Формування зовнішньої політики ОУН (1929–1939)

Посівнич Микола

кандидат історичних наук,

науковий співробітник

Інституту українознавства

ім. І. Крип’якевича НАН України,

президент фонду Літопис УПА ім. В. Макара

Поразка національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. призвела до окупації України сусідніми державами – більшовицькою Росією (центрально-східна і південна частини), Польщею (Галичина і Волинь) і Румунією (Буковина і частина Бессарабії). Виняток становить Закарпаття, яке перейшло до Чехо-Словаччини внаслідок переговорів з представниками місцевих еліт та діаспори у США. Версальсько-Вашинґтонська система мирних договорів на деякий час послабила національну проблематику в Центрально-Східній та Південній Європі, проте вона залишила дуже багато нерозв’язаних питань, що зумовило появу реваншистських настроїв. Одним з основних її принципів було право націй на самовизначення, але принцип цей діяв вибірково. Згідно з рішенням Ради послів Великобританії, Франції, Італії і Японії від 14 березня 1923 р. Галичину було передано під юрисдикцію Польщі за умови надання широкої автономії, політичної, релігійної та особистої свободи її населенню. Проте цієї умов виконано не було. Так само не виконували взятих на себе зобов’язань Румунія (Сан-Жерменський договір від 10 вересня 1919 р.; т. зв. Басарабський протокол від 28 жовтня 1920 р.) та Чехо-Словачина (Сан-Жерменський договір від 10 вересня 1919 р.; Тріанонський договір від 4 червня 1920 р.). Нові держави не зважали на права та прагнення українців і натомість вели тотальну асиміляційну політику¹. Тому поява українських націоналістичних організацій у міжвоєнний період, і насамперед – ОУН як сили, спроможної чинити дієвий опір новій окупації, – була історично закономірною.

Необхідною передумовою відновлення самостійної України була зміна міжнародної політичної ситуації, тому в 1920-х–1930-х рр. українські націоналісти орієнтувалися на держави, які прагнули до ревізії Версальсько-Вашинґтонської системи мирних договорів і спрямовували свою діяльність проти СРСР та Польщі. Такими країнами були Німеччина, Литва, Італія та Японія. Зокрема, Німеччина прагнула анулювати згадану систему, і ОУН була зацікавлена в цьому, адже відтак виникли б сприятливі умови для відновлення самостійної України. Переговори ПУН з представниками Абверу та інших відомств Третього Райху стосовно повстання проти Польщі з початком німецько-польської війни та створення Української Держави в 1930-х рр. тривали постійно, але жодних офіційних домовленостей досягнуто не було. У самому факті таких переговорів, з допомогою яких ОУН прагнула знайти найвигіднішого союзника для досягнення власних стратегічних і тактичних цілей, немає нічого незвичайного. В той час так само діяли й держави західної демократії, а також Польща й СРСР².

На І Конгресі Українських Націоналістів, що відбувся 28 січня – 3 лютого 1929 р. у Відні, було окреслено основні риси політичної і воєнної доктрини ОУН. На ньому було виголошено 39 рефератів, з яких більшість не збереглися або дійшли до нас у вигляді тез. Дев’ять із них розкривали подальші плани військово-політичної діяльності, зокрема, «Військова справа» Є. Коновальця, «Військова політика України» і «Справа інтервенції» М. Капустянського, «Проблема морської оборони України» Леоніда Костаріва, «До морської політики України» Я. Герасимовича, «Політичне становище в Західній Україні» С. Чучмана, «Закарпаття» Р. Ярого, «Політичне становище на Буковині» та «Політичне становище в Басарабії» Ю. Руденка, «Міжнародня політика України» З. Пеленського³.

У загальних положеннях, ухвалених Конгресом, зазначалося: Організація не визнає міжнародних актів, у яких закріплено наявне поневолення України. ОУН поборюватиме всіх, хто заважатиме їй втілювати задекларовані принципи в життя; вона вестиме політику соборництва українських земель і ставить собі за мету оздоровити стосунки всередині нації та викликати максимальні державотворчі зусилля. Організація, будучи в основі всеукраїнською, не обмежуватиметься у своїй діяльності певними територіями, а змагатиме до опанування національного життя на всіх етнічних землях. Остаточна мета націоналістичного руху – формування такої політичної сили, яка б забезпечила українській нації належне місце серед інших народів світу. Таким чином в ході дискусії 1927-29 рр. було опрацьовано основні принципи політичної діяльності ОУН: опертя на власні сили, намагання стати незалежним суб’єктом міжнародної політики, пріоритетність військової підготовки та плекання мілітаристського духу серед молоді⁴.

У «Декларації Проводу Українських Націоналістів» (1930 р.) зазначалося, що: “Український націоналізм в основу своєї визвольної політики поставив переконання, що всякі розрахунки на підтримку сторонніх чинників у нашій боротьбі проти окупантів не мають під собою ніяких підстав, коли ми самі не спроможемося досягти відповідного стану власної організованості та політичної відпорності, а сподівання використати допомогу одного окупанта проти другого – Москви проти Польщі, чи Польщі проти Москви – мають собою смертельну небезпеку для нашого визволення”⁵.

Цікавими в цьому контексті є праці члена ПУН Макара Кушніра. В них автор висловлює концепцію спільної визвольної боротьби поневолених націй за допомогою спеціально створеної організації – «Ліґи визволення народів Східньої Европи, Кавказу й Закаспію». Згідно з нею, лише поділ СРСР на національні держави та створення незалежної України в Східній Європі могли стабілізувати політичну та економічну ситуацію. Розмежування українськими кордонами Польщі і Росії (в їхніх етнічних межах) мало би запобігти встановленню будь-якої гегемонії в регіоні⁶. М. Кушнір зазначав: «Ліґа в першу чергу мала б провадити боротьбу проти тих русофільських та польонофільських традицій, що закорінилися в колах європейської дипломатії, також у різних суспільно-політичних та інших організаціях, у пресі тощо. Вона мала б провадити не лише політичну боротьбу проти большевицького панування на Сході Европи, але також рішуче поборювати ідею реставрації російського панування поза межами етнографічної Росії. Нарешті, її обов’язком була б не менш рішуча боротьба проти польської чи румунської окупації земель українських, білоруських та інших»⁷.

