Почалася ця історія 22 серпня 1941 року в Смоленській області.
Перед особовим складом 436-го стрілецького полку 155-ї стрілецької дивізії 13-ї армії Брянського фронту виступив його командир, член ВКП (б), орденоносець майор Іван Кононов.
– Брати! – Крикнув комполка. – Ви все знаєте, що таке є радянська влада. Це – голод, арешти і розстріли. Я прийшов до висновку, що захищати таку владу не варто!
Кононов запропонував бійцям перейти на бік німців.
– Ті, хто не хоче, нехай іде, переслідувати таких не будемо. – пообіцяв командир.
Таких не виявилося. Навіть начальник політвідділу полку, батальйонний комісар Д. Панченко перейшов до німців. Полк прийшов до нацистів з розгорнутим бойовим прапором і всією зброєю.
Втім, в грозове літо 1941-го це не було рідкістю: тільки на Білостокському виступі, де розпочав війну 436-й полк, до німців перейшло близько 40 тисяч бійців і командирів РСЧА різних національностей, що становило чотири повноцінні дивізії.
Під чужою біографією
Що ж штовхнуло на такий крок випускника Військової академії ім. Фрунзе, кавалера ордена Червоної Зірки, комуніста з 1929 року?
Початок життєвого шляху Івана Кононова аж ніяк не виховав любов до радянської влади, як, втім, і багатьох його однолітків і земляків.
Він народився 2 квітня 1900 року в станиці Новомиколаївська Таганрозького округу Області Війська Донського (нині це місто Новоазовськ на Донеччині) в родині осавула (майора) Микити Кононова. Знайти будинок, або хоча б місце, де народився Кононов, автору не вдалося – в Новоазовську про такого земляка навіть краєзнавці не чули. Та й зараз, на тому боці фронту, про нього не згадують, не дивлячись на те, що якраз би Кононов цілком підійшов під адепта «руського міра», як його ряджені землячки-«козачки».
На початку 1918 р. його батька повісили більшовики, будинок розграбовано, а брати Кононова подалися на фронт мстити за батька і зганьблений будинок. Пішли, ясна річ, в козачі війська. Старший брат загинув на громадянській війні, воюючи в Донський армії. Інші брати не зуміли піти за кордон. Їх чекала важка доля, яка більш прихильна виявилася до Івана. Два брата загинули в 1934-1937 рр. Розстріляні як «вороги народу».
Сам Іван, як згадував згодом у листі до історика і публіциста російського зарубіжжя Бориса Ніколаєвського, ім’я не змінив, але біографію собі вигадав нову. Тепер він – пролетарського походження, 1906 року народження, через малолітство не воював. Інакше б йому не тільки академії, а й свободи не бачити.
У березні 1922 року Кононов за підробленими документами вступив до РСЧА і зарахований червоноармійцем в 79-й кавалерійський полк 14-ї кавалерійської дивізії. Кавалеристом він був старанним (сказалося козацьке походження, коли козаки п’ятирічних пацанів садили на коня), тому у вересні 1923 р направлений до дивізійної школи молодшого комначскладу, а у вересні 1924 зарахований на кавалерійське відділення Об’єднаної військової школи ім. ВЦВК. Після закінчення школи направлений на посаду командира взводу в 27-й кавалерійський полк 5-ї кавалерійської дивізії Північно-Кавказького військового округу. Мало того, 1929 року він вступив до партії більшовиків (партійний квиток № 1036784).
Колишній білий козак – червоний політрук
Далі – ще дивніше. У січні 1932 р. Іван Кононов, який громадянську провоював проти червоних, був призначений політруком ескадрону 30-го кавалерійського полку тієї ж дивізії! Нагадаю, що політруки в Радянській армії в усі часи її існування – від Леніна до Горбачова – були основою комуністичного режиму і головними «фахівцями з перековування або промивання мізків» особового складу.
Що тоді відчував колишній білий кавалерист, який втратив у вогні «класової боротьби» рідних, стало відомо з листа Б.Ніколаєвському: «Живучи безпосередньо в Радянському Союзі, я бачив всю «красу» терору, злиднів, знущання над народами, які перебувають під гнітом комунізму». У тому, що Кононов не відчував любові ні до режиму, ні до партії, сумніватися не доводиться. Однак служив вбивцям батька і братів далі.
