Федір Деряжний грає на бандурі
29 березня 2025 року минає 120 років від дня, коли у містечку Нові Санжари на Полтавщині побачив світ відомий український бандурист Федір Деряжний. Ще будучи 16-річним юнаком наш земляк вперше побачив бандуру в руках молодого сліпого кобзаря та не маючи грошей купити інструмент, заходився зробити подібну бандуру власними руками. Однак лише через 10 років після початку свого захоплення кобзарством йому вдалося виготовити свою першу бандуру, тоді ж Федір почав учитися грати зі слуху, а також переслухував старі платівки у свого дідуся. Під час великого українського Голоду на початку 1930-их років він їздив велосипедом аж до Білорусі, де виступав зі своєю бандурою, щоб на зібрані пожертви купити хліб й врятувати родичів від страшного Голодомору, що тоді нищив українське селянство. По закінченню Другої світової війни Федір Деряжний війни опинився в Західній Німеччині, де продовжив займатися не лише грою на бандурі, але й виготовленням струнних музичних інструментів та бандур. Якраз тоді він виготовив ще кілька бандур для друзів-бандуристів капели імені Тараса Шевченка, що була під керівництвом іншого нашого земляка, також уродженця Полтавщини, Григорія Китастого, що пізніше разом зі своїми інструментами перебрався до США.
Федір Деряжний. – Світлина близько 1947 (?) року. Ця фотографія була зроблена в таборі для переміщених осіб у Вассербурзі (Західна Німеччина), і не має дати на звороті, але вона була розміщена разом з іншими сімейними фотографіями 1947 року. Ми бачимо Федіра з тією самою бандурою, що й на інших фотографіях
У Західній Німеччині Федір Деряжний виступав з бандурою на концертах перед українцями, що рятуючись від большевицької тиранії, також опинилися в таборах для переміщених осіб. Під час кількарічного періоду свого життя у таборах для переміщених осіб DP на території Західної Німеччини, чекаючи прийняття імміґрувати до Австралії, пан Федір об’єднався з кількома іншими майстрами музичних інструментів, щоб зробити різні типи струнних інструментів, включаючи цимбали, бандури, гітари, домри й мандоліни. Там він познайомився з іншим нашим земляком бандуристом Григорієм Бажулем, який народився у Полтаві 22 січня 1906 року. Принагідно згадати, що пізніше якраз Григорій Бажул з Федором Деряжним й стали основоположниками знаменитої Школи гри на бандурі в австралійському місті Сіднеї. Там, на чужині, Г.Бажул разом з дружиною, як і родина Деряжних, стали меценатами Рідного шкільництва. Це Григорій Бажул та Федір Деряжний разом з іншими українським патріотами закликали активно інформувати Захід про стан життя в Україні та про неймовірні утиски, що їх терпів наш народ. Відомо, що до вибуху німецько-совєцької війни пан Григорій Бажул з ярликом «неблагонадьожного» у підсовєцькій Україні вимушений був працювати у Ташкенті й на Кавказі, як аґроном, фахівець по сортовому випробуванню зернових культур.
Федір Деряжний. – Світлина близько 1951 року. Це фото було зроблено на спеціальному обіді, організованому в лікарні Нельсон-Бей (видно позаду Федора) як жест «дякую» для десяти українських жінок, зображених тут, які працювали в цій лікарні. З цієї нагоди Федора попросили виступити з грою на бандурі, яку він зробив й привіз із охопленої війною Німеччини. Бандура, яку він тут тримає, — це та сама бандура, яка зараз виставлена у відділі музичних інструментів Технологічного музею в Ультімо, Сідней. Друга справа на світлині сидить дружина Федора – пані Марія
Федір же Деряжний у 1945 році одружився з Марією, яка до заміжжя мала прізвище Полікарпова, а вже наступного року народився у них спільний син Петро, тепер – визначний бандурист та знаний громадський діяч в Австралії, який близько 10 років тому відвідав батьківські полтавські терени, які сто двадцять років років тому дали життя його знаменитому батькові. 1950-го року Божого родина Деряжних на кораблі «Goya» з незначними пожитками та двома бандурами прибула до Австралії. Однак, доскіпливі австралійські митники зконфіскували другу бандуру Ф.Деряжного. Після перебування у таборах Бонеґілля та Нелсон Бай пан Федір з родиною поселився в Ньюкастелі. Щоб забезпечити свою родину, він зголосився на тяжку працю у фабриці ВНР, у 1955 році Ф.