Олег Вітвіцький
18 вересня минає 122-а річниця від дня народження провідного діяча Організації Українських Націоналістів, віце-президента УГВР, багатолітнього голови головної управи Організації Оборони Чотирьох Свобід України Івана Вовчука. Сучасники знають його саме під таким іменем, хоча при народженні його нарекли Федором Івановичем Вовком, але підпільна боротьба змусила його дещо видозмінити власне ім’я та прізвище.
Народжений на Великій Україні, у селі Очеретувате на Полтавщині, він став яскравим прикладом того, що український націоналізм і український націоналістичний рух є явищем загальноукраїнським. Родина, на той час ще Федора Вовка, зазнала репресій від большовицької влади, але це не завадило обдарованому юнакові реалізувати свої таланти. У 1926 році він закінчив Харківський університет, а через 10 років переїхав до Нікополя, де був призначений директором школи. Під впливом членів Похідних груп ОУН, зокрема Миколи Климишина, свідомий українець і талановитий педагог Федір Вовк вступив до лав Організації Українських Націоналістів, відроджував «Просвіту», а дещо пізніше очолив Нікопольський районний Провід ОУН, підтримуючи зв’язок з Василем Куком – Крайовим Провідником ОУН Південно-Східних українських Земель.
Досліджуючи біографію Івана Вовчука Віктор Рог зазначає: «У жовтні 1943 року, під загрозою викриття німецькою службою безпеки, Вовк з родиною та гуртом підпільників під виглядом біженців змушені були виїхати на Західну Україну. З того часу, налагодивши зв’язок з вищим керівництвом ОУН-УПА, він діє під псевдо Іван Федорович Вовчук. 11-15 липня 1944 року Іван Вовчук бере участь у проведенні Збору Української Головної Визвольної Ради, де був обраний віце-президентом УГВР. У серпні 1944 року Вовчук переходить на територію Словаччини, а опісля опиняється в Німеччині, в таборі Карлсфельд біля Мюнхена.
В еміграції Іван Вовчук працює редактором часопису «Визвольна політика», журналу «Визвольний Шлях», його докооптовують в Провід ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. За завданням ОУН у 1949-1950 рр. Вовчук очолює Центральне Представництво українських емігрантів у Західній Німеччині, працює в редколегії тижневика «Українська трибуна». У 1950 році переїздить до США, де стає редактором газети «Національна трибуна», а з 1953 року очолює видавництво «Вісник» та Організацію Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ)».
Іван Вовчук залишив після себе багатогранну світоглядову спадщину, особливо актуальну під сучасну пору. Переживши період Другої світової війни, проводячи активну громадсько-політичну роботу під час «холодної війни» і передбачаючи майбутню вирішальну фазу «гарячої війни» проти московської імперії зла, Іван Вовчук виводив єдину можливу формулу майбутнього миру, в основі якої лежав принцип АБН: «Свобода народам – свобода людині!».
Її основоположне значення він усвідомив, борячись і працюючи пліч-о-пліч із Степаном Бандерою, Романом Шухевичем, Ярославом Стецьком та іншими лідерами ОУН.
Большевицьку імперію він вважав «тюрмою народів», «московською сатанією» та великою загрозою для всього цивілізованого світу, як після завершення Другої світової війни, так і у майбутньому.
Іван Вовчук, як і його соратники, чітко усвідомлювали, що, незважаючи на назву держави чи колір прапора, до того часу, доки залишатимуться поневолені народи, московія зберігатиме імперську суть. Він викривав базові «скрєпи», на яких засновані і тримаються імперії: зброя, міфи, псевдорелігія і пропаганда, тюрми, поневолення, терор та страх. Усі вони були притаманні і для большовицької системи утримання влади, як, у свій час, для московського царства чи, під сучасну пору, для путінської тиранії. Цього часто не хотіли бачити і визнавати, та й, зрештою, продовжують так чинити й надалі, окремі лідери цивілізованого світу. Натомість, вони вигадували сотні причин і пояснень, намагаючись виправдати або ж обґрунтувати зло, яке несе у собі кремль, не розуміючи, що будь які спроби умиротворення, задобрення, демократизації чи дресирування московського ведмедя, чи, як влучніше зауважував Вовчук – «вепра», ніколи не матимуть навіть шансу на успіх.
