20 листопада 1893 року на батьківському хуторі десь між Зіньковим, Опішним і Млинами в старовинному козацькому роду на Полтавщині народився Григорій Макарович Дугельний, майбутній перший підполковник морської піхоти Армії Української Народної Республіки (УНР).
Та це все потім. А поки що Грицько (до речі, навіть в офіційних документах і анкетах сам вказував саме таку форму свого імені, вважаючи лише його чисто українським) росте, закінчує двокласну школу і їде в Полтаву навчатись в реальному училищі на інженера-залізничника. Навряд чи це був вибір десятилітнього хлопця – скоріше за все, яку професію отримувати синові вирішував батько – заможний хуторянин Макар Гнатович. В той час активно будувались залізниці і така освіта могла забезпечити достойне майбутнє молодого інженера.
Вчився Грицько в Полтаві сім років, проживаючи в пансіоні при реальному училищі (по сучасному – в гуртожитку) на розі теперішніх вулиць Раїси Кириченко і Шевченка. Батькам навчання сина разом з платним пансіоном обходилось в 30 рублів на рік, що було немаленькою сумою. Для порівняння, 60-120 рублів на рік отримував працівник бавовнопрядильної фабрики з 15-годинним робочим днем. Втім, є дані, що Дугельні двічі отримували знижку в оплаті за рахунок коштів меценатів як заохочення «за отличную учебу» сина.
Незадовго до початку І Світової війни Дугельний закінчив Полтавське реальне училище, але, всупереч сподіванням батька, інженером не став. Натомість почав навчання у Олександрівському військовому училищі в москві, яке закінчив 1 лютого 1915 року за першим розрядом з отриманням звання підпоручика. 25 лютого 1915 р. новопризначений підпоручик прибув на поповнення до 190-го піхотного Очаківського полку, в його складі брав участь у Першій світовій війні.
В «Журнале военных действий» 190-го полку на сторінці 60 за 25 травня 1916 року є запис про нагородження підпоручика Дугельного орденом Св. Анни 3 ступеня. Вже 20 листопада 1916 року Дугельного «височайшим наказом» нагороджено орденом Св. Рівноапостольного князя Володимира 4 ступеня з мечами і бантом «за відмінну службу у справах з ворогом» про що повідомив журнал «Русский Инвалид» №297. А 23 листопада зроблено запис про поранення Г. Дугельного і відмічено, що він при цьому залишився «в строю». Запис в полковому журналі воєнних дій за 25 січня 1917 року стосується нагородження «височайшим указом» вже поручика Г.Дугельного орденом Св. Станіслава 3 ступеня з мечами і бантом.
Дугельний був поранений та контужений в боях в королівстві Румунія, нагороджений солдатською відзнакою Святого Георгія IV ступеня, десь тоді ж, або відразу після поранення Дугельний отримав звання штабс-капітана . Майже рік Григорій Макарович лікувався після поранень вдома у батьків.
З грудня 1918 року він вже командир 31-го пішого Роменського полку військ Директорії УНР. Це була невеличка кадрова нерозгорнута частина (у січні 1919 р. нараховувала не більше 50 козаків та старшин), яка пізніше влилася до складу Залізнично-Технічного корпусу Армії УНР.
Згодом сотник Дугельний на посаді помічника командира 1-го Залізнично-Технічного полку Дієвої армії УНР. З 26 червня 1919 р. і до листопада 1919 р. Дугельний – командир 25-го (1-го) Залізничного полку Дієвої армії УНР. В цьому призначенні зіграли роль два фактори – отримана в реальному училищі професія і довіра, яку відчував до Грицька ще один випускник Полтавського реального, а тодішній міністр залізниць та інфраструктури УНР Юрій Коллард. Саме на цій посаді Дугельний став відповідальним за побудову панцерників (бронепоїздів), які посилили боєздатність української армії. Йому була дана вказівка Коллардом негайно приступити до спорудження в Києві на базі головних залізничних майстерень панцерних потягів. І робота почалась…
Та не сиділось Дугельному в штабі, і в боях 15 лютого 1920 року в Золотоноші під час Першого Зимового Походу Армії УНР Грицько Макарович знову був поранений та залишився на окупованій більшовиками території. Лише 1 жовтня 1920 р. він після лікування зумів пробратись через окуповану територію і прибув у розпорядження штабу Армії УНР з території, зайнятої більшовиками. Вже 19 жовтня 1920 р. Дугельний призначається до Головної військово-морської управи УНР (її начальником на той час був генерал В. Савченко-Більський), а з 07 листопада 1920 р. — він вже командир 1-ого флотського півекіпажа куреня Морської піхоти.