В одній зі статей Р. Ярого проаналізовано українське питання в міжнародній політиці після Першої світової війни, поширення інформації про визвольний рух та її вплив на формування думки світової спільноти. Автор зазначав, що саме тепер, зважаючи на слабкість Радянського Союзу та Польщі, потрібно виступити з пропозиціями щодо української справи, щоб у майбутньому не опинитися між молотом і ковадлом⁸. Натомість у статті Дмитра Андрієвського знаходимо огляд позицій держав світу щодо України. СРСР, Польща й Румунія, на думку публіциста, є найбільшими противниками націоналістичного руху, Франція і Югославія ставляться до нього неприхильно, а балтійські держави – найбільші симпатики. Нейтральними він вважає Чехо-Словаччину та Болгарію. Німеччину, Італію, Японію, Англію та США автор визначає як країни-союзники, які прагнуть використати українське питання у світовій політиці у власних інтересах. Д. Андрієвський зазначав, що потрібно максимально скористатися з суперечностей між названими державами для потреб визвольного руху. В міжнародній політиці останнє слово завжди мають силові чинники, отже й ОУН мусила мати такі аргументи та вміти їх застосовувати⁹.

Щодо зовнішньої політики Німеччини Д. Андрієвський зауважив, що ця держава «є на роздоріжжі між Сходом і Заходом й нині не знати, куди обернеться […], захоче творити політично-економічний бльок з Московщиною, опановуючи дедалі більші терени Східньої Европи; тоді вона намагатиметься затримати Україну при Московщині. Чи наладнає відносини з західними державами, дістане колонії й можливість розросту, не так потребуватиме східноевропейського ринку та сирівців. Тоді не ставитиме перешкод до розкавалкування Росії. Але як би там не сталося, навряд щоб Німеччина зробилася великою прихильницею самостійности України […]. Сучасний її інтерес до української справи пояснюється чи не виключно боротьбою проти Польщі»¹⁰.

У п’ятому номері «Бюлетеня Організації Українських Націоналістів на Західноукраїнських землях» за 1931 р. та в журналі «Юнак» за травень того ж року чітко відображено ставлення до Польщі «крайовиків» – місцевої націоналістичної молоді. Оунівці оголошували Польщу ворогом України, проти якого потрібно вести послідовну боротьбу. Створивши базу на західноукраїнських землях, Організація зможе розпочати війну проти іншого ворога – СРСР. ОУН відкидала легально-еволюційні методи боротьби з Польщею, бо за допомогою цієї тактики українським політичним партіям і громадським організаціям не вдалося здобути навіть автономії для України, не кажучи вже про незалежність¹¹. У липні 1931 р. КЕ ОУН на ЗУЗ видала дві брошури чільного публіциста Осипа Бойдуника – «Діброви»: «Наше становище» та «Наша боротьба: її цілі, дороги і методи». В одній з них було зазначено: «Якщо Українці хочуть перемогти – мусимо зфанатизувати маси. Не може бути вибору: чи з Польщою, чи з Москвою, чи самим. Маємо єдину правду: перемогу з опертям на власні сили на шляху національної революції з гаслами – “Україна понад усе” і “Україна для українців”»¹².

У середовищі ОУН існувала думка (відображена у відозві 1932 р. «Український імперіалізм», підписаній псевдом М. К.) про те, що до складу УССД мали ввійти землі, де переважало українське населення, а територіальний поділ мав проходити за етнографічним принципом. Проте ми не можемо вважати цю позицію офіційно підтвердженою КЕ ОУН. Він зазначав: «Ми хочемо бути свобідними на своїй етнографічній території»¹³. До таких радикальних гасел і дій оунівців підштовхувала польська влада, яка 1930 р. провела карально-репресивну акцію – «пацифікацію» (умиротворення). За спостереженням крайових діячів ОУН: «[…] жодної користи пацифікація не принесла Польщі. Українські маси ще більше почали ненавидіти гнобителів і ждати пригожої хвилі, щоби повстати збройно проти поляків та збудувати Українську Державу». При цьому наголошувалось: «Український народ повинен бути все до того приготованим, щоби у відповідну хвилю наприклад з нагоди недалекої війни збройно повстати проти польської держави»¹⁴. Якби Польща розпочала війну проти своїх сусідів, ОУН скористалась би з ситуації для створення Української Держави та потужної української армії. У разі потреби ОУН вступила б у конфлікт і боролась би проти Польщі всіма можливими способами. Така позиція стала результатом зустрічей членів Проводу ОУН з Євгеном Коновальцем, які, за даними польської поліції, відбувались у серпні 1931 р. в Карлзбаді (Чехо-Словаччина)¹⁵.

Ще в червні 1933 р. на конференції ОУН Є. Коновалець наголошував на доконечній потребі налагодити зв’язки з іншими, окрім Німеччини, провідними державами. Після підписання 26 січня 1934 р. польсько-німецького договору про дружбу й ненапад ОУН почала змінювати вектор своєї зовнішньої політики. У 1934 р. представник ОУН у Великобританії Євген Ляхович – «Окей» зумів зав’язати стосунки з чільними представниками влади та обговорити питання можливої допомоги ОУН. У Лондоні в 1935 р. було створено Англо-Український комітет, до якого ввійшли відомі британські парламентарі й громадські діячі. Основною метою комітету було пропагувати українську незалежність в Англії та Канаді. Депутат британського парламенту Мелон під час переговорів зазначив, що створення незалежної України за підтримки Німеччини суперечитиме інтересам Британії. На початку 1930-х рр. ОУН також налагодила тісні зв’язки з громадськими діячами й представниками військово-політичних сил Італії та Японії, з якими вона прагнула скоординувати діяльність проти СРСР¹⁶.

З приходом до влади Адольфа Гітлера ОУН змінила своє ставлення до Німеччини. Проблема нацизму стала однією з основних тем обговорення на Берлінській конференції ОУН 3-6 червня 1933 р. Застереження щодо орієнтації на нацистську Німеччину висловили Д. Андрієвський, В. Мартинець, Є. Онацький, М. Сціборський та Є. Коновалець. На вимогу військового референта ПУН ген. М. Капустянського в кінці 1933 – на початку 1934 р. всі члени Проводу одержали переклад розділів книги А. Гітлера «Моя боротьба», в яких висвітлено політику нацистської партії щодо Східної Європи¹⁷. Водночас, Є. Коновалець висловив застереження щодо націонал-соціалістичної політики в листі Голови ПУН до Євгена Онацького, зазначивши: «Наше рядове членство на ЗУЗ незвичайно захопилося приходом гітлеризму до влади та поклало на нього великі надії […]. Я особисто кілька разів, знаючи відносини, звертав увагу Краєвої Екзикутиви на те, щоб старалися паралізувати цей телячий захват до гітлеризму […]. Щойно видача Скиби [Миколи Лебедя] та арешт Ріка [Ярого в 1934 р.] відкрили очі нашого членства на дійсну вартість гітлеризму, оскільки ходить про його відношення до української справи»¹⁸.

