Хресний шлях Феофіла Булдовського

Феофіл Булдовський

23 січня виповнюється 80 років з дня пам’яті уродженця Полтавщини Феофіла Булдовського, українського православного церковного діяча, митрополита всієї України, Української православної церкви з канонічною послідовною ієрархією (1929-1937), митрополита Української автокефальної православної церкви (1942-1943).

Народився майбутній священослужитель в червні 1865 року в с. Василівка Хорольського повіту на Полтавщині (нині Кременчуцький район) в сім’ї священика Іоанна Мусійовича Булдовського. Початкову освіту здобув удома і вже у 1875 році вступив до підготовчого класу духовного училища в Лубнах. У 1880 році продовжив навчання у Полтавській духовній семінарії, яку закінчив 1886 року. Цього ж року Феофіл одружився з донькою лікаря Олександрою Яременко, випускницею Полтавської Мар’їнської гімназії. Потому рік пропрацював учителем народної земської школи та одночасно диригентом церковного хору в рідному селі.

У 1887 році Феофіла Булдовського висвятили в сан священика і направили виконувати пастирські обов’язки до містечка Маячки Кобеляцького повіту, де він за час перебування встиг відкрити церковно-приходську школу, школу грамоти на хуторі Водолага, народну чайну з бібліотекою при ній, а також організував із прихожан великий хор.

У 1901 році Булдовського відкликають до Полтави і, починаючи з 1901 по 1923 роки, він – настоятель церкви Всіх Святих, яка знаходилася на міському кладовищі (це колишня вулиця Кобеляцька, що стала згодом Троцького, потім – Фрунзе, зараз – Європейська). Якраз у тому місці розташований сучасний меморіальний комплекс загиблим у роки Другої світової війни. Як бачимо, за змінами назви однієї вулиці можна простежити долю цілої країни.

Цікава історія церкви Всіх святих, вона була зведена і освячена 18 жовтня 1864 року, та мала три престоли: головний – в ім’я Всіх святих, з правої сторони – в ім’я праведної Єлизавети, а з лівої – в ім’я святої Ольги. Під церквою був споруджений погребальний склеп. Пізніше, з 1897 року при цій церкві діяло братство в ім’я Пресвятої Богородиці. Ще один цікавий факт пов’язаний із церквою: у ній в кінці 19-го на початку 20-го століть служив Георгій Гапон, згодом харизматичний лідер робітничого руху у Санкт-Петербурзі (1870-1906).

Але повернімося до Феофіла Булдовського. Паралельно зі служінням у церкві він працював законовчителем і вчителем у різних навчальних закладах міста.

16 квітня 1917 року, на Соборній площі в Полтаві за участю священиків вперше вільно відзначалося свято Шевченківських роковин, де з промовою перед учасниками виступали і священики. Серед них – Микола Уралов, настоятель Соборної Успенської церкви, з ініціативи якого було знову перелито дзвін «Кизикермен» в Москві 15 жовтня 1890 року.

Для довідки. Легендарний дзвін відлитий з трофейних гармат, захоплених козаками Полтавського полку під час взяття турецької фортеці Кизикермен в Азовському поході 1695 року. Тоді найбільше відзначилися козаки Миргородського і Полтавського полків, які, зробивши підкоп під стінами, підірвали мур та першими увірвалися до міста. На згадку про цю перемогу козаки Полтавського полку вирішили відлити дзвона, а потім передати його до головного храму Полтави – собору Успіння Пресвятої Богородиці. Тривалий час дзвін був головним для міста – скликав на службу, бив на сполох, аж до першої половини ХІХ століття, коли замовк через тріщину. 8 грудня 1890 року перелитий дзвін знову повернувся до Полтави. До 1930 року він знаходився на дзвіниці Полтавського Успенського собору. Зараз ця унікальна пам’ятка – у Полтавському краєзнавчому музеї.

На святі Шевченкових роковин, після Миколи Уралова, виступив Феофіл Булдовський, котрий виголосив свою промову українською мовою і закликав прихожан нести «нашу рідну мову до усіх людей і на всі краї» і мовою «просвіщати рідний край і рідний народ». 1 травня Феофіл Булдовський опублікував свою статтю «Шевченківський празник» в Полтавських єпархіальних відомостях.