Ознайомлюючись сьогодні із тезами його виступу перед учасниками ХІ-ої зустрічі українців США і Канади, яка відбувалась у далекому 1960 році, в рамках проведення Тижня поневолених народів, приходить усвідомлення того, що Іван Вовчук звертався не лише до присутніх на зібранні, але й до своїх нащадків. Причому не лише українців, але і до представників теперішньої американської влади, інших західних лідерів, роз’яснюючи формулу досягнення справжнього миру, над якою активно працюють тепер у Вашингтоні, Лондоні, Парижі чи Брюсселі.
«Коли нині так багато говорять про мир, – наголошував Іван Вовчук, – ми можемо сміливо сказати, що світ іде не до миру, бо з сатанією миру бути не може. Хто пробуватиме творити мир коштом поневолених, той перекреслить божеські закони. Наша постава в нинішній ситуації може бути єдина – скажімо урядові США, що ми вдячні за співчуття, але їх замало, щоб оборонити загрожену у світі вже свободу.
Скажімо відкрито, – продовжував своє звернення Іван Вовчук, – коли хочемо миру, вірніше, коли хочуть миру, бо ми його давно хочемо, то прокламацію про Тиждень Поневолених Націй мусять зробити підставою політики і політичної дії, і що раніш це станеться, то менше буде горя на землі. Така політика улегшить націям, завойованим московським большевизмом, стати на державні ноги, визбувшись кремлівської імперської опіки, обмежить росію до її етнографічних меж і тоді відпадуть страхіття війни».
Саме фінальне формулювання Івана Вовчука є ключем до справжньої формули миру для всього цивілізованого світу, в тому числі і сьогодні, коли минуло 65 років з часу його знаменитої промови. Обмеження московії до її етнографічних меж, розвал «тюрми народів», свобода не лише для українців, грузинів чи азербайджанців, а й для чеченців, інгушів, башкир, татар, калмиків, якутів та інших досі поневолених народів – є запорукою остаточної перемоги України і встановлення тривалого миру.
Ще однією із важливих пересторог, з якою звертався до своїх нащадків Іван Вовчук, було попередження про загрозу загравання із так званими «хорошими рускімі», яке, в окремих середовищах, на жаль, популярне й до сьогодні. Характеризуючи тогочасних російських противників большовицького режиму, Вовчук також дивиться на десятиліття наперед: «Російські опозиційні рухи, при всій різноманітності, домагаються поліпшення, виправлення існуючої системи імперського комплексу СССР, домагаються реформ большевицької тоталітарної імперії, але не розпаду імперії зла, не творення на її просторах незалежних держав вільних націй».
Аналогічне явище можна спостерігати і сьогодні, коли окремі лідери цивілізованого світу радо приймають представників так званої «російської демократичної опозиції», сліпо вірячи у те, що вони є, а чи будуть кращими за діючого кремлівського диктатора. Хоча, проаналізувавши їхні публічні виступи, можна твердо переконатись, що вони є такими ж імперцями, як їхній «політичний опонент».
Тому сьогодні, беручи до уваги застороги Івана Вовчука, Антиімперський Блок Народів, як правонаступник Антибольшевицького Блоку Народів, звертається до усіх західних лідерів із закликом відмовитись від підтримки московської псевдоопозиції, а розпочати діалог із представниками національно-визвольних рухів колонізованих москвою народів, допомогти визволити їхніх політичних в’язнів та забезпечити їхнє священне право на здобуття свободи і творення власних незалежних держав.
У свій час, голова ОУН і Президент АБН Ярослав Стецько назвав Івана Вовчука «гордістю революційної ОУН». Це було цілком заслужене визнання, засноване на результатах багатолітньої праці в лавах Організації Українських Націоналістів та у її впливових громадських фасадах. Авторитет Івана Вовчука визнавали усі провідні діячі українського визвольного руху, адже яку б ділянку праці йому не доручали, він завжди демонстрував риси ефективного провідника, зберігаючи принциповість та шляхетність і неухильно дотримуючись засад ідеології українського націоналізму. Але, що не менш важливо, в його особі соратники бачили і великого візіонера, здатного дивитись на багато років наперед, моделювати прийдешнє, вказувати на загрози і можливості, випрацьовувати складні, але точні формули, зокрема, і найважливішу – формулу миру та Перемоги.