У середині 1930-х рр. ген. М. Капустянський представив на розгляд ПУН «Українську націоналістичну воєнну доктрину», яка, по суті, була історичним оглядом постійної боротьби хліборобів зі степовими ордами. Під воєнною доктриною автор розумів певну світоглядну систему, яка допоможе змобілізувати моральні й фізичні сили нації, потрібні для оборони української раси й утвердження місця України в світовій історії. На думку М. Капустянського місія націоналістів – «не лише будувати Україну над Дністром чи Дніпром, але Україну в рамках, які їй визначив Творець, надаючи землі нинішній географічний образ Східньої Европи [який] мусить бути наш, бо такий заповіт нам зіставили наші прадіди»¹⁹. Він акцентував увагу на тому, що в зовнішній та воєнній політиці опиратися слід на власні сили і усвідомлення цього має визначати діяльність націоналістичного руху. «Україна буде самостійною, не тому що Гітлер і Муссоліні зорганізують хрестовий похід на комунізм, а тому що ми націоналісти так хочемо. Каждий думає за Україну, як територію, на яку можна простягнути свою експансію, все одно чи військову, політичну, економічну, чи всі три разом»²⁰.

Помилкою в зовнішній політиці ОУН була недооцінка майбутньої ролі США у світовій політиці. На той час США відмежувалися від подій у Європі і явно зблизилися з СРСР, вочевидь, тому ПУН не вважав їх за країну, яка б могла реально допомогти українському визвольному руху, та не налагоджував ширших контактів з американцями. З підписанням польсько-німецького та радянсько-французького договорів про співпрацю коло потенційних політичних союзників ОУН суттєво звузилося, що своєю чергою призвело до звуження масштабів її діяльності. Єдиним надійним союзником ОУН у Європі залишилася Литва, яка прагнула з допомогою українського визвольного руху ослабити Польщу і таким чином повернути собі окуповану Віленську область. Унаслідок такого розвитку подій ОУН була змушена з 1938 р., незважаючи на своє застереження щодо нацистської політики, розвивати стосунки з Німеччиною, намагаючись отримати від неї допомогу в боротьбі проти СРСР і Польщі. ПУН розумів, що Німеччина прагне використати український визвольний рух у своїх інтересах і не має наміру сприяти реалізації його стратегічної мети – незалежності України. Одначе Провід сподівався на зміну планів Гітлера щодо України та її державності в перспективі – під час світової війни. Є. Коновалець у розмові з Євгеном Бачиною-Бачинським 18 червня 1937 р. в Женеві зазначав: «Війна неминуча за яких-небудь два-три роки. Німецько-італійська вісь намітила розірвати Радянський Союз, і якщо Гітлер не збожеволіє з його імперіалізмом Великої Німеччини, то Україна матиме автономію і своє військо»²¹.

З 1937 р. до розробки зовнішньополітичної програми ОУН залучено Ореста Чемеринського – «Ярослава Оршана», який у ПУН займав посаду заступника референта з культурно-освітньої праці. В брошурі «Де стоїмо?» він простежив етапи діяльність українського визвольного руху в контексті міжнародної політики. Чемеринський робить висновок, що фронт поневолених націй має збігатися з антимосковським і що основною метою ОУН слід вважати розпад СРСР на національні держави. Єдину можливість актуалізації української проблематики в міжнародній політиці він бачив у початку великої світової війни. Автор проаналізував позиції легальних українських партій у Польщі та екзильного уряду УНР, охарактеризувавши їх як угодовські, опортуністичні та відірвані від політичних реалій. Орест Чемеринський вважав, що тільки ОУН у формі «українського ордену» зможе здобути державність. Він наголошував, що Організації насамперед потрібно дбати про власні інтереси: «Українська політика в часі нашої короткої державности й довго після неї була і є нерозривно зв’язаною з комплєксом “симпатій” й “антипатій”, і це було одним з наших найбільших нещасть. Вірили й вірять, що можна рахувати на чиїсь ірраціональні симпатії до нас та на чиїсь антипатії до наших ворогів; думали й думають, що вільно нам коли не будь казати, що ця або друга нація нам “більше симпатична” від другої й тому треба “шукати” союзу з нею»²².

У наступній брошурі О. Чемеринський з’ясовує завдання українського націоналізму в загальноєвропейському контексті. Він намагається розглянути поняття Європи в географічній, расовій, економічній, політичній і культурній площинах; окремо аналізує расову теорію Третього Райху та націоналістичні революції кінця XVIII – початку ХХ ст. Автор робить висновок: «Український націоналізм займає сьогодні між другими націоналізмами окремішнє місце постільки, що він є в першій мірі ідеєю визволення з-під чужонаціонального ярма […]. Український націоналізм наставлений на тотальну мобілізацію нації – в ім’я боротьби за творчі ціли державности, національної спільноти, за буття нації»²³.

Цікавий погляд на геополітичну роль України виклав член ПУН Іван Ґабрусевич у праці «Місце України в світі» (травень 1939). Він зазначав, що вміле дотримання основ зовнішньої політики українського визвольного руху щодо інших поневолених народів дасть змогу йому отримати моральний капітал і збільшити свою питому роль у грі світових наддержав²⁴. У статі «Український міт», опублікованій в альманасі «Ідея у наступі» (1938), І. Ґабрусевич стверджував, що український визвольний рух повинен очолити боротьбу за звільнення всіх поневолених Москвою народів, використовуючи свої потенційні можливості – географічні, людські, культурні і морально-політичні. Застосовуючи лише таку тактику в зовнішній політиці, ОУН зможе досягти відновлення української державності²⁵.

Важливий внесок у розвиток ідеї націоналістичного руху зробив референт із підсовєтських справ КЕ ОУН на ЗУЗ Іван Мітрінґа – «Сергій Орелюк». У своїх статтях («Багатства і промисли СРСР», «Устрій СРСР») і дослідженнях він доводив, що визволення України та інших пригноблених націй можна досягти лише спільними зусиллями. Також за редакцією І. Мітрінґи в 1937–1938 рр. у Львові виходив журнал «Геть з большевизмом», який був своєрідним інтелектуальним центром, де визрівала концепція спільного антиімперіалістичного фронту поневолених народів²⁶.

