Новорічну ніч 1995 року я зустрів у поїзді «Тбілісі-Баку» дорогою в Чечню. Туди ми їхали з візитом солідарності, а я, окрім всього, я ще й віз оригінал листа-звернення до Генеральної Асамблеї ООН за підписом 105 депутатів Верховної Ради України про визнання права чеченського народу на самовизначення і власну державу та припинення агресії й насильства Москвою супроти свободолюбивої Ічкерії.
Ми – це Саїд-Хасан Абумуслімов, спецпосланець Джохара Дудаєва – президента Чечні, голова комітету міжнародних відносин Чеченського Парламенту, два молодих чеченці-брати, що мали бізнес в Москві, але продали все та їхали на батьківщину, щоб захищати її незалежність, Марія Базелюк – пізніший редактор бандерівського «Шляху Перемоги» (від жовтня 1996р.), а зараз — керівник представництва АБН в Україні й я, депутат Верховної України ІІ скликання, голова новоствореної міжпарламентської групи Україна-Ічкерія, спецпредставник Проводу ОУН для вивчення ситуації в Чечні й можливості надання дієвої допомоги чеченському народу, що піднявся на боротьбу проти московського імперіалізму.
В поїзді майже нікого не було… Новий рік – він і на Кавказі – Новий Рік, але саме ця новорічна метушня дозволила нам уникнути «щільної опіки» грузинського кагебе, що зустріло делегацію ще біля трапу літака «Київ-Тбілісі» й притримало, а фактично, затримало на два дні у віайпі залі тбіліського аеропорту. Як вони пояснювали, що не гарантують нашу безпеку, бо контролюють лише центр столиці Грузії й міжнародний аеропорт, а далі орудують воєнізовані формування, котрі нікому не підпорядковуються. В це ще можна було б повірити, якби не хитрий прищур генацвале в званні полковника, який наполегливо пробував нейтралізувати нас з допомогою ящика хорошого грузинського коньяку. Але все намарно, ми не вживали алкоголь: чеченці з релігійних переконань, а ми за козацьким звичаєм – в поході алкоголь заборонено. Грузинським кагебістам нічого не залишалось як зужити пів ящика самим, а далі, будучи переконаними, що ми достатньо налякані, забрати решту й поїхати додому зустрічати Новий рік.
На прощання ми побажали одне одному щасливого нового року, а коли я запитав полковника з чиєї подачі вони чекали нас біля трапу, чи не з московської, той трохи ображено відповів, що він ніколи б як грузин не виконав прохання москалів, а попросили нас притримати їхні колеги з Києва. Це трохи заспокоїло, але не гарантувало, що наші кагебісти з Києва після отримання інформації про наше прибуття на Кавказ не поділяться нею із колегами з феесбе.
Як тільки наші «опікуни» від’їхали, ми сіли в мікробус та відправились на вокзал. Дорогою нас ніхто не обстрілював і не викрадав, напевно, неконтрольовані воєнізовані формування також готувалися до зустрічі Нового 1995 року зі своїми ящиками з коньяком. Дорогою звернув увагу, що Тбілісі, яке пам’ятав яскравим і теплим, було сірим і холодним. На багатьох балконах диміли пристосуванні буржуйки… Сліди розрухи й війни чиряками виднілися на тілі цього прекрасного мегаполіса.
А що і хто нас чекає в Баки а, найголовніше, в Грозному? В столиці Азербайджану нас чекали люди Іскандер бея, тодішнього міністра внутрішніх справ цієї країни, що мали перевести нас через кордон з Дагестаном, а фактично з Російською Федерацією. Нас поселили в готелі «Советская», де вахтерами працювали мужчини в довгих шкіряних плащах, з під яких виглядали вкороченні автомати Калашникова. Чеченці до цього поставились із розумінням, а для нас, мешканців мирного Києва, це було цілковитою дивиною й дикістю. Але все це сигналізувало, що до війни все ближче. Треба було трохи почекати на «вікно в кордоні».
