Із початком совєтсько-німецької війни на Схід вирушають Похідні групи ОУН та ОУН (р), які мали на меті пропагування ідей українського націоналізму, створення організаційної мережі, формування органів українського місцевого самоуправління та перебрання контролю над вже існуючими.
Харківщину мала опанувати Середня похідна група ОУН (р) на чолі із відомим революціонером Миколою Лемиком («Сенишиним»), який на знак протесту проти Голодомору застрелив совєтського дипломата Олексія Майлова. Середня похідна група значною мірою була розгромлена німецькими спецслужбами, сам М. Лемик загинув у Миргороді в жовтні 1941 р. разом із п’ятьма побратимами. Учасники групи, які уникнули репресій, осіли на Полтавщині, Сумщині, Чернігівщині та Харківщині. Тому для посилення Харкова до регіону були спрямовані деякі учасники Північної та Південної похідних груп.
Набагато сприятливіші умови складалися для мельниківської ОУН, хоча вони дісталися Харкова пізніше за бандерівців – у листопаді 1941-го. Серед її активістів Богдан Онуфрик («Коник», «П. Казанівський, «Шкапа», «Кузник»), Петро Сагайдачний, о. Яків Кравчук (справжні ім’я та прізвище – Мирон Костюк). Онуфрик формував українські поліційні підрозділи, а Сагайдачний організував українську пресу. Проте, діставшись Харкова, галичани застали вже цілковито сформоване активне українське середовище.
Неформальним провідником харків’ян був Володимир Доленко, який формально не займав жодної важливої посади. Уродженець Харківщини, юрист, що брав участь в націоналістичній партії УНП, а за часів Української революції – в політичних подіях на Харківщині. За міжвоєнних часів створив підпільну організацію «Шістка», що була реорганізована в Мужичу партію, розгромлену чекістами. Сам Доленко був арештований і засланий до концтаборів на десятирічний термін. Перед Другою світовою він повернувся до Харкова.
Міським головою був член «Просвіти» професор Олексій Крамаренко, відроджувалася Українська Автокефальна Православна Церква на чолі із вцілілим митрополитом Феофілом Булдовським. Розгортає діяльність «Просвіта» під керівництвом професора Василя Дубровського, Союз українок, Комітет українського купецтва (КУК), починає видаватися газета «Нова Україна», навколо якої гуртується творча молодь (Аркадій Любченко, Леонід Топчій, Анатоль Гак, Григорій Шевельов, Василь Боровий, Олекса Веретенченко та інші). Із часом українські організації зіткнулися як із тиском та репресіями німців, так і з совєтською агентурою. Вже в самій похідний групі Б. Онуфрика («Коника») був чекіст Полуведько, який, прибувши до Харкова, почав працювати одним із найближчих помічників міського голови Крамаренка.
Мельниківці порозумілися із Доленком й українською громадськістю Харкова, включивши її до створеного харківського осередку, який отримав виразний місцевий характер і фактично мав велику автономію, оскільки німці із великою підозрою ставилися до галичан, висилали їх із міста або репресували. Харківські мельниківці більше спиралися на власні сили, а не на приїжджих. Заприсяження нових членів ОУН (близько 20 осіб) відбулося у Харкові 14 грудня 1941 р. На ньому був присутній о. Яків Кравчук. Серед присутніх були міський голова, директор банку, завідуючий Земельною управою, керівник газети, кілька представників міської управи. До ОУН долучилася місцева інтелігенція, працівники міської адміністрації, «Коник» сформував українську поліцію, яка в перспективі розглядалася як складова власної військової сили. Екзекутиву ОУН очолив харків’янин професор Юрій Бойко-Блохин, пізніше відомий як один із ідеологів українського націоналізму. Серед керівників ОУН називають також Юрія Костюка. Осередків ОУН було кілька, один навіть діяв у Єпархіяльному управлінні. Наприкінці 1941 – на початку 1942 р. німці розпочинають репресії, Богдан Онуфрик залишає Харків і ОУН отримує тут виразний харківський характер. Фактично існував український рух під проводом Володимира Доленка, якого називали керівником ОУН заарештовані харків’яни. Тією чи іншою мірою, він впливав на більшість організацій Харкова – Український громадський комітет, «Просвіту», ОУН, газету «Нова Україна», місячник «Український засів» тощо. До наближеного кола Доленка належали юрист Олександр Семененко (другий міський голова Харкова), Михайло Ветухов (Ветухів), що пізніше, в діаспорі, став президентом Вільної української академії наук (ВУАН), професор Дмитро Соловей, композитор Валентин Костенко, професор медицини Михайло Міщенко, журналісти Всеволод та Віктор Царинники, композитор, професор Василь Ступницький, доцент Харківського державного університету, кандидат історичних наук Овсій Одрина, письменник Анатолій Гак, дружина відомого історика Дмитра Багалія Ольга та інші. Також у Харкові бували відомий член ОУН Зенон Пеленський, письменник Улас Самчук.