На початку 1930-х рр. особливу увагу у розв’язанні української проблематики Провідник ОУН Євген Коновалець приділяв подіям, що відбувалися на Далекому Сході. Саме там він бачив можливість втілити в життя «легіонову» концепцію створення регулярної української армії. Контакти з японцями вдалось налагодити в Варшаві завдяки колишньому військовому міністрові УНР ген.-хор. Володимиру Сальському та редактору паризького журналу «Тризуб» Іларіону Косенку, а в Стамбулі – Олександру Шульгіну спільно з В. Мурським через військового аташе пполк. Хари. Через полк. Янагіту було передано звернення щодо українського питання на Далекому Сході та в Сибіру, яке підготував Т. Олеснюк. Полк. Є. Коновалець зумів переконати японський Генштаб у тому, що Україна має виняткове політично-стратегічне та економічне значення в контексті розв’язання далекосхідної проблеми. ПУН намагався через Японію та Італію впливати на політику Німеччини стосовно українського питання у Східній Європі²⁷.

У серпні 1937 р. у Відні в готелі «Брістоль» відбулася зустріч полк. Є. Коновальця, генералів Миколи Капустянського та Віктора Курмановича з дипломатом-розвідником Іто й двома офіцерами японського генштабу, які запропонували скоординований план дій Японії та ОУН у разі початку війни з СРСР. Тоді ж у Мюнхені переговори з представниками японського військового штабу май. Г. Нукадою і амбасадором Танакою проводили Р. Сушко та Р. Ярий. Японці пропонували створити союз з Україною, донськими козаками, Туркестаном і народами Кавказу проти спільного ворога – СРСР. Для узгодження позицій до Парижа прибули голова донських козаків та туркестанський шах, які з Танакою і ген. Капустянським обговорювали можливі варіанти співпраці²⁸. До Японії для ведення переговорів і остаточного визначення формату угоди мав вирушити ген. М. Капустянський. Аналізуючи можливості українства в Азії, він відзначав необхідність «творити на Далекому Сході Укр[аїнську] національну армію, домагатися самостійности для Зеленого Клину, […] українська держава азійських українців буде гідна нашого руху і нашої будучности […]. Організація укр[аїнського] націоналістичного відділу на Далекому Сході є вимогою нашої військової політики і згідне з нашою воєнною доктриною […] організація такої армії мусить бути нашою остаточною ціллю, коли ми конечно хочемо бути підметом подій на Далекому Сході»²⁹.

У січні 1938 р. в японському посольстві в Берліні було влаштовано бенкет на честь полк. Є. Коновальця. У цей час тривали політичні переговори щодо підписання рамкової угоди між представниками ПУН та амбасадором Ошімою і його військово-політичними референтами. Проте Є. Коновалець не поспішав підписувати домовленості, оскільки на той момент у японському генштабі розглядали дві воєнні доктрини: 1) сухопутну, яка зводилася до ведення війни проти СРСР; 2) морську, спрямовану на припинення англосакського панування на Тихому океані. В ході дискусії перемогу здобула друга, за якою співпраця відповідно до інтересів ОУН була неможливою. Український визвольний рух у власній зовнішній політиці вже орієнтувався на США та Англію. На думку ПУН, українське питання варто було розглядати в контексті англо-японського суперництва в регіоні, яке, зрештою, призвело до певної рівноваги сил³⁰.

На доручення Провідника ОУН Є. Коновальця сот. Ріко Ярий з допомогою підполковника німецької армії Курта Грабе встановив контакти з військовим аташе японського посольства в Берліні полковником (згодом генералом) Гірошімі Ошімою. У 1933-35 рр. безпосередньо зв’язками з ОУН за призначенням полк. Ошіми займався майор (згодом підполковник) Томочіку. Пізніше ген. Ошіма став одним із найавторитетніших японських вищих офіцерів та керівників Квантунської армії. За його рекомендаціями японський уряд призначав спеціальних офіцерів з українських справ у посольстві в Берліні, ними стали пполк. Усуї (1935–1937), пполк. Манакі та май. Нагата (1937–1939), пполк. Ямамото (1940–1941). Ген. Ошіма офіційно запропонував ПУН створити представництво ОУН у Токіо та організувати спільний Антибільшовицький фронт на Далекому Сході. На думку генерала, цьому мали сприяти велика українська діаспора в Маньчжурії та значний відсоток українців у Сибіру й у гарнізонах Червоної армії. У 1933 р., Є. Коновалець доручив Є. Ляховичу зв’язатися з провідним японським дипломатом бароном Убумі Іто, у цей час – послом у Женеві. Згодом, коли Іто був послом у Парижі (1934) та Варшаві (1935), Є. Ляхович двічі зустрічався з ним для полагодження організаційних справ³¹.

Під час обговорень у ПУН співпраці з Японією висували припущення, що їй невигідно погоджуватися на те, щоб СРСР залишався на Далекому Сході та постійно загрожував її інтересам. Тому Японія змушена буде створити як противагу, чи буфер, українську (Зелену) державу³². В листі до Є. Ляховича від 24 квітня 1934 р. член ПУН Дмитро Андрієвський – «Стобар» давав незадовільну оцінку переговорному процесу, зазначаючи, що «через Вашу впертість ми згаяли багато часу в переговорах з жовтими [японцями] на карпатівському ґрунті [в Німеччині] у січні 1934 р.». Далі концепцію розвитку взаємовідносин між ОУН та Японією в ПУН розробляли Р. Ярий – «Карпат» та І. Ґабрусевич – «Іртен», «Джон»³³. Аналізуючи звіти Є. Ляховича, І. Ґабрусевич у листі від 12 квітня 1934 р. зазначав: «Наша міжнародна концепція України хоч з’ясована досі фрагментарно й у грубих зарисах, є справді самостійною концепцією, так як і майбутня українська імперія гратиме вповні самостійну ролю. До того, дякуючи своєму географічному положенню “на грані двох світів” [Європи та Азії], не раз [відіграватиме] куди більшу суверенну й важну [роль], ніж инші виликодержави світу»³⁴. Від ОУН у 1930-х рр. офіційні зв’язки з японськими речниками підтримували Є. Коновалець – «Віра» й Володимир Стахів – «Мек»; активну участь у переговорах брали Ярослав Барановський, ген.-полк. Віктор Зелінський, ген.-хор. М. Капустянський – «Низола», ген.-четар Віктор Курманович – «Торк», полк. Андрій Мельник, поручники Михайло Колодзінський – «Кум» і Олекса Гасин – «Лицар», Орест Чемеринський – «Я. Оршан», Микола Митлюк – «Кер», Михайло Качмар – «Пік»³⁵.