У Баку в спорткомплексі в центрі міста ми зустрілись із «людьми Лупиноса» – хлопцями з дружньо-конкуруючої націоналістичної організації УНА-УНСО, які поскаржились мені, що вже більше тижня чекають можливості потрапити на «сільськогосподарські роботи із прополки бур’яну» в Чечню, а їм до цього дня не можуть забезпечити перехід. Я із захопленням і гордістю дивився на цих моїх одноплемінників, котрі рвались у бій та на допомогу народу Ічкерії з більшим завзяттям, ніж багато їхніх ровесників на заробітки в Європу. Та і в очах наших небагатослівних чеченських супутників читалась повага й визнання. Коли ж Іскандер бей запросив нас на розкішну вечерю, яка, виглядало, ніколи не закінчиться, стався ще один випадок, що зворушив до глибини душі.
В ресторані грали місцеві народні музики, час від часу підходячи то до одного, то до іншого стола. Я не великий шанувальник тюркських мелодій і коли музиканти підійшли до нашого столу, на моєму лиці, напевно, дуже чітко читалося ставлення шанувальника британського року й німецької класичної музики до азербайджанського фольклору. Коли музики розпочали грати щось веселеньке, Іскандер підкликав старшого з музикантів і щось йому сказав пошепки. Веселий мотив раптом перервався і заграла інша мелодія, вона починалася повільно і тихо, але з кожним новим ритмом набирала темп… Через декілька хвилин мелодія переросла в такий темп, що ти вже не міг сидіти, це було щось середнє між гуцульським арканом і армійським маршем, куди час від часу вривалися тужливі нотки. В якийсь момент всі присутні в ресторані піднялися, повернулися в наш бік і почали плескати в такт музикантам. Ми допили свій чай, піднялись зі своїх місць і покинули заклад.
На виході я запитав бойового міністра, що то була за музика, він відповів, що під цей мотив тюрки проводжають воїнів на війну й він сказав музикантам, що тут його друзі українці, які завтра вирушають в Грозний допомагати братам чеченцям у їхній війні проти росіян. «Тому всі присутні в ресторані проводжали вас стоячи, бо зрозуміли хто ви й куди прямуєте», – сказав Іскандер бей.
Наступного ранку ми вирушили через Махачкалу на Грозний, а через день після нас – і наші «землероби» з УНА-УНСО.
А далі було найцікавіше. І найтяжче. Далі була земля волелюбної Ічкерії, на котру сунули хмари російських танків…
Чи не на самій межі між Дагестаном і Чечнею розташувалося невелике містечко Хасав’юрт. Воно було своєрідними воротами в Чечню зі Сходу. Так, як це була територія Дагестану і тут не велися бойові дії, то в місті розміщувалися корпункти зарубіжних інформагентств, бази як російських військ, так і місця дислокації прихильників незалежності Ічкерії. На один із таких пунктів під вечір 3 січня 1995 року прибули й ми.
Невеличка будівля на краю Хасав’юрту зі сторони Чечні нагадувала метушливий мурашник, коли в нього раптом потрапляє палаюча жаринка. Делегація з України, та ще й із депутатом українського парламенту, що прямує в Грозний для передачі президенту Чечні Джохару Дудаєву листа підтримки Верховної Ради України й звернення до ООН про визнання права чеченського народу на власну державу та вимогу припинення військової агресії проти республіки викликала жвавий інтерес. Тут було доволі тих, хто нещодавно вирвалися з палаючої столиці Чечні і розповідали про величезну кількість російського війська, особливо танків, що увірвалися в місто саме напередодні Нового року і про жорстокі бої, що точаться на його вулицях.