З квітня 1933 р Кононов – відповідальний секретар партійного бюро 30-го кавалерійського полку. У липні 1934 року з партійної посади переведений на посаду тимчасового помічника начальника штабу 28-го кавалерійського полку. Потім закінчив заочне відділення Військової Академії ім. Фрунзе і зарахований слухачем на основне (денне) відділення. Йшов 1937-й рік – самий розгул репресій, коли тисячі червоних командирів, як колишніх, так і тих, які служили, отримували кулю в підвалах НКВС. Крім колишнього денікінця Кононова.
Після закінчення Академії наказом наркома оборони СРСР № 01542 йому присвоєно військове звання майора. Партійна характеристика Кононова свідчила: «1. Посаді цілком відповідає. Може бути призначений на стройову роботу на посаду командира кавполку і після отримання відповідної практики може бути непоганим помічником командира кавдивізії. 2. Відданий справі партії Леніна-Сталіна і соціалістичної Батьківщини. Політично і морально стійкий. Політично грамотний добре. У житті парторганізації бере активну участь. Партстягнень не зазнавав».
За участь у радянсько-фінській війні 1939-1940 рр. Кононова було нагороджено орденом Червоної Зірки. Він міг перейти на бік фінів, але тоді шансом вирватись із СРСР не скористувався. 15 серпня 1940 року наказом НКО СРСР № 03782 він отримав останню посаду в РСЧА – командира 436-го стрілецького полку 155-ї стрілецької дивізії Західного Особливого ВО.
На службі у німців
У приєднаній в 1939 році до Білоруської РСР Білостокської області, що глибоко врізається в територію Польщі, зайнятої гітлерівцями, було зосереджено кілька армій для удару по Пруссії і з’єднанню на півдні з військами Київського ОВО. Однак першими вдарили німці, тому виступ було відразу ж оточено, в тому числі і полк Кононова.
Як йому вчинити, Кононов не сумнівався. «Я твердо вирішив стати на шлях відкритої боротьби проти комунізму з метою звільнення нашої батьківщини від варварів, бандитів-комуністів (в числі яких був і він сам – прим. авт.) на чолі з проклятим, кривавим гірським шакалом Джугашвілі-Сталіним. – писав він після війни Б.Ніколаєвському.
Наказом Головного управління кадрів НКО СРСР № 0721 від 31 липня 1941 р майора Кононова І.М. було оголошено зниклим без вісті. До цього моменту прийняв він рішення про перехід зі своїм полком на бік Вермахту. У десятих числах серпня майор послав одного зі своїх командирів до німців, щоб попередити їх про можливий перехід, що і було зроблено 22 серпня.
Відразу ж Кононов запропонував німцям створити добровольчу козацьку частину, за допомогою якої він планував домогтися масового переходу донських козаків, незадоволених совєтами, на бік німців. «Потрібно прямо, чітко і правдиво сказати, що мільйони людей Радянського Союзу війну 1941 р. сприйняли з великою радістю і надією на Німеччину, що вона допоможе нарешті скинути ярмо комунізму з громадян СРСР. Але через тупість і безмежну нахабність нацистської політики, народи Радянського Союзу не зуміли отримати звільнення від комунізму»- писав він згодом.
Реакція Берліна чекати себе не змусила. 10 вересня 1941 р прийшла радіограма командуючому тиловими військами безпеки групи армій «Центр» генерал-лейтенанту М. фон Шенкендорфу про формування Донського козачого полку, командування якого доручили Кононову.
28 жовтня колишній майор РСЧА сформував 102-й Донський козачий полк у складі Вермахту, перейменований 13 січня 1942 р. у 600-й Донський козачий батальйон. У складі 88-ї піхотної дивізії вермахту полк успішно брав участь в боях проти радянських десантників, партизанів, оточених частин 2-го кавалерійського корпусу генерал-майора Павла Бєлова під Великими Луками. У складі корпусу Бєлова (тобто в РСЧА) воювали і донські козаки, значить в СРСР розгорнулася друга громадянська війна.
Вже 1941 року кількасот тисяч громадян СРСР служили у вермахті. Вони іменувалися «хільфсвілліге» («добровільні помічники» або скорочено «хіві»), носили німецьку форму без відзнак або радянську з білою нарукавною пов’язкою з чорним написом «Deutsch Wehrmacht» (цікава аналогія складається: бойовики Новороссії також носять білі пов’язки). Використовувалися «Хіві» в ролі шоферів і механіків. Потім з’явилися російські охоронні частини і поліцейські батальйони. До речі, Андрій Власов (в СРСР всіх радянських, які перейшли на бік ворога, називали «власовцями») саме тоді героїчно обороняв Москву на чолі 20-ї армії Західного фронту і був нагороджений орденом Леніна. На сторону німців він перейде влітку 1942 після провалу наступу РСЧА під Ленінградом.