Деряжний пережив аварію на роботі, яка ушкодила йому спину та ребра, пізніше працював аж до емеритури в організації для інвалідів. Заохочений дружиною Марією, пан Федір розпочав виготовляти свої знамениті бандури вже із австралійських порід дерев для потреб українських бандуристів у Мельборні, для Григорія Бажула у Сіднеї, як також для інших виконавців в країнах поселення. Заходами ж Ніни Денисенко його власну бандуру, яку привіз з Німеччини, купив австралійський уряд та поставив у відділі музичних інструментів у Технологічному музеї Сіднею. У 1950-тих роках на українських імпрезах та академіях маестро Федір Деряжний часто виступав зі своєю бандурою та виконував власні композиції «Круча» та «Гомоніла Україна», також наш земляк захоплювався поезією. Від 1966 року він почав працювати над бандурою нового типу, на якій поставив цілком пряму «обичайку». Цим новим типом бандури та виконанням на ній пісні «Ой Морозе, Морозенко» Федір Деряжний заохотив свого сина Петра до пісні й бандури. З часом почала грати також й донька Ліда і вже 1971 року тріо бандуристів Деряжних виступило на Ньюкастельському телебаченні в ході проведення концерту, присвяченому 20-літтю поселення в Австралії еміґрантів з Европи. У 1979 році для державного телебачення SBS Ф. Деряжний створив коротку програму про свій спосіб конструкції бандури. З початком українського організованого життя в Ньюкастелі пан Федір був головою Спілки Визволення України (СВУ), і як довголітній член православної парафії Святого Василя в Ньюкастелі, він склав першу пожертву на будову приміщення цієї православної церкви, де довгі роки виконував функцію члена контрольної комісії…. Як писало видання часопису «Вільна Думка» і Товариство збереження Української історичної спадщини в Австралії «Українці Австралії. Енциклопедичний довідник» (Сідней, 2001), з якого я користав при написанні цього допису «…старші роки пережиті муки відбилися на його здоров’ї…», – помер наш земляк, уродженець полтавського містечка Нові Санжари 29 квітня 1982 року у лікарні австралійського міста Ньюкастел й був похований на українській секції сіднейського цвинтаря.
Федір Деряжний. – Світлина близько 1960 р.р. Третю бандуру, яку він зробив в Австралії, можна побачити на цьому фото, зробленому в Сіднеї під час виступу на Святі Героїв, портрет Тараса Чупринки на задньому плані. Федір тут зображений у жупані чоловічого хору «Боян». На цій самій бандурі грав також і його син Петро, щоб розпочати навчання бандурного мистецтва. — у Lidcombe – NSW
Я вже понад 10 років тому написав свій короткий репортаж про те, як син та невістка Федора Деряжного, знамениті українські бандуристи Ніла та Петро Деряжні із Сіднею відвідали північну Полтавщину, як збентежила нас тоді до глибини душі чудова гра цих видатних бандуристів українського роду при вшануванні нашого земляка леґендарного командира Кінного полку Чорних Запорожців св.пам. полковника Петра Гавриловича Дяченка, як щиро раділи та сердечно сприйняли мешканці з села Березова Лука Гадяцького району на Полтавщині та гості цього заходу виконання козацьких пісень Нілою та Петром. Було просто неймовірно. Тоді мені подумалось: а живе таки українська душа й у нашій, в полтавській глибинці. Петрові ж та Нілі Деряжним аплодували дорослі й діти, а з-поміж них і моя доня Марійка Панченко. Ми тоді всі дякували дорогим нашим землякам-українцям з далекої Австралії. Й натепер ми не забуваємо їх обох, як і їхню направду зворушливу й професійну гру на своїх прекрасних бандурах, творцем особливої конструкції яких був незабутній український патріот, уродженець полтавського містечка Нові Санжари Федір Деряжний.
Полтавці з походження – знамениті майстри гри на бандурі Федір (з права) та Петро Деряжні
Прикметно, що Петро Федорович Деряжний день свого народження, що припав на початок липня, святкував разом зі свою співтоваришкою долі та дружиною Нілою, також українкою, з дому – Бабченко, батько якої Григорій Іванович походив із північних районів Слобожанщини, – у колі своїх земляків-полтавців. Ми тоді говорили, як вже тепер далекого 1968 року в Сіднеї, йдучи непростим творчим шляхом свого тата Федора Деряжного, пан Петро став членом Ансамблю Бандуристів імені Гната Хоткевича, керівником якого був згаданий мною у цьому дописі уродженець Полтави бандурист Григорій Бажул. За короткий час Деряжний-молодший вслід за батьком опанував харківський спосіб гри на бандурі та з батьком і сестрою виступав у тріо бандуристів, відтак став заступником керівника ансамблю сіднейських бандуристів й вчив нових членів ансамблю хорового співу та гри на бандурі. В ансамблі пан Петро підпорядкував усі бандури до належного звуку так, як навчився від свого знаменитого батька. В 1969-ому році за його ініціативою ансамбль дав свій перший самостійний кобзарський концерт у Воллонґонзі на честь Тараса Шевченка. У програмі концерту ансамбль виконав пісню «Край Козачий», й це була одна із перших його композицій, яку він, до речі, понад 10 років тому разом з пані Нілою виконав спочатку у Конотопі на Сумщині, згодом у Києві, а потім Березовій Луці та Лохвиці на Полтавщині. Наприкінці 1960-их років, як я вже зазначав вище, пан Петро з батьком та сестрою досить успішно виступав у тріо бандуристів на Ньюкастельському телебаченні у концерті, присвяченому 20-літтю поселення европейських еміґрантів після Другої світової війни, а від 1971 року став керівником ансамблю. Петро ж та Ніла Деряжні давали чисельні виступи в радіо, телебаченні, у фестивалях та концертах. На музичному відтинку своєї праці П.