Канонади артилерійських залпів і вибухи від розривів авіаційних бомб доносились і до околиць Хасав’юрту. Треба було вирішувати, коли вирушати на Грозний: прямо зараз, коли почало сутеніти, чи з самого ранку завтра, коли, за спостереженнями місцевих, в таку пору доби російська авіація не проявляє гіперактивності. Всі повернули голови в мій бік, я бачив втому, і не лише, в очах моїх супутників від переходу азербайджано-російського кордону й марш-кидка через Махачкалу сюди. «Вирушаємо зараз», – оголосив я. Для нас швидко відшукали дві легковички совєтського виробництва, у «Волгу» сіли ми з Саїд Хасаном Абумуслімовим, решту з нашої делегації помістили в гостроносу «дев’ятку».
В останній момент до мене підбіг журналіст, який представився литовцем, котрий працював тут для відомої західної телекомпанії, здається BBC, й попросив взяти його із собою, так як він хоче зняти, як звернення депутатів українського парламенту буде передано Президенту Чеченської Республіки. Як я дорогою не старався пояснити, що звернення 105 депутатів Верховної Ради України це не позиція всього українського Парламенту, ледь не всі вважали що я везу документ, який підтверджує офіційне визнання Україною незалежності Ічкерії. Правда, я потім так ніколи і не побачив моменту передачі цього звернення вищому керівництву Чечні, а ось вуличні бої в палаючому Грозному за участі великої кількості російських танків, що були тоді зняті нашим попутником, потім довго транслювались західними телекомпаніями.
Коли ми рушили на захід, починало лише сутеніти, було на диво тихо і не чутно ані розривів бомб, ані артилерійської канонади. За одним із поворотів дороги Абумуслімов повернувся до мене й сказав українською: «Вітаю вас на землі вільної Ічкерії».
«Ні тобі прикордонників, ні митниці, ні військових блокпостів» – подумав я про себе. Тихий, морозний передріздвяний вечір так схожий на січневі вечори рідної України. Але за якихось 30-40 хвилин все кардинально змінилося. Спочатку здалека почувся гул літаків, що перетворювався на суцільне ревіння, коли вони проносились над нами, водії виключили фари і в суцільній темряві ми стали рухатися повільніше. Але не довго. Зненацька стало видно, як вдень.
Мені в житті доводилося потрапляти під обстріл стрілецької зброї та артилерії, але на моє переконання найжахливіше на трасі потрапити під бомбардування військової авіації. Від моменту, коли авіабомба летить до землі з диким свистом, ти, охоплений тваринним страхом, чекаєш коли і де вона розірветься, і тебе на мить ледь попускає, коли вона розривається десь неподалік. Та ти не встигаєш розслабитись, бо чуєш як свистить наступна, і знову очікування коли і куди вона впаде…
Тепер фари включати було не потрібно, яскраві світлячки на парашутиках, мов сніжинки, повільно опускались на землю, добре освітлювали і наш шлях, і те, куди мають влучати бомбардувальники. Декілька разів бомбардування було таким прицільним, що водії зупиняли авта й разом із моїми супутниками вискакували з них, залягаючи в придорожні відкоси. Всі, крім мене…
Ще в Хасавюрті мене попередили, що дверцята «Волги» із середини відчиняються лише за допомогою хитрого металевого гачка, яким я там щось маю зачепити. Але чи то я був неуважним під час інструктажу, чи гачок виявився не того розміру, мені жодного разу не вдалося відчинити двері автомобіля, а всі решта так поспішали, що забували відкрити їх ззовні для уповноваженого парламенту України із документом про «визнання незалежності Чечні». Правда, це відчутно додало мені балів, коли пізно вночі ми нарешті добрались до президентського палацу в центрі Грозного, дорогою разів зо два ще наткнувшись на російські танки, котрих вже успішно навчились палити чеченські воїни. Всі мої супутники були добряче вимащені в придорожній багнюці, особливо спереду, а я в ретельно напрасованому ще в Баку костюмі, в білій сорочці під краваткою і, навіть, не із сильно заляпаним взуттям приступив до реалізації головної мети цієї поїздки і своєї місії: «засвідчити підтримку українським народом і парламентом прагнення чеченського народу до незалежності та власної суверенної держави». Соратниками Джохара, котрий у будь якій ситуації був чисто виголеним, зі свіжо підшитим білосніжним комірцем на гімнастерці й начищеним до блиску взуттям, стан мого гардеробу було визнано належним урочистості моменту.