Якраз у цей період, 3-6 травня 1917 року, у Полтаві з ініціативи Феофіла Булдовського відбувався Надзвичайний єпархіальний з’їзд духовенства і мирян Полтавської єпархії, який відкрився співом «Заповіту» Тараса Шевченка, на музику Гордія Гладкого і гімном «Ще не вмерла Україна». З’їздом було прийнято рішення про необхідність автокефалії і повної українізації православної церкви в Україні.

У 1918 році Феофіл виконував обов’язки секретаря на Всеукраїнському Церковному Соборі. За активну діяльність у справі українізації Російської православної церкви в Україні у 1920 році він був заарештований чекістами і півроку перебував у в’язниці, але це його не зломило. У 1921 році Полтавський Єпархіальний з’їзд духівництва і мирян обрав Феофіла Булдовського кандидатом на посаду єпископа Української церкви, а Собор Єпископів Української Автокефальної Соборноправної Православно-Канонічної церкви у грудні 1922 року затвердив його єпископом Лубенським та Миргородським. Ця церква була альтернативною Українській Автокефальній Православній церкві (УАПЦ), на чолі якої стояв митрополит Василь Липківський. Противники УАПЦ вважали, що вона створена всупереч православним церковним канонам. Розкол в українському православ’ї був надзвичайно потрібен комуністичному режимові, який руками чекістів ще більше провокував і поглиблював його.

У 1923 році Феофіл Булдовський хіротонізований на єпископа Лубенського, Миргородського і Лохвицького. У цей період Булдовському вдалося організувати навколо себе велику групу прихильників автокефальної церкви в Україні.

У червні 1925 року Феофіл Булдовський скликав у Лубнах Собор Єпископів України і на ньому був створений центральний орган Соборно-Єпископської церкви з осідком у Харкові. У 1927 році його обрано головою президії Собору Єпископів України і піднесено до сану архієпископа, а в 1929 році – митрополита всієї України.

У кінці 1920-х років комуністи знищили УАПЦ, а протягом 1930-х – і Соборно-Єпископську Українську церкву. У 1937 році її приходи були закриті у Харкові, а в 1939 році і на Донбасі. Залишившись без віруючих і церков, Феофіл Булдовський жив утриманцем у своїх родичів у Харкові аж до приходу німецьких військ. Два його сини: професор Владивостоцького університету Олександр, інший син – протоієрей Усікновенської церкви в Харкові отець Алексій, а також зять – Григорій Кисляков, були розстріляні у 1937 році.

Під час окупації Феофіл Булдовський звернувся до віруючих з відозвою припинити суперечки, забути давні образи і об’єднатися в одну Православну Українську Канонічну церкву. З дозволу німців у кінці 1941 року у Харкові було створене Єпархіальне управління.

У 1942 році на церковному небосхилі розгорається пастирська зоря Мстислава (Степана Скрипника), племінника Симона Петлюри. Шляхам Феофіла Булдовського та його хрещеника Мстислава судилося перетнутися.

У травні 1942 року, щойно сплинуло 10 днів після хіротонії на єпископа, Мстислава (Скрипника) вже було покликано для звершення тайни поставлення іншого архієрея. Очільники УАПЦ поспішали, бо за воєнного часу події змінювалися щодня і щогодини, вони хвилювалися, що без єпископа залишався південь і схід України, а список придатних кандидатів уже майже вичерпано. Улітку 1942 року під час своїх поїздок Україною Мстислав довідується, що в Харкові живе «на спочинку» митрополит Феофіл Булдовський, який колись, як був священиком, охрестив його. І Мстислав поїхав до Харкова, розшукав старенького владику, довідався про його життя і служіння.

Вислухавши розповідь 77-літнього митрополита, який ще досить бадьоро виглядав і зберіг ясний та тверезий розум, Мстислав запропонував Булдовському зректися свого становища «на спокої» і приєднатися до розбудови УАПЦ на сході України, на що владика після недовгих роздумів дав ствердну відповідь. Єпископ Мстислав повідомив про це владик Полікарпа Сікорського і Никанора Абрамовича, які погодилися прийняти митрополита Феофіла Булдовського в єпископат УАПЦ. Тож 27 липня 1942 року в Харкові за участю митрополита Феофіла Булдовського, єпископа Переяславського Мстислава і голови Полтавського Єпархіального управління протоієрея Олексія Потульницького, було складено акт про приєднання Булдовського до УАПЦ, котрий підписав сам митрополит, а від УАПЦ – єпископ Мстислав, утворилася Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ, а очолюване Феофілом Булдовським Східноукраїнське церковне об’єднання було інтегроване до УАПЦ.

