Прийняття пакету законів про декомунізацію у 2015 році трохи наблизило Україну до перемоги здорового глузду у питанні формування навколишнього простору міст, селищ та сіл. Часто зі «скрипом», але невпинно, відбувалося очищення вулиць та площ від символів совєтського тоталітаризму. Потроху позбавлялися абсурдності публічних заходів, на кшталт відзначення Дня прикордонника у Запоріжжі. Гірка анекдотичність ситуації полягала у тому, що урочистості відбувалися на Майдані Волі, із синьо-жовтими прапорами, включенням національного гімну, але… під пам’ятником засновнику ЧК кривавому Феліксу Дзержинському. І нікого із тоді власть імущих не дивував чи обурював той факт, що підопічні та наступники головного чекіста за подібний прапор чи гімн щонайменше відправляли до таборів, а частіше – просто знищували.
Пам’ятник Дзержинському демонтували. Разом із «вождем світового пролетаріату» він тепер десь відлежується на одному з підприємств міської ради. Нібито для створення у майбутньому музею совєтського тоталітаризму. А там хто його зна…
Повномасштабна, Велика, російсько-українська війна запустила більш серйозні процеси в українському суспільстві – деколонізацію, що в українських реаліях є синонімом слова дерусифікація. Нарешті вже голосніше й сміливіше говорять про те, що українські землі потерпали від російської колоніальної імперії. Відповідно – потребують очищення від метастазів «русского міра».
Процеси запущені, десь активніше, десь мляво. Про їх глибинність можна зробити хоча б первинні висновки, вивчаючи зміни у топоніміці. Наскільки відверто, а часам і радикально, державні мужі підходять до цих процесів. Особисто мене в цьому контексті тішить місто Дніпро з його новими назвами й нещадність до старого й чужого. А от Запоріжжя знову вславилося черговою абсурдністю у формуванні українського простору міста.
Нещодавно на одній із будівель міста з’явився мурал (стінопис), який у ЗМІ отримав характеристику патріотичного. Там дійсно є елементи українського патріотизму, революційної стихії початку ХХ століття. І прапор синьо-жовтий, і пробита шаблюкою будьонівка та царська корона. Та головним елементом зображення є таки анархо-комуніст Нестор Махно і чорний прапор анархії.
Знов за рибу гроші. Знову шукають борців за незалежність, які б надихали сучасних оборонців держави, не там, де мали б. Влучно відреагував на новий (ви)твір майже мистецтва запорізький краєзнавець Роман Акбаш: «Є цитати його до жовто-блакитних прапорів. Він там їх називає “жовто-блакитні знамя погромов и убивств иноверцев”, це пряма цитата, дослівно і його відношення. Він у цих спогадах декілька разів використовує, наприклад, вираз “ненька-Україна”, він завжди у лапках і він завжди у такому саркастично негативному контексті. Його постать дивно виглядає на фоні жовто-синього прапора». Додати, очевидно, нічого. І можна скільки завгодно апелювати до «Холодного Яру» Горліс-Горського, де він описував зустріч із махновцями. Це вже був час, коли було запізно. Коли Махно вже не міг значно протистояти совєтській системі. Коли він вже допоміг червоним захопити сучасне Запоріжжя й встановити «совєтську власть».
Факт лишається фактом – Махно не має жодного стосунку до нашого національного прапора. Та й третьою силою в Українській революції його назвати важко. Вдалий менеджер, який зміг оволодіти масами і повести їх. Але загрався з росіянами і втратив усе. Таке собі МММ столітньої давнини.
Сьогодні популяризатори Махна апелюють до його популярності серед жителів нескореного Гуляйполя та серед військових. Легендарно-міфічний образ «гуляйпільського батька» підживлювався на Запорожжі ледь не з кінця 1980-х років. Коли настала потреба у формуванні нового пантеону, на заміну совєтському, взяли по верхах, не заглиблюючись. Гібридні герої химерного часу гібридного державотворення під патронатом колишніх комсомольців та парторгів. Тому – Махно, а не Вишнівський, Безручко чи Донцов. Гордієнко, Магалевський та десятки й сотні українців, які проливали кров під синьо-жовтим прапором за незалежну соборну Україну.
Інколи доводиться чути, що перейменування вулиць та інших топонімів зараз не на часі. Що зараз війна і все інше – на потім. Але допоки ми будемо відкладати на потім – триватиме війна. Ворог використовує проти нас не лише зброю, яка вбиває тіло. Він століттями використовує зброю, що вбиває душу. Наше завдання перемогти його не лише на полі бою, але й відвоювати своє внутрішнє «Я». Без гібридних героїв, зіпсутої мови та намулу облудного братства.
Історію треба вчити. Глибоко, а не пробігтися поверхово. Знання минулого захищає від повторення його помилок в майбутньому.
Юрій Щур