А потім було три дні перебування в Ічкерії, що виборювала свою Незалежність, в місті тривали жорстокі бої, на вулицях лежали десятками трупи російських солдатів, підбита й спалена бронетехніка. Розбомблені школи, пологові будинки та інші цивільні об’єкти засвідчували, що московська воєнщина застосовує тут звичний для себе метод спаленої землі й цілковитої зачистки.
Бомбардування відбувалося ранком і звечора, з короткими перервами вдень. Напевно, на обід. Більшу частину часу ми проводили в бункері глибоко під президентським палацом, колишнім приміщенням Рескому (республіканського комітету), в якому, як говорили місцеві, передбачалося свого часу компартійному керівництву пережити і ядерний удар. Не знаю як там ядерний удар, але під час обстрілу будівлі «Градами» й влучання глибинними бомбами, поспати там не вдавалося.
Джохар Дудаєв перебрався на резервний командний пункт. А оборону будівлі президентського палацу, яка була водночас і своєрідним штабом, і символом незламності чеченців в протистоянні скаженому московському ведмедю, здійснювали в координації Зелімхан Яндарбієв, віце-президент Ічкерії, Аслан Масхадов, тоді, здається, міністр оборони Чечні й Шаміль Басаєв, легендарний польовий командир, котрий своїм несподіваним маршем із гірської частини до столиці зірвав «новорічний штурм-подарунок під ялинку в Кремлі», тодішнього міністра оборони Московщини Грачова.
Так, як воювати з автоматом нам не давали, та і не в тому полягала мета мого приїзду сюди, то за час перебування в бункерах будівлі вдалося добряче наговоритись із трьома чільними діячами боротьби за здобуття Чечнею незалежності й рядовими вояками, в перервах між жорстокими боями на вулицях палаючого міста. Всі вони доволі добре знали про Україну, чули про багаторічну збройну боротьбу УПА проти московських окупантів, вважали, що українці є їхніми природними союзниками у війні проти московського імперіалізму.
Це були більше, ніж відносини, викликані військовою чи геополітичною необхідністю, я почував себе тут набагато спокійніше й комфортніше, аніж в середовищі багатьох своїх «колег» в стінах Верховної Ради України, а наша українськість сприймалася доброзичливіше, аніж на вулицях Донецька, Харкова, а то, часто, і Києва. Спати нас клали в продовгуватій «приймальні» віце-президента Ічкерії, де з одного боку відпочивали втомлені бійці чеченського руху опору, а в дальньому кутку було відгороджене брезентом жіноче відділення, куди й прилаштували Марію Базелюк.
Побачене тоді в Грозному трохи ламало моє уявлення про ставлення чеченців, як мусульман, до жінки. Коли ми вечеряли з Басаєвим та його соратниками за великим столом, поряд з нами сіли й жінки, котрі щойно готували цю смачну трапезу. Я тихо поцікавився в Шаміля, чи то правда, що згідно з місцевим звичаєм жінки їдять за окремим від чоловіків столом, на що той відповів, що чеченці з великою повагою ставляться до жінки та її честі й вважається певною образою для чеченця-чоловіка, коли жінка бере до рук зброю. Таке трапляється лише коли її чоловік загинув і нікому захистити і честь, і дім. Тоді вона не лише жінка, а воїн, і рівна в усіх правах з іншими воїнами…
Такого смачного ягняти з паляницями на борошні без дріжджів, як тоді в ледь освітленому свічками підвалі Грозного, я не куштував в жодному з найкращих світових ресторанів. А в багатьох з тих, що позначені зірками «Мішелін», мені вдалося побувати згодом…
Протягом трьох днів перебування в Ічкерії траплялося багато випадків і зустрічей, яких ніколи вже не стерти з моєї пам’яті, але найголовніше – я пізнав шляхетність, мужність і доброту чеченського народу в такій концентрації, яка не траплялася мені серед інших народів. Може на це вплинула війна, бо близькість смерті завжди контрастніше висвічує як етнос, так і окрему людину, й те краще і гірше, що в них є.