Цікавий погляд на геополітичну співпрацю між Україною та Японією виклав у травні 1939 р. в праці «Місце України в світі» член ПУН Іван Ґабрусевич. Він зазначав, що тактику ОУН стосовно Японії потрібно розвивати за двома основними сценаріями: 1) японського буфера та 2) української далекосхідної держави. В праці ґрунтовно проаналізовано лише другий сценарій. Успіх у його реалізації мав залежати від таких чинників: 1) питомої ваги України, з одного боку, й організованості українців Далекого Сходу – з іншого; 2) від військово-політичної долі України в Європі; 3) геополітичних обставин серед народів Далекосхідного регіону. Сама поява на Далекому Сході української держави, заснованої на національному принципі, на думку автора, мала підштовхнути народи Азії до активної боротьби проти загарбників³⁶.

Полк. Є. Коновалець в рамках антикомуністичної співпраці з японськими військовими колами відрядив через Токіо в Маньчжурію групи членів ОУН, щоб налагодити зв’язки з українським населенням Зеленого Клину, з вояками-українцями, котрі служили в Червоній армії на Далекому Сході, та з політичними в’язнями радянських концтаборів. Формально завданням цих груп була громадсько-політична і просвітницька робота серед української діаспори в Маньчжурії, фактично ж вони мали, як було сказано, налагоджувати контакти з українцями Сибіру, а крім того, поглиблювати співпрацю з японцями на місцях.

У 1937 р. заходами ПУН побачили світ книжки про Україну японською та китайською мовами, а також було реалізовано спробу встановити лінію зв’язку ОУН з Японії до Києва через Владивосток³⁷. Водночас за сприяння Організації була видана книжка про сучасне політичне становище Японії. У ній зазначалося, що японський наступ на Китай «зганяє сон з повік кремлівських сатрапів, до скаженості сердить американського бізнесмена, лякає навіть спокійного і певного себе англійського джентльмена». Війна Японії з СРСР, на думку автора, найбільш бажаною була саме для українців³⁸. У листі до полк. Є. Коновальця від 18 квітня 1934 р. з Голландії пполк. Володимир Колосовський, який мав очолити ОУН на Далекому Сході, писав: «Ознайомлення моє із сучасним станом Далекого Сходу, [його] проблєми переконую[ть] мене, що саме там на Далекому Сході діється щось велике, невідоме, що є багато ширше наших надій і бажань […]. В перетрактаціях з японськими представниками нам треба висовувати наші інтегральні права на ці землі. Історично російська експансія в Азії після 1654 р. проводилася спільними зусиллями москалів і українців, отже, морально ми маємо право шукати й для себе колоніяльних земель […]. Очевидно, що в ніякому разі не треба перебільшувати наших можливостей, а триматися тільки рамок реальности»³⁹. Михайло Селешко зазначав, що в цей період в ОУН побутувала концепція Великої України, відповідно до якої в місцях компактного проживання українців мали створюватися державні органи⁴⁰.

Зі зміною геополітичної ситуації в Європі поряд із далекосхідним вектором для ОУН важливого значення набуло Закарпаття. У листопаді 1937 р. Є. Коновалець скликав нараду ПУН стосовно подальшої політики ОУН у Закарпатті («Мюнхенська конференція»). У ній взяли участь Ріко Ярий, Я. Барановський, пполк. В. Колосовський, Михайло Селешко, В. Стахів, Орест Чемеринський, Степан Давидович. Вважаючи, що цей регіон у майбутньому зможе відіграти вагому політичну та військово-стратегічну роль у боротьбі проти Польщі та СРСР, Провідник ОУН запропонував створити Окремий штаб ПУН для справ Закарпаття. Структура утвореного в Відні в лютому 1938 р. штабу об’єднувала два профільні сектори: політичний, до якого належали Р. Ярий – «Карпат» (відповідав за зовнішню політику), Я. Барановський – «Борис», М. Сціборський – «Органський», О. Сеник – «Канцлер» (займались організаційними справами та внутрішньою політикою), О. Чемеринський – «Оршан» (завідував пресою та інформаційною діяльністю), та військовий сектор, у якому працювали полк. М. Колодзінський – «Генерал», ген. М. Капустянський – «Низола», ген. В. Курманович – «Торк», полк. Р. Сушко – «Сич», пполк. В. Колосовський. Досягненням новоствореного штабу була розпочата 16 вересня 1938 р. трансляція українських передач із віденської радіостанції⁴¹.

У нових зовнішньополітичних обставинах почалося формування концепції щодо Закарпаття. Влітку 1938 р. в Парижі заходами військового штабу ПУН вийшла друком третя брошура О. Чемеринського «Закарпаття». Тут він поставив собі за мету подати вичерпний історичний опис політичної, соціальної та географічної історії краю в контексті загальноєвропейської політики, визначити роль Закарпаття у всеукраїнському визвольному русі та у планах ОУН. Він стверджував: «Перша небезпека, що грозила, грозить і далі Закарпаттю: стати предметом порозумінь між якимись державами, і на підставі цього порозуміння впасти жертвою чи то збройної, чи то мирної окупації новим займанцем. Друга небезпека лежить у тому, що між українцями чи то Закарпаття, чи то поза ним – можуть знайтись сили, що будуть готові запродати Закарпаття якій-небудь чужій силі. Як приклад такої можливості можна навести “будапештський акт” гетьмана Скоропадського, який за невелику суму обіцяних грошей, підписав в 1929 р. в Будапешті договір, яким зрікся Закарпаття на користь Угорщини»⁴². Розв’язання політичної проблеми Закарпаття автор бачив у рамках вирішення майбутнього всієї України: «Першим практичним висновком буде створення тут політичної сили – в протиставленні до всіх агентур Праги, Будапешту, Москви й Варшави, які діють на Закарпатті. Цим агентурам мусить бути виповіджена найрішучіша війна в ім’я власних ідеалів: великих, ясних захоплюючих, в ім’я ідеалів революційних, що мобілізують до боротьби за УССД»⁴³. Автор брошури вважав, що Чехія, Словаччина, Закарпатська Україна повинні існувати як самостійні держави, уклавши пакт про добросусідство. Закарпаття мало би стати зав’язком української державності, приймаючи до себе українських політичних емігрантів із різних країн Європи. Завдяки інвестуванню капіталу української еміграції Закарпаття могло долучитися до світового господарського процесу⁴⁴. Щодо місця ОУН у майбутньому політичному житті краю О. Чемеринський зазначав: «Закарпаття може орієнтуватись тільки на ту єдину соборну, понадпартійну силу української дійсності, якою є організований український націоналізм. В тісному зв’язку з ним і стосуються організацій методи. Закарпаття виробить собі певну особливу їх надбудову. Ця надбудова буде пристосована до сьогоднішніх умов боротьби на Закарпатті»⁴⁵.