На ту пору єпископ Мстислав разом із владикою Феофілом відслужили спільно Службу Божу у Покровському монастирі, на яку прийшло надзвичайно багато людей.

У той час, а це тяжкі фізично та морально – 1941-1943 роки, відбувалося стихійне, масове відродження церкви, зокрема УАПЦ.

Зі спогадів патріарха Мстислава: «…Ця подія, мені здається, до кінця життя залишиться в моїй пам’яті. Надзвичайна подія, просто щось чудодійне. Село Рябці на Полтавщині, недалеко від станції Полтава-Київська. Літо. Було оголошено, що відбудеться велике хрещення народу, особливо молоді. Це було над ставком. Один бік його, що від сонця, творив щось ніби амфітеатр, і там зібрались діти, молодь, навіть дорослі, які не були хрещені. У багатьох на руках малі діти. Хресних бракувало, так що не раз хресний батько і хресна мати були до 10-15 дітей. Зі мною два священики. Смеркає. Починають блимати зорі на небі, чудові полтавські зорі. Співає хор – переважно жінки – і відбувається надзвичайна містерія. Читаються молитви з чину охрещення. Люди заходять у воду одне за одним, їх поливають з глечика. Потім ми ходимо і мируємо охрещених. Було понад 300 душ до хрещення. Того я ніколи не забуду: як буду замикати очі, переді мною завжди буде те чисте зоряне небо і та дивна містерія».

Єпископ Мстислав знаходився у Харкові декілька днів. Він допомагав митрополитові Феофілу у створенні єпархіальної інфраструктури, розшукав потрібних людей, переконав їх не сидіти склавши руки. За ці дні було створено Харківське єпархіальне управління, до якого увійшли також і полтавці, сумчани, оскільки у них не було іще українських єпископів, та люди із сусідньої Курщини, на якій тоді проживали тисячі українців. Завдяки впевненим і злагодженим діям єпископа Мстислава на сході України постала повноцінна єпархія УАПЦ, а митрополит Феофіл Булдовський очолив Харківську, Полтавську, Сумську і Курську єпархії.

Запланований від початку Собор УАПЦ у Луцьку через заборону перетворився на неофіційну робочу зустріч єпископів. Тож на початку жовтня 1942 року владика Феофіл поїхав у Луцьк.

Єпископи, ще не роз’їхалися з Луцька, як у Почаїв, де тоді перебував митрополит Олексій Громадський, котрий керував Автономною Церквою, прибула делегація УАПЦ, очолювана архієпископом Никанором і єпископом Мстиславом. Зустрівшись із давніми знайомими, Олексій розчулився, його недавні претензії і звинувачення до автокефалістів неначе випарувалися. За два дні, 6 та 7 жовтня було опрацьовано «Акт поєднання Церков», яким поєднувались Автономна Церква та Автокефальна з назвою «Українська Автокефальна Православна Церква». Звістка про об’єднання нещодавно розділених Українських церков швидко поширилася Україною, викликавши велике піднесення як серед автокефалістів, так і серед автономістів.

У редакції рівненської газети «Волинь» було видруковано «Акт поєднання Церков» і розіслано до всіх парафій Автокефальної і Автономної Церков. Але єпископи Автономної Церкви Пантелеймон, Симон і Антоній і не думали розсилати його до своїх парафій. Натомість вони засіли за створення своїх «документів».

Якби митрополит Олексій і адміністратор УАПЦ митрополит Полікарп одразу після 8 жовтня повідомили Рейхскомісаріат у Рівному про це об’єднання і надали відповідні аргументи, можливо б вдалося уникнути такої нищівної обструкції «Акта поєднання Церков». Та на жаль вони спізнилися, давши випередити себе донощикам. Гітлерівці заборонили навіть згадувати у пресі про переговори 8 жовтня в Почаєві і про «Акт поєднання Церков».

З поверненням Червоної армії в Україну митрополит Феофіл зостався єдиним з відомих архієреїв УАПЦ, хто не виїхав на еміграцію і вже 12 листопада 1943 року був заарештований НКВС. 23 січня 1944 року 78-річного владику замордували в підвалах внутрішньої тюрми МДБ.

Підготувала

Юлія Новоселецька,

бібліограф І категорії

Полтавської обласної бібліотеки

для юнацтва ім. О. Гончара (для Полтавського офісу УІНП)

Поділитись
Коментарі

Читайте також

Мультимедіа