До тих подій я зовсім мало знав про цей мужній і гордий народ. За часів есесеру мені лише раз довелося побачити чеченця зблизька, а саме під час служби в совєцькій армії. У військо я призивався після інституту, восени 1986 року, в доволі зрілому віці, в самий розпал «перестройки». Армія Союзу впевнено догнивала, як і він сам. Сумнозвісна «дідівщина» поступалася місцем «землячеству» й звичними стали постійні конфлікти на міжнаціональному ґрунті.
На весь гарнізон в Кам’янці Бузькій на Львівщині, де стояло два кадрованих артполки, служив лише один (!) чеченець. Але з ним ніхто намагався не зв’язуватися. В значенні побити чи змусити прибирати в гарнізонному сортирі.
Нашим «піонерським» (був ще гвардійський) артполком командував підполковник Бєгутов, гарнізонна кличка «Бєшений». Це був низькорослий самодур, повз котрого неможливо було пройти, щоб не причепився з якимись «придирками» – і не важливо, чи ти «салага», чи сержант, котрому скоро «на дембель», чи майор, слухач військової академії. Мені ж, випускнику факультету іноземних мов, а тепер штатному «пом начкару», «через день на ремень» (помічнику начальника караулу, служба котрого полягала в постійному ходінні в наряди і караули), оминути «Бєшеного» було неможливо. І хоча стоїш ти перед ним на «струнко» на плацу, в ідеально відпуцованому взутті, застібнутий на всі гачки і ґудзики, з належно придуркуватим виразом обличчя бравого солдата Швейка, воно кричить тобі знизу, бризкаючи слиною:
– Сільно умний – два іностранних язика знаєш?
– Нікак нєт, товрпалковнк, трі.
– Какой іщо?
– Рускій…
Чеченця в караули не посилали, але одного разу він таки натрапив на «Бєшеного». Вже й не пам’ятаю, в чому була там причина конфлікту, але чи не на очах у всього полку підполковник щось, довго бризкаючи слиною, пояснював рядовому, а потім спробував застібнути верхній гачок на гімнастерці солдата.
А далі сталося дивовижне, спочатку руки, а потім і сам «Бєшений» відлетів від сина гір Кавказу метрів на два, ледь втримавшись на ногах.
Це був «зальот»! Це було більше, ніж «зальот»!… Чеченця посадили на гарнізонну губу (гаупвахту), готуючи до дисбату. Але в дисбат так і не відправили. Коли, перебуваючи в караулі, я його запитав, що той сказав комполка, чеченець відповів:
«Я сказал, что єго не баюсь. Но когда вийду з губи, пусть он меня баітца.
Пусть ани нас боятса».
І в його розумінні «оні» були не лише офіцерами.
Так тоді вперше я запізнав чеченців зблизька.
Сидячи за вечерею, я розповів цю історію. Шаміль Басаєв, посміхаючись, сказав, що з ним в армії трапився схожий випадок і пригадав, як під час служби на Полтавщині його місцеві частували яблуками. «Таких смачних яблук, як у вас, в Україні, я ніде більше не їв», – наголосив польовий командир.