Німецькомовне видання цієї брошури було зорієнтоване на вищі політичні та військові кола Німеччини як потенційного союзника ОУН у Європі – воно мало привернути їхню увагу до української проблематики й зокрема до долі Закарпаття. Провідні члени ОУН, як і керівники найбільших закарпатських політичних партій, сподівалися, що, розв’язавши проблему Судетів на користь німців, Німеччина, за аналогією, підтримає українців у Закарпатті. У брошурі зазначалося: «В момент успішного завершення змагань судейських німців, вся Ч[ехо]С[ловацька]Р[еспубліка] незвичайно захитається й чеська національна думка стане на вирішальній історичній точці. Саме в цей критичний момент Закарпаття зможе підперти активно й зреалізувати свою ідею. […] Така розв’язка чехословацької проблеми посприяє постанню спільних мадярсько-польських кордонів, що вело б, напевно, до захитання рівноваги в середній Европі. До цього, зокрема, не допустила б ніколи Німеччина»⁴⁶.

На основі брошури О. Чемеринського влітку 1938 р. ПУН підготував «Платформу Закарпаття» з десяти пунктів – своєрідну програму діяльності ОУН у краї. Згодом її також прийняла закордонна делегація Карпатської України – як базу для подальшого плану дій у дипломатичній ділянці⁴⁷. На думку члена ПУН, ген. Миколи Капустянського – «Низоли», Чехо-Словаччина разом з Карпатською Україною посідала ключову позицію на Сході Європи і творила своїм геополітичним становищем та поважним стратегічно-економічним потенціалом перепону для військового просування Німеччини на Схід. Також вона була зручним плацдармом для радянських та антантівських армій⁴⁸.

У рамках роботи військового штабу ПУН 1938 р. Михайло Колодзінський викінчив розвідку «Воєнне значення та стратегічне положення Закарпаття». В ній він визначив основні напрями діяльності ОУН та імовірний розвиток майбутніх подій. Колодзінський зазначав, що після підписання радянсько-чехословацького договору до Закарпаття прикута особлива увага провідних військово-політичних держав світу і згодом цей регіон може стати основною базою для радянських військ і авіації. Він констатував: «Під оглядом стратегічним, Закарпаття було б неоціненим для оборонної системи української держави. […] Сильно уфортифіковані Карпати зможуть здержати ворожий наступ зрівно з полудня як і з заходу. В цьому випадку має для нас неоцінене значення Лемківщина. З неї ми вічно будемо загрожувати полудневій Польщі. Ніякий поляк не відважиться перейти на схід від Вісли, якщо поперед не буде здобутою Лемківщина, сполучена фортифікаційною системою з Перемишлем і Львовом»⁴⁹. Колодзінський підкреслював, що Закарпаття за короткий час можна було б перетворити у природний плацдарм-фортецю, своєрідну українську лінію Маннергейма⁵⁰.

Тим часом у середовищі закарпатських націоналістів визрівав план формування власних збройних сил, який був би своєрідним втіленням «крайовій» концепції розвитку національної армії. Провідний діяч ОУН на Закарпатті С. Росоха в статті «Боротьба аж до перемоги» наголошував, що наближаються великі світові події і в цей історичний момент необхідно повести боротьбу за українські національні права. Своєю чергою провід КЕ ОУН Закарпаття (ОУН З) висував конкретні політичні вимоги до чехо-словацького уряду, серед яких – надання автономних прав Закарпаттю згідно із Сен-Жерменським договором, передача губернатору всіх повноважень та негайне скликання закарпатського Сойму. С. Росоха як керівник пропагандистського відділу КЕ ОУН З подав ідею використати організовані Міністерством оборони Чехо-Словаччини 6-місячні передвоєнні військові вишколи для студентів, які ще не відбули обов’язкової 18-місячної служби, як базу формування українських військових відділів⁵¹.

У травні–жовтні 1938 р. КЕ ОУН З розгорнула активну діяльність, спрямовану на здобуття автономного статусу для Закарпаття та на підготовку її збройних сил. Від 24 жовтня 1938 р. офіціозом націоналістичної думки в Закарпатті став тижневик «Наступ» (редактор С. Росоха). У серпні 1938 р. КЕ поширила через місцеву пресу таку заяву: «Надходить великий час! Закарпаття мусить стати зародком одної Самостійної Соборної Української Держави від Попраду і Татрів аж до Каспійського моря і гір Кавказу! Стати цим зародком мусить бути для нас найбільшою честю! Ми будемо горді, що якраз ми перші будемо тими, що зачнуть відбудовувати Українську Державу. Що ми поможемо нашим браттям скинути московське, польське й румунське ярмо. В цій відбудові поможе нам тільки єдність народу, велика віра в свої власні сили й віра в те, що Бог призначив нас повести свій народ до Волі!»⁵².

У 1938–1939 рр. головним засобом допомоги, яку ПУН надавав урядові Карпатської України, стали дипломатичні заходи. Прибувши до Відня 29 вересня 1938 р., Ю. Химинець очолив закордонну делегацію Карпатської України. Через неї керівництво УНО намагалась протестувала проти постійних нападів угорських та польських терористів на Закарпаття на міжнародній арені. За допомогою її керівника Ю. Химинця провід УНО 10 жовтня 1938 р. звернувся відозвою до урядів Англії, Франції, Італії та Німеччини, в якій зазначалося: «В виду поголосок про польсько-мадярський план зайняти військово Закарпаття, подаємо Вам до відома, що українці Закарпаття і поза ним є готові до крайнього відпору проти намагання позбавити їх людських прав самим рішати свою долю. Просимо Вас, про надіслання міжнародної легії на Закарпаття, щоб забезпечити лад, і про дозвіл формувати на Вашій території українські легіони. Віримо, що Ви як гарант європейського правного порядку будете готові вжити всі потрібні міри, щоб забезпечити Європу перед політичним бандитизмом»⁵³.

Функції політичного та дипломатичного представництва Закарпаття на міжнародній арені взяла на себе Українська пресова служба (УПС) у Берліні, що діяла при Міністерстві закордонних справ та Міністерстві пропаганди Німеччини. Кандидатуру її керівника (Володимира Стахіва – «Мека») погодили ПУН та прем’єр-міністр Августин Волошин. Стахів співпрацював з Іваном Ґабрусевичем (політичні справи), Богданом Кордюком (економічна політика), Орестом Чемеринським (питання преси та інформації). У листопаді–грудні 1938 р. берлінське представництво прибуло до Хуста, щоб отримати вказівки від уряду Карпатської України, Головної команди Карпатської Січі та КЕ ОУН З. Офіційним представником уряду Карпатської України в Берліні був «муж довір’я» Олександр Севрюк. Вони відстежували й активно протидіяли пропагандистським зусиллям посольств Угорщини та Польщі в Берліні й Римі – основних противників державності Карпатської України⁵⁴.