Харківський обласний Провід ОУН підлягав Київському Крайовому Проводові. Відомо про існування в області районного Проводу – Красноградського, якому підпорядковувалися чотири районні – Сахновщинський, Кегичівський, Зачепилівський та Старовірівський. Красноградські націоналісти навіть видали підручник для початкових класів «Рідна школа» патріотичного спрямування. Є інформація і про осередки в Куп’янському, Валківському та Богодухівському районах та про групу у Лозівському районі.
ОУН (р) у Харкові мала більш підпільний характер. Бандерівці, що дісталися Харкова, заснували кілька законспірованих осередків, увійшли до місцевої адміністрації. Збиралися на конспіративних квартирах: у Романа Процинського, Миколи Поколодного тощо. У Харкові, на відміну від деяких інших теренів, протистояння між ОУН та ОУН (р) не мало гострих форм. Бандерівець Д. Зуб викрав з гестапо слідчу справу симпатика мельниківців Стратієнка, хоча сам був за це розстріляний. Мельниківець Павло Сиротенко переховував бандерівців, а в редакції «Нової України» співпрацювали і ті, й інші.
Більшість бандерівців-західняків знаємо лише на псевдо та на імена – Оксана, Степан, Мар’ян, Володимир Миколайович. З місцевих відомі Василь Боровий, Микола та Віктор Поколодні, Микола Спаський, Віктор Романенко, Харченко. Про обласного провідника відомостей поки що недостатньо. Василь Боровий називав провідником «Михайла Кириловича», а засланий до ОУН (б) гестапівський агент повідомляв за провідника Володимира Пономаренка (на початок серпня 1942 р.). В свою чергу, Петро Мірчук згадує провідника «Любомира» (арештований у листопаді 1942 р.), а найбільш відомим активістом (і можливо, теж провідником) арештовані харків’яни вважають Романа Процинського, галичанина із заможної родини торговців, що студіював у Львові теологію. Двічі його арештували поляки, в ув’язненні навіть відмовився писати додому листи, бо вимагалося писати їх польською. Саме він (але не лише він) розбудовував харківське бандерівське підпілля. Про долю Романа Процинського достеменно невідомо. Є непевні свідчення, що він був розстріляний німцями.
Харківський обласний провід підлягав Києву, але підтримував також зв’язки із Полтавщиною (зв’язкова – Люба Возняк-Лемик, дружина загиблого Лемика), Сумщиною, Дніпропетровщиною (звідки на Харківщину прибували пропагандивні матеріали), Донеччиною.
Щодо бандерівської мережі в області, то тут даних дуже мало. Василь Боровий називає родину Тимофія Склярова з села Новоселівки Нововодолазького району, Лев Шанковський – підпільницю з села Савинці у Балаклійському. В Красноградському районі поширював бандерівські листівки член мельниківської ОУН, місцевий вчитель Михайло Телевний.
Бандерівці Харкова зазнавали постійних німецьких репресій. Перші почалися в кінці 1941 – на початку 1942 р., коли із Харкова було депортовано багато галичан. Роман Процинський одружився із харків’янкою й це дало йому змогу залишитися в місті. В міській адміністрації також працював галичанин Іван Кліщ («Ґалянтний», «Ґаль», «Ясько»). У серпні 1942-го німці арештували міський апарат Олексія Крамаренка разом із бандерівцями та їх симпатиками. Вони були розстріляні у Дробицькому яру (аналог київського Бабиного Яру) на околиці Харкова. Бандерівські організаційні осередки знищували, до них засилали німецьку агентуру, відомо навіть про збройну сутичку із німцями, які захопили підпільну друкарню в ніч на 17 жовтня 1942 р. Проте бандерівська ОУН Харкова постійно відновлювалася, прибували нові люди, друкувалися та поширювалися листівки, пропагандивна література.
