Геноцид – явище давнє як сама історія, але його витоки людство почало осмислювати вчора. «Вчора» – за історичними мірками, звісно. Геноцид переможця у давньому світі мав лише дві відповіді. Або переможець і переможений мінялися місцями, або ж, як казали у Давньому Римі, – «горе переможеним». Ніщо не заважало царям давнини винищувати цілі народи за етнічною ознакою, демонстративно виставляючи на спорожнілих теренах маркери у вигляді куп солі на місці винищених міст (Чингізхан) або ж тодішні репери – вежі із відрубаних голів переможених, перемішаних із битим каменем (Тамерлан). У ХХ столітті нацисти теж сипали сіль над забитими, правда мотивуючи це вже не презирством до переможених, а заходами дезінфекції. «Міста мертвих» (тотенбурги) в планах Гітлера теж були. Історія повторюється. Ірландські кельти таки довикликалися мерців під час своїх Геловінів, коли у ХІХ столітті по хатах «Смарагдового острова» розсілися мерці справжні. Спровокований англійською владою «картопляний» голод-геноцид. Тоді гаельські журавлині ключі сумно потяглися на захід, до Північної Америки, ніяк не плануючи повернення. «О’Тул або Маккарті набагато більше пасувало б до твоєї пики», – презирливо кидає джеклондонівський Морський Вовк хлопцеві із Сан-Франциско, натякаючи на значну ірландську діаспору, її невлаштованість та неасимільованість.
Для українців обрядом викликання померлих стало напевне масове руйнування церков, а Північною Америкою – Донбас. «Червоне різдво», «звіздини» замість хрестин, хліви й склади хімікатів там, де ще вчора молилися за сина чи батька, де відспівували дідуся й бабусю… Є такий, невідомий нині і маловідомий за Союзу, соцреалістичний твір Павла Автомонова «Коли розлучаються двоє». Школяр-«борець за майбутнє» – заклеює своїй віруючій бабусі ікони шкільними картами. Може це така пророча візія, що в наступні десятиліття українці будуть розвіяні суховіями по всіх усюдах, а географічні назви важитимуть не менше, аніж слова молитви. Інта, Воркута, Кінґір. Аушвіц, Берґен-Бельзен, Дахау… А на Різдво завітає інший вертеп – теж із зіркою, хоча й дещо іншою, а серед його учасників будуть суцільні «смерті» й «чорти» у просмерділих шкірянках гицлів. Сім’я ж в садку біля хати вечерятиме виключно м’ясом. Дочка чогось довго баритиметься із вечерею, на що ніхто із присутніх не звертатиме уваги, а пісні лунатимуть чужі й незрозумілі, не порушувані жодним валуванням собак… «Олю, не підходь до нього – він всю сім’ю поїв, – і тебе з’їсть!» – сусіди сусідці про сусіда. Село Первозванка на Полтавщині… Український Геловін… Чи казка про Івасика-Телесика?
Тепер щодо нашої Північної Америки. Творення комуністами Донбасу – як «анти-Січі». «Ану перехрестися! Пиши Галайдою! Чи Заплюйсвічкою! І йди до якого знаєш куреня!» Втікачі із вимерлих сіл теж працювали під прибраними іменами, от лише прізвища змінювали на «-ов», «-єв». І «хрестилися» по-новому – мацнувши кишеню біля грудей чи не загубили партквиток, а курені замінили бараки копалень. Є такий персонаж донбаського шахтарського фольклору Шубін – чорт, який живе у шахті. Будеш не так себе вести – почне шуміти у штольнях, а може й копальню завалити. Тож варто під землею поводитися обережно. На землі – чорти одні, під землею інший, а Бога і України немає ні там, ні там. Є «симфонія Донбасу» (однойменний фільм тих часів), писана жерцями Леніна та Шубіна. Музика ж має відображати внутрішній стан суспільства. Або конвеєр маршів Червоної Площі, або хрустіння кісток в ЧК-ГПУ-НКВД, про що нібито писав чекіст-поет Ейдук.