Перебуваючи в Берліні, Ю. Химинець у жовтні 1938 р. разом із М. Колодзінським передали меморандум литовському і японському консулам у справах Карпатської України з проханням про підтримку та запрошенням відвідати Закарпаття. 15 грудня 1938 р. Р. Ярий як відповідальний за зв’язки ОУН з Японією, Ю. Химинець, ген. В. Курманович та два представники японського генерального штабу відвідали Хуст. У Римі інтереси Карпатської України захищав представник ПУН Євген Онацький. Завдяки його старанням було заплановано заснувати в Хусті італійське консульство на чолі з консулом Енріко Інсабато⁵⁵.

Діяльність закордонної делегації Карпатської України після І Віденського арбітражу була припинена. Як уповноважений прем’єр-міністра Августина Волошина, Юліан Химинець для зв’язку з ПУН залишався закордоном до 15 грудня 1938 р. Повернувшись до Хуста, він і надалі контактував з закордонним Проводом ОУН⁵⁶.

У грудні 1939 р., зібравши достатньо грошей від українців з цілого світу та отримавши деякі кошти від німців, ПУН намагався закупити для КС однострої, 6 тис. гвинтівок та іншу зброю. Але з нез’ясованих причин переговори, які провадив з урядом Чехо-Словаччини член ПУН та одночасно представник ОУН у Німеччині Ріко Ярий – «Карпат», були остаточно зірвані. Німецьке військове командування передало через Р. Ярого Карпатській Січі як подарунок сукно на тисячу комплектів умундирування⁵⁷.

Будуючи політичні плани, провідні члени ОУН покладалися на війну Німеччини з Польщею, під час якої вдалося би створити незалежну Українську Державу. Тому Організація повела активну антипольську агітацію, що викликало значний спротив з боку карпатоукраїнського уряду, який боявся польського вторгнення на Закарпаття. Тож у статті «Наші міжнародні позиції» відзначалося необхідність підтримувати зовнішньополітичну орієнтацію на Німеччину та підкреслювалось прагнення українців до перегляду Версальських договорів, які узаконили окупацію України. У ній було значно переоцінено вагу української проблематики в міжнародній політиці на початку 1939 р. загалом та можливості націоналістичного руху зокрема. Невідомий автор писав: «І чим більше наближається упадок теперішнього стану на Східній Европі, то тим більше набирає значення український чинник, без якого не можуть відбуватись ніякі основні ідейні, суспільно-політичні та державні переміни. Але беручи участь у цьому поки що ідейному й політичному конфлікті, що тяжить над Східною Европою, а який мабуть незадовго прибере й збройні форми, українська нація не хоче відіграти іншої ролі, як тільки співвирішальну, а що торкається її самої, то суверенну. Одначе не тільки в питаннях Східної та Середньої Европи, але й в питаннях інших частин европейського континенту, а то й поза ним. Українська нація повинна займати згідно з її власними інтересами становище»⁵⁸. З іншого боку, представники ОУН, які прибули на Закарпаття із ЗУЗ, орієнтувались лише на власні сили. Німеччину вони вважали винятково тим чинником, з допомогою якого в ситуації, що складається, можна здобути державну незалежність.

Аналізуючи дії Німеччини щодо Закарпаття, місцеві провідні члени ОУН доходили висновку, що треба переглянути зовнішньополітичні пріоритети й прагматично оцінити міжнародну ситуацію. Вони відзначили, що настав час відійти від надмірної віри в допомогу Третього Райху⁵⁹.

14-16 та 25-26 лютого 1939 р. до Берліна прибув командант Карпатської Січі Іван Роман для переговорів щодо купівлі зброї⁶⁰. Його зустрічі організовував В. Стахів із допомогою пполк. К. Грабе, май. Дерінґа, Гайнца Геккеля, Петера Кляйста, Зіґфріда Цогльмана. Після відповідних консультацій з представниками урядових кіл та ОКВ І. Роману була дана відповідь, що після уточнення деталей і технічного боку справа доставки зброї остаточно вирішиться і по приїзді міністра Ю. Ревая будуть підписані відповідні документи. Увечері 6 березня 1939 р. міністр Ю. Ревай зустрівся з державним секретарем Кеппелером. В. Стахів у спогадах так написав про ці переговори: «Німецький партнер погодився на підставі грудневого договору виплатити за свої зобов’язання 2 мільйони марок на окреме конто карпатського уряду. Іншими словами, з цього конта можна було також трансферевати відповідну суму на закуплення зброї»⁶¹.

Намагаючись отримати від Німеччини гарантію непорушності кордонів Карпатської України, А. Волошин 8 січня 1939 р. направив Ю. Химинця в Берлін, щоб підготувати зустріч з А. Гітлером⁶². 9 березня 1939 р. Юліан Химинець зустрівся в Берліні з директором УПС В. Стахівим, який перед цим мав розмову з пполк. Куртом Грабе, одним із посередників між ПУН і військовими колами в ОКВ. В. Стахів повідомив, що незабаром у Чехо-Словаччині відбудуться великі зміни, тому існує вказівка бути готовими до будь-якої несподіванки. Ю. Химинець разом із В. Стахівим того ж дня поїхали до Відня – обговорити справу із секретарем ПУН Я. Барановським – «Лімницьким». 10 березня відбулася нарада провідних членів ОУН (у такому складі: Р. Ярий, О. Сеник, Я. Барановський, Ю. Химинець, В. Стахів, Анна Чемеринська – «Іскра», Р. Сушко, М. Капустянський, Віктор Курманович) щодо подальшої діяльності на Закарпатті. Загалом усі зійшлись на думці, що Карпатська Україна має проголосити самостійність і офіційно просити німецький уряд про захист і допомогу. Більшість погодилася з думкою Барановського про те, що Гітлер не піде на передачу Карпатської України Угорщині. Лише Р. Ярий і А. Чемеринська запропонували на основі пропозицій В. Стахіва виробити запасний план дій. Після засідання В. Стахів передав Ю. Химинцю інструкції такого змісту: виїхати через Братиславу до Хуста і детально роз’яснити політичну ситуацію прем’єр-міністрові та всьому уряду, команді Організації народної оборони Карпатська Січ (ОНОКС), зокрема М. Колодзінському, і КЕ ОУН З через О. Ольжича; встановити в Хусті постійне чергування при братиславському радіо і у випадку проголошення Словаччиною незалежності проголосити через дві години самостійність Закарпаття на зборах Cойму; повідомити про це негайно В. Стахову до Берліна; уникати будь-яких сутичок із чехами й домовитися про спільні дії з ген. Прхалою, Сватеком, Люкашем; бути пильними супроти загрози з півдня. З цими інструкціями Ю. Химинець виїхав до Хуста⁶³.