В УПА воювали уродженці Харкова Олексій Вороненко («Гроза»), Іван Скрипко («Хміль») та Іван Карощук («Береза») (останній зі станції Основа), Василь Гнідой («Дроботенко») з села Волохів Яр Чугуївського району, Захар Ізмайло («Знайда») з села Старий Салтів Вовчанського району, Микола Литвиненко («Байда») з села Сосонка, Григорій Усіченко («Долина») з Балаклії та Михайло Юрків («Карась») з Великобурлуччини. Усі – колишні червоноармійці, О. Вороненко, З. Ізмайло та Г. Усіченко – артилеристи, а М. Литвиненко – майор штабу, більшість вступили до лав УПА 1943 р.
Найвідоміший з повстанців, що походить із Харківщини – Андрій Матвієнко (псевдо «Зір», «Криниця»). Народжений 1919 р. у селі Минківка Валківського району. Батька та заможного діда Матвієнка совєти вивезли на Сибір, мати передчасно померла. Закінчивши військове училище, молодий лейтенант Червоної Армії Матвієнко був направлений на Галичину. Тут познайомився із місцевою дівчиною Ганною, почав висловлювати антисовєстські погляди і був ув’язнений у львівській в’язниці. Із початком совєтсько-німецької війни виходить на волю і встановлює контакти із ОУН. На 1944 р. – в загоні УПА Василя Андрусяка («Різуна»), брав участь у розробці військових операцій проти червоних в Карпатському краї. Завдяки «Зірові» були розбиті енкаведисти між селами Ясінка та Ластівки біля річки Стрий, поблизу села Головецького біля гори Магура та у селі Вовчому, де повстанці знищили чекістську заставу та захопили кількох старшин, зокрема підполковника Лаптєва. «Зір» також був крайовим провідником СБ ОУН, вів роз’яснювальну роботу серед привезеної зі Східної України інтелігенції. Зустрічався із Романом Шухевичем під час наради у селі Вовчому (Турківський район Львівської області). Загинув «Криниця» в липні 1949 р. в урочищі Стебний біля села Лімни, що на Львівщині, обложений чекістами. Поранений, не бажаючи потрапити в полон, «Зір» пустив кулю в скроню. Разом із ним загинули двоє охоронців, «Хвиля» та «Бучко». Ворогів загинуло понад 15. На місці бою ветерани УПА встановили пам’ятник, на відкритті якого була присутньою й делегація з Харківщини.
У повоєнні часи ОУН (р) продовжувала діяти на Харківщині. Водночас виникають й інші організації, що стояли на позиціях українського націоналізму.
«Революційний авангард українського народу» заснували 1947 р. двоє харківських студентів – Олександр Курінний та Леонід Безпалий, до яких долучилися їхні товариші. Плани були величезними – створення потужної організації, видання пропагандивних матеріалів, боротьба проти совєтської влади. Підпільники контактували із членом ОУН з Одеси Григорієм Хворостюком. Проте вже за рік учасники РАУН були арештовані й засуджені.
«Українське полтавське об’єднання», виникло у віддаленому сільському районі, Коломацькому, на межі із Полтавщиною. Заснував у 1945 р. Яків Єременко. Організація проіснувала п’ять років, поширювала агітаційні листівки, виготовлені за допомогою власноруч зробленого кліше, мала печатку із тризубом. Підпільники шукали зброю, залучали нових симпатиків, мали контакти із Західною Україною.
Вовчанська філія «Спілки українських козаків» на чолі з Василем Грабарем була заснована влітку 1945 р. у районному центрі Вовчанськ колишніми фронтовиками, що вирішили вести збройну боротьбу проти Москви. Поширювали листівки, розвішували по місту сині та жовті стрічечки, обписали пам’ятник Сталіну, залучали нових членів, здійснили кілька вибухів. У 1947 р. організацію було викрито.
о. В’ячеслав Труш