Деряжний опрацював велику кількість українських пісень для голосу, харківський й чернігівський стиль гри на бандурі. Серед нового покоління бандуристів наш земляк-полтавець став першим в Австралії, що виконав старовинні козацькі думи, як також написав музику для поеми «Про Симона Петлюру», головного Отамана військ УНР, нашого славного земляка, на слова Кучугури Кучуренка й кілька пісень на слова українських поетів в Австралії. Дещо пізніше пан Петро разом з дружиною співав у хорі «Боян», а 1983 року на прохання членів хору став дириґентом хору «Бояна», у 5-ту ж річницю смерти Володимира Івасюка (1984) він взяв участь у заснуванні Українського Народного Ансамблю імені В.Івасюка в Сіднеї та став його дириґентом. За короткий час ансамбль П.Деряжного записав на платівку кілька пісень В.Івасюка у його хоровій обробці та оркестрації, уклав та зґармонізував кілька музично-хореографічних монтажів на українську народну тематику та багато сучасних українських пісень для молодих голосів у супроводі народних і класичних інструментів. У 1986 році він став дириґентом жіночого ансамблю «Суцвіття», з яким дав кілька концертів у Канберрі, Воллонґонґу, Ньюкастелі та мав чисельні виступи на Сіднейському фольклорному фестивалі та українських імпрезах й академіях…
Федір Деряжний. – Світлина близько 1969 року, зі своїми дітьми – Лідією та Петром на різдвяному виступі в Ньюкаслі, NSW. – Ця фотографія з’явилася в Newcastle Post як реклама майбутнього Міжнародного концерту, на якому мав виступати сімейний ансамбль Деряжних
Так сталося, що Петро Федорович Деряжний, нащадок санжарівських козаків, який є також кошовим отаманом Українського Вільного Козацтва в Австралії, вшановував понад 10 років тому разом з іншими Пам’ять свого тезки полк.Петра Гавриловича Дяченка у Березовій Луці. Відомо, що сам полковник Дяченко також знав й шанував старі козацькі традиції, добре розумів їх та, незважаючи на службу й вишкіл у московському імператорському війську, зберіг їх та впровадив у життя, розбудовуючи пізніше знаменитий Кінний полк, з яким пройшов славний бойовий шлях в рядах відродженої у 1918-1920 роках української армії. Слід зазначити, що особливою сторінкою у вояцькій біографії Петра Дяченка було його командування Полком Чорних Запорожців, цією ударною частиною високої бойової якості, прапор якої, до речі, був чорним, сріблястим обшитий, де з одного боку було нашите гасло «Україна або смерть», а під тим гомілки і череп над ними. До речі, у своїй статті «Бойовий орел української кінноти» проф. Лев Шанковський (*1903-1995) слушно зауважував, що поза «…модерною ударністю чорношличники полк.Дяченка таки дійсно нагадували своїх предків, козацьких кіннотників із загонів Мрозовицького-Морозенка чи Кривоноса. Вони уподібнювалися до них, перш-за-все, своїм виглядом. Ось оголений лоб, з якого звисає козацький «оселедець», – це не тільки стара традиція, але й засіб для збільшення боєздатности під сучасну пору. З «оселедцем» полону немає; большевицькі вороги придумували для власників «оселедців» особливі тортури, знаючи, що їх власники належать до «отборних частєй Петлюри». Далі, на голові козацька шапка з довжелезним, козацьким шликом, для командного складу обрамованим срібними чи золотими нашивками… Жупани й шаравари, що їх випускали на чоботи, доповнювали парадний однострій «Чорношличників» при чому козацький жупан мав на кінці чорні вилоги в трикутній формі… Чорний Запорізький полк був прекрасним бойовим полком, що його аннали не знали поразки на полі бою. Це були дійсно бойові орли української кінноти, і між ними перший бойовий орел, командир полку, – полк.Дяченко, справжній невмирущий козак-характерник наших днів, що свою ознаку успадкував по своїх славних козацьких предках… Чорний Запорізький кінний полк полк. Дяченка в бою переможеним не був…».
Думається, що непереможеними є не лише українські вояки, але й інші лицарі духу та чину, неперевершені українські Гомери, лірники, кобзарі та бандуристи, до яких ми з гордістю відносимо увесь рід Федора Деряжного, уродженця Полтавщини, якому 29 березня 2025 року виповнилося б 120 років
У Березовій Луці, 2014 рік
Олександр Панченко* **, – доктор права, Лохвиця Полтавсбка область
*Друкується Полтавським офісом Українського інституту національної пам’яті за текстом допису д-ра Олександра Панченка, поміщеному в Збірці «Кобзарство ХХ – початку ХХІ століття в іменах: його творці та хранителі», – Міжнародна науково-практична конференція, – 9-10 листопада 2015 року (Львів, Україна), однойменна Збірка (видавництво «Коло», Львів, 2016, 567 с.) – с.с.183-195.