14 березня 1939 р. через УПС у Берліні було розіслано пресовий комунікат про проголошення незалежності Карпатської України. Прем’єр-міністр Ю. Ревай офіційно призначив В. Стахіва представником Карпатської України в Берліні. Той негайно повідомив про своє призначення МЗС Німеччини та висловив прохання долучитися до процесу припинення окупації угорськими військами⁶⁴.

Головні заходи Проводу ОУН у справі Карпатської України стосувались організації фінансової допомоги та дипломатичних зусиль. Фактично майже всі контакти між урядом Карпатської України та Німеччиною здійснювались за допомогою та посередництва ПУН.

Отож, можна стверджувати, що орієнтація націоналістичного проводу Закарпаття, як і уряду А. Волошина, на Німеччину була суто прагматичною, адже уряди Німеччини та Італії виступили міжнародними гарантами територіальної цілісності Карпатської України відповідно до рішень І Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 р. З іншого боку, встановлюючи тісні контакти з Німеччиною, Італією та Японією, українські націоналісти намагалися заручитись міжнародною підтримкою великих держав, які негативно ставились до комуністичної доктрини. У своїх стосунках з Німеччиною оунівці намагалися ставити національні інтереси над реальними можливостями українсько-німецького союзу. Саме у цьому полягала принципова розбіжність між членами КЕ ОУН, що прибули в Карпатську Україну, та ПУН, який підтримував плани Німеччини, нехтуючи українськими інтересами.

Наприкінці 1930-х рр. українсько-польські стосунки опинилися в глухому куті. До цього спричинилася політика польського уряду щодо національних меншин, спрямована на зміцнення «польськості кресув всходніх». У цей час вагомі позиції в Речі Посполитій займали представники силових відомств, котрі прагнули розгорнути якнайширше асиміляцію етнічних меншин. Як приклад можна навести слова одного з лідерів «ендеків» полк. Венда, який, виступаючи в сеймі, заявляв: «Польський народ є єдиним господарем в своїй державі, і жодна перешкода не може стати на дорозі його розвитку і реалізації його життєвих інтересів на територіях зі змішаним населенням»⁶⁵. Міністерство військових справ у документі «Про національне питання в Галичині і на Волині» (1938) зазначало, що всі слов’янські меншини слід піддавати цілеспрямованому асиміляційному впливові з метою щонайтісніше пов’язати їх з Польщею⁶⁶.

Будуючи політичні плани, провідні члени ОУН покладалися на війну Німеччини з Польщею, під час якої вдалося би створити незалежну Українську Державу. Протягом весни–літа 1939 р. на території Волинського, Львівського, Станіславівського та Тернопільського воєводств польські органи безпеки зафіксували активне посилення навчань та практичних тренувань членів легальних українських спортивних і пожежних товариств. В аналітичних записках цих органів констатовано видання і впровадження в дію інструкції КЕ ОУН на ЗУЗ щодо організації повстанської боротьби в разі оголошення польською владою загальної мобілізації. Ця інструкція вимагала від членів ОУН всіляко ухилятися від призову до польської армії та переховуватись по лісах, об’єднуватись у повстанські загони⁶⁷. У разі початку німецько-польської війни український народ повинен був скористатися з цього моменту та відновити незалежну державу. Якщо ж Західну Україну окупує Червона армія, чинити опір вважалося недоцільним, але слід було використовувати можливості, щоб захопити зброю. Повстанцям категорично було заборонено вчиняти репресивні дії щодо євреїв, оскільки в країнах західних демократій (Англії, Франції, США) вони мали вирішальний вплив на формування зовнішньої політики, відтак це могло б зашкодити позитивному вирішенню українського питання на міжнародній арені⁶⁸.

Напередодні Другої світової війни, навесні – влітку 1939 р., ОУН розробила чіткий план дій на випадок загальноєвропейського збройного конфлікту, більшість її членства отримала військовий вишкіл у рамках роботи військової референтури та мереж вишкільних таборів у Західній Україні та закордоном. ПУН на чолі з А. Мельником вважав, що Німеччина після переможної війни з Польщею підтримає створення Західноукраїнської держави. Тому для майбутньої республіки готували конституцію. Було сформовано уряд на чолі з Андрієм Мельником, до якого ввійшли заступник Омелян Сеник, міністри: закордонних справ – Лука Мишуга, військових справ – Віктор Курманович, внутрішніх справ – Ярослав Барановський, преси і пропаганди – Микола Сціборський, освіти і народної культури – Олег Кандиба. Решту міністерств мали очолити представники інших політичних партій⁶⁹.

ПУН прагнув, орієнтуючись на воєнно-політичну діяльність Німеччини, сформувати національні збройні сили на базі «Українського Легіону» та відновити незалежну державу. У свою чергу КЕ ОУН на ЗУЗ вимагала більш самостійної лінії поведінки та гарантій з боку німецького уряду щодо виконання їх зобов’язань. Тому з початком німецько-польської війни ОУН не вдалася до активних дій і зайняла вичікувальну позицію до середини вересня 1939 р. Члени ОУН та симпатики націоналістичного руху загалом ухилялися від мобілізації до польської армії. Чимало з них долучилися до формування збройних загонів ОУН і взяли участь у повстанні, яке охопило майже всі місцевості Західної України. Вересневе повстання 1939 р., організоване ОУН, мало на меті задекларувати прагнення українського народу стати самостійним гравцем на міжнародній арені початку Другої світової війни. На відміну від легальних громадських організацій і політичних партій, які проголосили лояльність до польської влади, а ОУН почала втілювати власні державотворчі концепції.

Аналізуючи українську історію, націоналісти прагнули зосередити фізичні й моральні сили для здобуття незалежності та подальшого її захисту від зовнішніх ворогів. Вони ставили реальні завдання, продумуючи наступні кроки, але водночас і розуміючи, що на цьому шляху вони не застраховані від невдач та поразок. Дальший хід подій засвідчив, що, попри певні помилки, Організація Українських Націоналістів у 1940-х рр. залишилася чи не єдиною реальною політичною силою, яка репрезентувала українську націю та зуміла очолити її боротьбу за свободу й розбудову незалежної держави.