Здається Герберт Велс таки побував у майбутньому своєю машиною часу. Звісно, не технічно. Потрапив до людських душ морлоків, які втекли під землю та й там і залишилися, вихлюпуючи час від часу демонів в різних образах – то «таваріщей» Артьома й Жлобу, то «бєса», «бабая» й «призрака», то грузина «Гіві», який не грузин. Є навіть телефон, який не телефонує. Використавши оболонку, біси йдуть. Лише таблички і номери, зокрема в траншеях на узбіччях Слов’янська… Донедавна – також у назвах наших вулиць міст і сіл. Тому складалося враження, що могила старого сепаратиста Артьома тягнеться всією вулицею Харкова…
Вбити людину як людину досить важко. Бо ж «під кожним надгробним каменем лежить вся історія людства». Отруїти Моцарта – неможливо. Лишиться багато чого, а музика зокрема. Вбити «куркуля»-«карателя»-«фашиста»-«укропа» набагато простіше. Цю істину зрозуміли ще в Давньому Римі, коли судді кидали засудженому на смерть лише два слова: «Тебе немає»… Усі подальші спроби в історії – лише осягнення цього римського досвіду «delete». Комуністи пішли в сенсі позбавлення людей самості ще далі. Немає вже «куркуля Петренка», «агента японської розвідки Іваненка» – з’явилися «пуди хліба», «плани хлібозаготівлі», бетонна плита «Закону про охорону соціалістичної власності». Пуди хліба не мають сліз, вони гупають важко й металево, як гиря у спортсмена-гирьовика, а замість могильного надгробку – лише огромезний непідйомний камінь для рідних, де друковані літери: «Постановою трійки…. без права на листування». А могилою деяких стала каструля у печі з лежанкою…
Сльози і зойки взагалі не мали виміру у комуністичному суспільстві. Значення мали… Ну наприклад – піраміди. Піраміди-терикони над лабіринтами із золотом. Чорним, щоправда. Величезні, як і піраміди в Єгипті, але, як і будь-яка копія, гірші за оригінал. Будувалися бо зі сміття. Ще значення мали гриби. Хоч той, який виріс на Тоцькому полігоні і на який дивилися корови, витеклими від спалаху очима, а чи той, на який позирали теж корови, але вже трьома очима в районі Чорнобилю. Значення мали надуті повітряні кульки цифр планів-звітів, які радісно підіймалися вгору, відносилися десь до чорта в гості вітром і здувалися ніким не поміченими – ні компартійними «другімі офіциальними ліцамі», ні «пресою» («працівниками ідеологічного фронту»), ані «найважливішим з усіх мистецтв» – кінематографом. «Москва сльозам не вірить» – фільм можна не дивитися, назви цілком вистачить для розуміння більшовизму-комунізму.
Ближче до Різдва буде чути колядку українського походження. «Щедрик». На екранах телевізорів, на засніжених вулицях, навіть на тонах мобільників. Якби мобільники існували в 1932-1933 роках, то певно телефон розривався б від мелодії гупання важких чобіт та крижаного стукоту прикладу у дерев’яні двері. Із чоботами-кирзачами нині проблема – їх вже майже не носять, хтозна як вони гупають, а от стукіт цілком можна почути і нині. Коли молоток забиває віко труни і починається плач рідних…
Сучасні українські вояки, хто час від часу, хто постійно, повертається думками, почуттями – на фронт. Хтось ніяк не вийде зі свого Іловайську, хтось досі не може сумістити образ усміхненого побратима із образом того, що від нього залишилося після фугасу… Проте українське суспільство намагається їх зрозуміти, янголи у білих халатах, камуфляжах, джинсах, светрах, рясах таки існують і вкотре намагаються вивести хлопців із оточення синдромів, страхів, привидів алкоголізму, розлучення, наркоманії, суїциду…
Янголи 1932-1933 років, змахнувши безпорадно крилами, впали до сірої розкислої багнюки бездержавності. Алея українських праведників – тягнеться ген у далину, але рами без портретів. Проте біля кожного – шматок хліба, або миска із досі теплою юшкою, або й мішок борошна. І біле тло кожного з портретів променіє теплом і світлом людських сердець. Те, що українці вижили – якраз і є пряме свідчення того, що праведні янголи в Україні були, є й будуть. Нехай їхні крила не втомлюються долати довгу дорогу до людських сердець і зараз.
В’ячеслав Труш
