верховної Ради УССР Леоніда Кравчука (на листі містилася помітка – «Особисто»).
Кагебісти нарахували всього 180 делегатів, які представляли більш ніж 30 організацій з України та закордону, зокрема Пласт, Спілку української молоді, СНУМ, Спілку української незалежної молоді, УСС, Спілку українських студентів, Студентське братство, Січ, Спадщину, Товариство Лева тощо.
Крім того, оперативні дані, якими оперували кагебісти, свідчили про те, що цю конференцію задля активізації молодіжного опозиційного (читай – антирадянського) руху планувала використати ОУН. Зокрема, в якості делегатів було направлено близько 30 членів організації, серед яких згадуються Роман Зварич з США, Петро Тима з Польщі й Євген Чолій з Канади. Серед завдань, які отримали представники ОУН, була інкорпорація в керівні органи координаційного центру молодіжних організацій задля отримання можливості легалізації діяльності та фінансування.
Конференція була відкрита пленарним засіданням, на якому виступив голова УАПЦ митрополит Мстислав. Після нього слово мав Ігор Деркач, від СНУМ, який окреслив основні напрямки роботи конференції. З аналізом суспільно-політичної ситуації в Україні виступав член Товариства Лева Тарас Стецьків. Він, зокрема, підкреслив, що Україна може стати незалежною державою лише за активної участі молоді у політичній боротьбі. Доповідь І. Мицак, якою завершувалося пленарне засідання, була присвячена проблемі консолідації української молоді в самій Україні та на еміграції.
Доповіді, виголошені на ІІ-й конференції, основним лейтмотивом мали проведення роботи для зриву підписання нового Союзного договору й проведення антисоюзної кампанії. Щодо шляхів і методів боротьби за незалежність України, думки учасників конференції розділилися. Кагебісти доповідали, що делегати конференції Микола Поровський, Ігор Деркач та А. Білоус висловилися за парламентські методи боротьби, засудивши при цьому прихильників інтегрального націоналізму. На противагу їм представник ОУН Роман Зварич, від імені організації, закликав до безкомпромісних дій, заявивши, що «ОУН-р підтримує революційний шлях боротьби за незалежність, але поки ще не всі готові до цього». Його позицію також підтримали В. Ведерников (СУМ, Чернігів), І. Гула (УМА, Львів), В. Цапович (СНУМ, Івано-Франківськ), Є. Дикий (молодіжка УРП, Київ). Вони у своїх виступах підкреслили, що їхні організації не виключають збройних форм боротьби. За словами Ведерникова, «якщо проллється кров, то це буде свята кров».
Прийняті конференцією резолюції містили заклики до переорієнтації України із Сходу на Захід, протидії втягненню України до оновленої федерації, організації акцій громадської непокори в разі підписання Союзного договору тощо. За наполяганнями делегатів з-за кордону, до політичної резолюції конференції була включена вимога засудити більшовицьку ідеологію як злочинну й віддати під суд винуватців комуністичних злочинів.
На заключному пленарному засіданні конференції було обрано інформаційно-координаційну раду у кількості 14 осіб, до складу якої увійшло три представники від організацій США та Канади. Разом із тим, функції цієї ради зводилися лише до питання організації наступної конференції, яка була запланована на осінь 1992 року у Харкові.
Таким чином, резюмували у КГБ, реалізувати задум керівництва ОУН зі створення єдиної молодіжної структури, із чіткою вертикаллю, на той час не вдалося. Разом із тим, сам факт систематичного проведення під егідою оунівців міжнародних молодіжних конференцій на території України співробітники КГБ розцінювали, ні багато ні мало, як втручання у «внутрішні справи суверенної України» (!). Саме подібне формулювання від керівництва та співробітників КГБ звучить більш ніж саркастично.
Відповідно, на думку КГБ, треба було вживати заходів. Знайшовши як формальний привід ту обставину, що молодіжні організації з української діаспори «не зареєстровані у встановленому порядку як громадські республіканські об’єднання», пропонувалося доручити Прокуратурі УССР розглянути питання щодо правомочності проведення подібних молодіжних конференцій. Очевидно, що особливої праці у Прокуратури не було, оскільки вже за півтора тижні було проголошено незалежність України.
Повертаючись до постаті Романа Зварича, зауважимо, що органи КГБ уважно стежили за ним та його діями на території України. У листі керівнику МЗС УССР Зленку у середині серпня 1991 року повідомлялося, що Зварич перебуває на території України з 14 липня по візі, виданій до 31 серпня 1991 року. Офіційна мета візиту до УССР – участь у переговорах по лінії зареєстрованого у Москві спільного радянсько-чехословацького підприємства «Інтербук», яке займалося видавничо-поліграфічною діяльністю.
Кагебісти стверджували, що перебуваючи на території України, Роман Зварич постійно порушує вимоги нормативних актів, які регламентували перебування іноземців на території Радянського Союзу. Зокрема, він порушував режим пересування по території країни, встановлений для іноземців та неодноразово закликав до зміни конституційного ладу в УССР. Так 9 серпня Зварич, без відповідного дозволу органів внутрішніх справ, відвідав Рівне, де у кіно-концертному залі ім. Шевченка виступав із лекцією про сучасний стан визвольної боротьби українського народу. Під час лекції поширювалася книга Романа Зварича «Або-Або: про кольори у політиці», де радянський устрій порівнювався з гітлеризмом і обстоювалася ідея незалежності України. Перед цим, 4 серпня ця книга була презентована у Києві в приміщенні Союзу письменників України, де Роман Зварич у своєму виступі стверджував, що Україна разом із іншими поневоленими націями розвалить Радянський Союз.
Які заходи планував КГБ по відношенню до Зварича? Вважаючи його дії втручанням у внутрішні справи УССР, пропонували через МЗС СССР порушити питання про видворення Романа Зварича за межі УССР. Свій лист до МЗС КГБ УССР підсилив заявами від «ображених» слухачів виступу Зварича у Рівному, написаних на ім’я Прокурора Рівненської області. Цікава деталь – усі заяви (а їх було 4) було написано співробітниками Українського інституту інженерів водного господарства.