Це була вже третя спроба створити в Україні морську піхоту. Якщо перші дві мали на увазі лише зберегти флотські екіпажі в розрахунку на майбутнє повернення до моря, то тепер все стало серйозно. Справа в тому, що в серпні 1920 року флотському півекіпажу передали панцерний потяг, названий «Чорноморець» і 107 матросів та старшин зі складу півекіпажу стали командою панцерника. Як справлятись з цим господарством до кінця ніхто з них не розумів. От саме тому Дугельного, як досвідченого офіцера з освітою залізничного інженера було відправлено доводити діло до ладу.
Хто ж знав, що Грицько Дугельний візьметься за справу так ретельно? Вивчивши специфіку діяльності піхотинців на флоті, Дугельний взяв за основу новостворені частини морської піхоти на флоті США, де замість традиційних абордажних команд з піхоти стали в період Першої світової війни виховувати «універсальних солдатів», які добре володіли тактикою бою як на кораблях, так і в будь-якій іншій обстановці. Тому сміливо можна сказати, що морська піхота України в сучасному розумінні як еліта нашої армії – дітище Грицька Дугельного.
У наступні дні півекіпаж спільно з 1-ою Запорізькою дивізією взяв активну участь у боях з червоними військами, і 21 листопада, перейшовши Збруч, був інтернований на польській території, у таборі Каліш. Вже в польському таборі для інтернований вояків УНР за свої заслуги Дугельний отримав звання підполковника. Але Дугельний не збирався гаяти в польських таборах час, і 16 жовтня 1921 р. він в числі добровольців відправляється на «рубку лісу». Насправді ж, це так в прикордонній смузі збиралися добровольці старшини і козаки для нового походу на Україну.
Підполковник Дугельний 16 жовтня 1921 р. був призначений командиром комендантської сотні Київської Повстанської Дивізії. «Зброю мали здобути на ворогові», як згадував інший учасник походу підполковник І. Ремболович. В такому стані 4 листопада група під командою генерала В. Янченка перетнула польсько-радянський кордон.
Після ряду успіхів (в ряді містечок були розгромлені великі більшовицькі відділи, а з Коростенської в’язниці визволено біля 600 в’язнів), 17 листопада вся Волинська група була оточена та знищена переважаючими масами ворожої кінноти біля с. Малі Міньки. В цьому бою підполковник Дугельний був важко поранений, і в той же день схоплений біля с. Звіздаль. Перед більшовиками Грицько Дугельний назвався Григорієм Сузимою (чи скоріше Сулимою), приховавши своє прізвище. Та більшовики насправді вже знали, хто це був перед ними. Тим не менш, в списку розстріляних його так і подали під цим несправжнім прізвищем. На допиті Дугельний стверджував, що його «військова частина небоєздатна… кожний хотів потрапити додому». Так він намагався врятувати життя своїх товаришів, але ворог вже вирішив їхню долю…
22-23 листопада 359 полонених українців було розстріляно під Базаром. 23 листопада серед них був і важко поранений підполковник Григорій Макарович Дугельний, якому лише за три дні перед смертю виповнилося 28 років.
29 листопада 1937 р. підполковник в числі 359 героїв Базару посмертно був нагороджений Хрестом Симона Петлюри під № 2001. До списку кавалерів він так і був помилково внесений під тим вигаданим прізвищем.
Реабілітували підполковника Дугельного лише 12 березня 1998 р. за незалежної України.
Вважаю, що Дугельний вартий більшої пошани в Україні, ніж має. Особливо від Полтави – рідної сторони. Тому я внесла пропозицію про перейменування вулиці Латишева, названої невідомо на честь кого в обласному центрі, на вулицю Грицька Дугельного – героя Базару, офіцера, захисника України, спеціаліста-інженера, що служив Україні і гострим розумом, і власною кров’ю. Полтава, наскільки ти любиш своїх дітей, щоб підтримати Героя?
Світлана Маєвська, викладачка політології Полтавського політехнічного фахового коледжу Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» (для Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті)
