Юрій Щур
Анатолій Тришевський народився 14 травня 1912 року у Херсоні у родині вчителів. Отримав вищу технічну освіту й працював на місцевому заводі, який спеціалізувався на тракторобудуванні. Разом із тим, мав хист до журналістської справи і не виключав того, що його подальше життя буде пов’язане із цією професією. Така нагода з’явилася після окупації Херсона німцями у 1941 році. Тоді за ініціативи та участі членів похідної групи ОУН було створено газету «Голос Дніпра» (перший випуск датований 20/21 вересня 1941-го), а її редактором став оунівець Федір Вдовиченко. Анатолій Тришевський увійшов до редколегії й став заступником голови. Зауважимо, що на той час він вже також належав до націоналістичного підпілля.
Саме за участь в підпіллі ОУН Анатолій був заарештований восени 1942 року й після нетривалого перебування у херсонській в’язниці гестапо відправлений до Табору цивільного населення СД на станції Грейгово Миколаївського району (інші назви табору – «Водопій» та «Водокачка»).
Тришевський згадував, що разом із ним у цьому таборі опинилися його друзі з херсонської ОУН, які усі трималися купи й допомагали один одному. Також він описував жахливі умови перебування ув’язнених у грейгівському таборі, після прибуття туди 25 грудня 1942 року: «нам доводилося працювати дуже багато часу, й у нас був раціон, який заледве підтримував нашу здатність працювати. Вимоги виробництва були настільки важкими, що багатьом в’язням це було не під силу». Якщо це можна так сказати, Анатолій був «щасливчиком», бо отримував від дружини посилки з продуктами харчування.
На початку червня 1943 року, разом з групою інших в’язнів-оунівців, Тришевського було відправлено до Бухенвальду. До чергового нацистського «млина смерті» херсонські націоналісти прибули 8 серпня. Як згадував журналіст, він «був шокований, коли приїхав туди з іншими в’язнями. Як тільки ми пройшли крізь ворота, там був напис «Eachtohisown» (в перекладі – «кожному своє»), який можна було прочитати лише зсередини. Я бачив з права крематорій, який був з високою та вузькою трубою й ряди бараків, де були розміщені ув’язнені. Нас відвели до карантинної зони, яка називалася «Маленький табір», що був відокремлений від основного колючим дротом». Першочергово їх поголили й видали в’язничний смугастий одяг. Тут же кожному було надано номер, який кріпився з лівої сторони в’язничних сорочок. Анатолій Тришевський отримав номер 25362 і був приділений до бараку №63.
Потрапили вони до «маленького Бухенвальду» Цей табір був на північній частині й складався з 12 армійських стаєнь, які використовувалися як бараки. Тут було по 6 відсіків з кожної сторони, які було зроблено так, що 3 в’язні могли спати поруч, розділені балкою. В сумі тут було 72 платформи й було настілки тісно, що не було можливості повернутися, щоб змінити сторону. Умови тут були набагато гірші, ніж в основному таборі й ув’язнені зазнавали більших страждань. Тут не було вікон, проточної води й практично не було тепла в стайнях. І, відверто, жах огортає після прочитаного: «тут був лише один туалет й багатьом в’язням доводилося використовувати свої тарілки для того, щоб справляти в них свою фізіологічну потребу вночі». Також тут було обмаль питної води й харчування було просто мізерне.
Зрештою, йому вдалося втекти з етапу весною 1945 року й цим самим врятувати своє життя. У цьому випадку ризик був виправданий, оскільки на етапованих в’язнів в подальшому чекав розстріл. Вирвавшись на волю, Анатолій продовжив свою громадсько-політичну та літературну діяльність. Зустрівшись випадково із членом ОУН Юліаном Войтовичем («Ярославом Степовим»), із яким вони разом працювали в херсонському підпіллі та й заарештовані були в один час, вони почали діяльність, спрямовану на захист українців проти примусового вивезення до СССР. З цією метою вони на велосипедах поїхали до міста Гослар (за 80 км від місця зустрічі), де знаходилося представництво Українського національного об’єднання. Тут вони очікували отримати допомогу, але марно. Як згадував Тришевський, «його працівники були такі перелякані, що не наважувалися говорити не тільки за інших, а навіть боронити себе». Друзям вдалося лише «розжитися» адресами кільканадцяти представників УНО у містах Німеччини. Після цього вони поїхали до міста Веймар, дорогою інформуючи українців про необхідність оборони перед насильницькими репатріаціями до Совєтського Союзу.
На Заході Тришевський взяв собі псевдонім «Валентин Коваль» і саме під цим прізвищем згадується у всіх виданнях. Цим же прізвищем він підписував свої книги та статті. Ще у 1947-му в Авгсбурзі у видавництві «Пу-Гу» побачила світ збірка новел «Капелюх і репатріяція». Це були невеликі замальовки із життя під совєтами, як нагадування вихідцям із України всіма силами уникати вивезення до СССР.
За рік у Німеччині було опубліковано важливу й дотепер книгу Валентина Коваля «Ми українці!». Головна мета видання полягала у донесенні інформації про те, українці також, і не в останню чергу, були жертвами нацистського режиму. А члени ОУН – були на вістрі антинацистської боротьби і за це нещадно переслідувалися гестапо та каралися у концтаборах.
Як дізнаємося із «Енциклопедії сучасної України», Валентин Коваль був активним діячем Спілки Української Молоді, де тривалий час працював у Головній Управі референтом преси й інформації (заснував «СУМ-фільм» при ній), редагував сторінку СУМу «Шлях молоді» у газеті «Свобода», а також сумівські журнали «Крила», «Місія України» та «Бюлетень Головної Управи СУМ». Став співорганізатором Спілки Визволення України, де був обраний головою Світової ради. За підпільну та активну діяльність у СУМі, СВУ та ОУН президія Світової ради нагородила Валентина Коваля почесною грамотою і золотою медаллю Т. Шевченка.
Головна Управа СУМ Америки була ініціатором видання двох книжок Валентина Коваля. У 1951-му побачила світ збірка «Злочин Москви у Вінниці», присвячена подіям 1943-го, коли було знайдено місця масового поховання жертв Великого терору 1937-1938 років.
1952-го Валентин Коваль надрукував книгу на тему українсько-російських відносин під назвою «Не дискутувати, а викривати!». Провівши ґрунтовний аналіз модерних подій, автор дійшов до висновку, що «СССР – це таки Росія!», актуальність якого підтвердили й подальші події. Він же підвів риску досить лаконічним, але безкомпромісним рецептом боротьби з російськими впливами: викривати й поборювати.
Фото Валентина Коваля було поміщено на обкладинці журналу «Місія України» у випуску №25 за 1987 рік. Це був колаж із двох зображень – сучасного і з німецького концтабору. Поява фото була пов’язана із тим, що у самому журналі опубліковані його спогади «Так насправді виглядала гітлерівсько-українська “співпраця”» про перебування у таборах смерті, зокрема таборі Герделегені й втечі звідти під час етапу.
Не стало Валентина Коваля (Анатолія Тришевського) 17 квітня 1989 року. У 2019-му його донька Оксана Коваль-Лапчук у видавництві Sanburypress (Механіксбург, США) надрукувала книжку «The Journalist. A Holocaust Story», де під однією обкладинкою були зібрані родинні спогади й окремі частини із попередніх книжок Валентина Коваля.