Але один випадок у тодішньому Грозному, де ні на хвилину не припинялися артобстріли й скрізь точилися жорстокі вуличні бої, запав у душу особливо. В результаті бойових дій у полон до чеченців тоді потрапила відносно велика кількість військовослужбовців окупаційних сил Московії. Я поцікавився в Зелімхана Яндарбієва, чи не міг би я їх відвідати і вияснити чи є серед них українці. Віце-президент Ічкерії спочатку відмовляв мене, а потім погодився і дав з десяток бійців у супровід. Так виглядало, що відділення супроводу належало до своєрідної гвардії: всі одягнені в однакову уніформу, поверх якої були накинуті білі-білі із овечої шерсті накидки, які прикривали ноги майже до п’ят і виконували роль своєрідних маскхалатів. І хоча полонені перебували на відносно невеликій відстані від «рескому», щоб добратися до них, треба було перетнути декілька доволі широких вулиць, які інтенсивно прострілювались федералами. Командир відділення попередив, щоб без його команди не намагалися перебігати вулицю, і ми рушили.
Щоб перебратися на іншу сторону доволі широкого проспекту, нам довелося довгенько почекати за рогом будинку, чи, точніше, руїн, що колись були будинком. Було видно, як від кулеметних черг час від часу смикаються дверцята спаленого авто, яке завмерло посеред вулиці якраз за нашим маршрутом. І раптом я відчув, як відриваюся від землі й мене, в повний зріст, прикриваючи власними тілами, фактично, переносять на інший бік проспекту.
Я був шокований! Такої жертовності й готовності віддати своє життя за іншого, навіть не твого одноплемінника, я по відношенню до себе більше не зустрічав у житті. Українців серед полонених я знайшов, один з них був військовим льотчиком і мав усі шанси бути розстріляним, бо до полонених, котрі воювали з ними на землі, чеченці ставились належно, а от до військових, котрі безкарно бомбили їхні цивільні об’єкти, при відсутності в чеченців своєї авіації й протиповітряної оборони, там належного ставлення годі було очікувати.
Українця не розстріляли, тоді мені не вдалося його перевезти в Україну, де в нього жила родина, це потім зробив Анатолій Лупиніс з однією мужньою німецькою журналісткою, що також ризикнула побувати в палаючому Грозному і взяти інтерв’ю в Дудаєва. Через деякий час я побачив того військового льотчика в надпопулярній тоді передачі російського телебачення «Взгляд», де він доволі правдиво розповідав про своє звільнення з полону лише тому, що він українського походження і попри гострі питання журналістів з повагою відгукувався про чеченців.
На третій день свого перебування в Чечні я заявив Зелімхану, що нам або треба залишатися тут, брати до рук автомати і воювати разом з ними за визволення Ічкерії, або повертатися в Україну й організовувати їм міжнародну підтримку й збір гуманітарної допомоги для цивільного населення, поранених, що дуже потерпали від дій московського агресора.
Ми попрощалися з Яндарбієвим… і вже ніколи не побачились із ним знову. Як і з Дудаєвим, Басаєвим, Масхадовим і тими бійцями чеченської гвардії, які прикривали нас своїми тілами, переводячи на інший бік вулиці, яка інтенсивно прострілювалася з кулемета.
В ніч 6 січня 1995 року, коли в Україні зустрічають Святвечір, ми рушили в зворотньому напрямку: Грозний-Гудермес-Хасав’юрт-Махачкала-Баки-Тбілісі-Київ. З Києва літаком через Івано-Франківськ друзі відправили мене на рідну Збаражчину.
До мами на іменини, 8 січня, я не встиг, але дев’ятого, коли в моїх рідних Чернихівцях найбільше ходять по хатах колядувати, я вже був за гостинним, різдвяним столом в батьківській хаті. Напевно й справді, Ісус з Аллахом домовились про успішне відбуття нашої місії – згадував я чийсь жарт, почутий в Грозному на подвір’ї президентського палацу, коли ми після масивного бомбардування все таки прибули на зустріч з Джохаром Дудаєвим.
В батьківській хаті панував мир і було затишно, але мозок не покидало питання, що там в Чечні? Чи живі, чи тримаються, і як найефективніше ми можемо допомогти тому маленькому, гордому народу в його боротьбі за Незалежність?
Михайло Ратушний