У 1942 р. Івану Кононову було присвоєно чин підполковника Вермахту. У червні 1943-го на чолі 600-го козачого батальйону його відправили до складу 1-ї козачої дивізії полковника фон Паннвіца. На загальну думку, полк під командуванням полковника (з липня 1943 г.) Кононова був одним з найбільш боєздатних і кращих в дивізії Паннвіца, проте займав перше місце по грабункам у партизанських селах.
Двадцятирічна служба в РСЧА залишила слід у душі Кононова. Він різко заперечував проти призначення на командні посади в козачих частинах білих генералів Петра Краснова і Володимира Науменка, наполягаючи на підпорядкуванні всіх антирадянських формувань генерал-лейтенанту Власову, вихідцю з РККА.
У січні 1944 р. Кононова нагородили Залізним хрестом 2-го класу, в лютому – Лицарським хрестом Хорватської Республіки (в той час він воював в Югославії проти червоних партизанів Тіто), в червні – Залізним хрестом 1-го класу. Всього за час служби в вермахті в 1941-1945 рр. він мав 12 бойових нагород проти одного ордену в РСЧА.
Наприкінці 1944 р. Гітлер дозрів до формування російської армії в складі вермахту. Нове з’єднання голосно назвали Збройними Силами Комітету Визволення Народів Росії (рос. КОНР) (українці увійти до КОНР у більшості відмовилися). Офіцер ЗС КОНР Дмитрієв тоді заявив: «Агенти НКВД і вся більшовицька пропаганда намагатимуться оббрехати нас, зобразити безідейними наймитами німецької армії. Але ми спокійні. Ми не наймити Німеччини і не збираємося ними бути. Ми союзники Німеччини, які вступили в боротьбу для виконання наших власних національних завдань, для здійснення наших народних ідей, для створення вільної незалежної батьківщини».
28 січня 1945 року Гітлер призначив генерала Власова головнокомандуючим російськими збройними силами. ВС КОНР отримали статус армії союзної держави, підпорядкованої в оперативному відношенні вермахту.
Власов розгорнув козачі частини вермахту в 15-й козачий кавалерійський корпус, в якій Кононов командував окремою пластунською бригадою.
У грудні Кононов відзначився в боях проти частин 57-ї армії 3-го Українського фронту під Пітомачем (Угорщина). 25 березня 1945 року він навіть організував великий і представницький козачий з’їзд в Вировитицях (Хорватія), на якому прийнято рішення про перехід всіх козацьких частин до ЗС КОНР.
1 квітня головком ЗС КОНР Власов призначив Кононова Похідним отаманом всіх козачих військ ЗС КОНР, командиром 15-го козачого корпусу і зробив його генерал-майором ЗС КОНР. Реально вступити в командування корпусом Кононов не встиг – стрімко наближався кінець війни.
У момент капітуляції Німеччини новоспечений генерал КОНР опинився в американській окупаційній зоні і єдиним з усіх власовських генералів уникнув видачі СРСР. До речі, в вермахті служили 136 генералів – вихідців з СРСР, серед яких були росіяни, українці, білоруси, татари, латиш, вірменин, азербайджанець, навіть один православний єврей (Борис Штейфон з Харкова). Більшість з них були громадянами СРСР, тобто прийняли присягу на вірність СРСР і його вождю – великому Сталіну. А всього на стороні німців воював 1 млн. 200 тис. вихідців з СРСР, з них 400 тис. росіян.
Після війни
Кононов став чи не єдиним вищим офіцером ЗС КОНР, якому вдалося уникнути передачі СРСР, хоча він, колишній радянський офіцер, більше підпадав під умови екстрадиції, ніж білі генерали Краснов і Шкуро.
У 1946-1948 рр. Кононов проживав під Мюнхеном. У 1948 році приступив до створення військово-політичної організації Всееміґрантське антикомуністичне Закордонне Об’єднання (ВАЗО), яке не отримало розвитку в зв’язку з його переїздом в кінці 40-х років до Австралії. Оселився Кононов і жив в Аделаїді, активно співпрацював в емігрантській пресі, показавши себе доволі непоганим публіцистом.
15 вересня 1967 року він загинув в автокатастрофі, що породило чутки про можливе вбивство гітлерівського генерала КДБ.
Вадим Джувага
Маріуполь
