Олександр Вітолін
9 жовтня 1994 року в польському селі Грушовичі у Перемишльському воєводстві з ініціативи Об’єднання Українців – В’язнів сталінського періоду на цвинтарі було зведено пам’ятник з написом «Слава героям УПА, борцям за вільну країну.» Нижче цього напису було розміщено ще чотири таблиці з текстом: «Курінь Залізняка», «Курінь Коника-Байди», «Курінь Прірви-Беркута» і «Курінь Рена». Пам’ятник в Грушовичах, який можна вважати одним із найбільших пам’ятників воїнам УПА у Польщі від самого початку постійно потерпав від атак вандалів. 26 квітня цього року на сімдесяті роковини депортації українців в ході акції «Вісла» пам’ятник було повністю демонтовано правими націоналістами. Та вандалам не вдасться знищити історію Грушовичів увіковічену в «Літописі УПА».
В січні 1944 року командуванням УПА-Захід було утворено шосту перемишльську воєнну округу «Сян» до якої входили Грушовичі. Метою відділів УПА була оборона місцевого населення від польських військових формувань. З відступом німців і підписанням польсько-радянського договору про переселення українців терор проти українців посилився, щоб підштовхнути українців до переселення. Після травня 1945 року, коли було утворено радянсько-польський кордон у ВО «Сян» діяло чотири курені УПА.
Лемківський курінь діяв під командуванням Василя Мізерного («Рен»). Серед бійців лемківського куреня «Рена» був і Михайло Ковальчин («Бурий»), який народився 10 квітня 1919 року саме в Грушовичах. В 1941 році він отримав доручення ОУН вступити до української допоміжної поліції, а в 1943 році за наказом ОУН зі зброєю перейшов до лав УПА. З куренем «Рена» визволив 300 в’язнів в Перегінську. Закінчив підстаршинську школу УПА, а потім курси Служби Безпеки і став командиром боївки СБ, дослужився до районного референта СБ. В 1946 році був учасником бою під Бірчею, став свідком героїчної загибелі «Коника». Був двічі поранений. У 1947 році у складі пропагандистського рейду перейшов до Західної Німеччини, в 1951 році переїхав до США. Залишив спогади про службу в лавах УПА. Михайло Ковальчин плідно працював в видавничому комітеті «Літопис УПА» разом з курінними «Прірвою», «Байдою», «Беркутом», бійців яких не забули в Грушовичах і пам’ять про яких досі дратує польських націоналістів.
Перемишльський курінь діяв під командуванням Михайла Гальо («Коника»), а після його загибелі курінним став Микола Савченко («Байда»). Любачівський курінь «Месників» діяв під командуванням Івана Шпонтака («Залізняка»). Холмський курінь «Вовки» діяв під командуванням Євгена Штендери («Прірви»), а потім Володимира Сорочака («Беркута»). Після винищення українців у Павлокомі УПА провело відплатні акції проти самих активних антиукраїнських сіл, а саме Кузьмина, Борівниця, Дилягова, повстанці також здійснили кілька наскоків на Бірчу.
Весною 1945 року в Грушовичах було облаштовано технічний відділ УПА під керівництвом Івана Булата («Сича»), який друкував «Щоденні Радієві вісті», «Лісовик», інструкції та накази командування УПА. Підпільна преса ретельно висвітлювала міжнародне життя: міжнародну конференцію в Сан-Франциско, українське питання і визнання делегації УРСР в ООН, польське питання і боротьбу західних держав за демократичні вибори в Польщі. Завдяки радіозв’язку підпілля в Грушовичах було в курсі останніх подій в світі.
Міжнародна політика викликала постійні дискусії в керівництві УПА. Особливо гострою темою була можливість війни між бувшими союзниками по антигітлерівській коаліції. Якщо Олекса Гасин вірив у швидку війну між СРСР та Англією і США, то Роман Шухевич допускав таку можливість лише за умови довготривалої підготовки союзників. Позиція редакції «Лісовика» була простішою і з гумором:
«В степу на дорозі зустрілись наші повстанці.
– Що нового?
– Англія і Америка невдоволені примусовим переселенням.
– А, взагалі, як наша справа?
– Наша справа стоїть дуже добре! Тільки треба клопотатись!!!»
Редагуванням «Лісовика» займався Петро Василенко («Волош»), який був уродженцем Полтавщини як і один з кращих курінних УПА , нагороджений Золоти Хрестом Бойової Заслуги 1-ого класу Микола Савченко («Байда»), а не «западенцем» як люблять змальовувати українських повстанців українофоби. В 1946 році вийшов збірник його віршів «Мої повстанські марші» під псевдонімом Петро Гетьманець. Серед віршів варто виділити відповідь «Володимиру Сосюрі на «Посланіє обдуреним», «Пісню повстанців», «Пісню-марш «Месників». 21 травня 1946 року Петро Василенко загинув.
Друкарня в Грушовицях пропрацювала до осені 1945 року. Для роботи підпільної друкарні було необхідне суворе дотримання конспірації. Так само дотримання конспірації потребувала лікарська практика. Але відданий своїй справі лікар не буде весь час сидіти в криївці, бо потрібен там, де його чекають поранені і хворі. Таким був Дмитро Клочник («Сірко»), який закінчив Сорбону і мав практику в рідному Краковці на Яворівщині. Його пацієнти запам’ятали, його як доктора, який не брав грошей з хворих, які були в скруті. В 1943 році він став військовим лікарем в Дивізії «Галичина», а в 1944 вступив до лав УПА. 28 листопада 1945 поляки схопили Павла Клочника і жорстоко закатували за селом разом з Михайлом і Миколою Баляками, синами господаря дому в якому знайшли «Сірка». Сотенний Микола Тарабань («Туча») і бунчужний Стефан Ґула («Шеремета») залишали теплі спогади про лікаря, який не звертав увагу на сніговії, бездоріжжя, чи трясовину, коли треба було поспішати на допомогу до хворих і поранених. Також відомо, що у Грушовичах похований Дмитро Грицаль («Дубенко»), який з 1939 служив у Війську Польському, а в 1944 році перейшов до УПА. Під час акції «Вісла» був арештований і засуджений до розстрілу уродженець Грушовичів Степан Бондар («Славко»), точне місце поховання невідоме.
22 листопада 2017 стало відомо, що каміння з пам’ятника було використане для мощення дороги.
