Минуло вісім років після закінчення Другої світової війни, аж поки комуністичні функціонери наважилися найменувати перші вулиці Києва на честь самовідданих героїв. Ними стали міфічний Олександр Матросов, Уляна Громова з опусу Фадєєва, абстрактні «панфіловці» та конкретний Олександр Щербаков – кремлівський КГебельс. Ними прикрасили виключно периферійні райони, хоча в центрі міста були принадні вакансії.
Брак місцевих достойників змусив відповідних фахівців почухатися, і вже 1955 року було увічнено першого киянина. Довідник-путівник, випущений в той час «Політвидавом», обережно уточнив, що «народні месники» діяли виключно навколо Києва, саме там вони висаджували в повітря німецькі військові сховища, руйнували залізниці…
Цікаво простежити еволюцію совєтської легенди.
Жодного натяку про комуністичне підпілля немає у звіті К. Дубини «778 трагічних днів Києва» (1945). Лаконічне визначення І. Старовойтенка в «Соціалістичному Києві» (1958): «Кияни вели героїчну партизанську боротьбу під керівництвом підпільної організації ВКПб» – це перелицьована характеристика боротьби ОУН-УПА.
Московський «Воєніздат» двічі випускав книжку Д. Григоровича «Киев – город-герой». У першому виданні (1962) автор згадав два-три прізвища київських підпільників, у другому (1978) – десятки!
З понад тридцятирічної відстані стало відомо, що й у самому місті траплялися диверсії. Оповідки про підпільників-диверсантів – у залізничному депо чи на заводі «Большевик» – переслідували подвійну мету: заповнити пропагандивну порожнечу, виправдати руйнацію промислових підприємств, заподіяну совєтськими саперами.
А що ж було насправді?
Епізодичні збори комуністів-підпільників відбувалися з листопада 1941 до травня 1942 року. В липні 42-го було заарештовано 6000 комуністів. Повторну спробу створення комуністичного підпілля здійснено влітку 1943 року.
Леонід Череватенко (очільник столичних письменників у 2002 р.) наголошував, що комуністи, залишені чекістами для підривної роботи, так і не встигли заподіяти німецьким окупантам жодної шкоди. 2004 року вийшов друком збірник документів совєтських спецслужб («Київ у дні нацистської навали»). Група дослідників, керована академіками В. Литвином та В. Смолієм, підтвердила це численними прикладами.
У «Навалі…» геть не згадано про чекіста Івана Кудрю та його бойову групу. Проте київська вулиця Кудрі з’явилася ще 1963 року, тобто незабаром по виході книжки Григоровича, де його ще немає. Припускаю, що ветеранів НКВД, та й самого Строкача завидки взяли… Одне з двох: супер-особливий статус групи Кудрі, або ж повна туфта!
Дивна назва цієї групи: розвідувально-диверсійна – уможливлювала будь-які вигадки. В дитячих пригодницьких творах акценти робили на мальовничих описах висаджених у повітря залізничних мостів. Стримані члени військово-історичного товариства Будинку офіцерів розповідали про збір відомостей для командування РККА.
Вже Д. Григорович (у другому виданні) зіткнувся з прикрим фактом: ніхто не знав по-батькові Окіпної – активістки групи Кудрі. Її славу роздмухували постійно. В добу президентства Кучми грошовиті телевізійники назвали Раїсу Окіпну примадонною Опери, хоча в київському театрі ніколи не служила артистка з таким прізвищем. Дещо раніше столичні екскурсоводи, зупиняючи автобус перед Володимирським собором, повідомляли, що в ньому відбувалися конспіративні зустрічі Окіпної з Кудрею, хоча відновлення цього храму після порядкування атеїстичного музею затягнулося аж до кінця літа 1943-го…
Кудрю заарештовано і страчено 1942 року. Німецькими окупантами. Які про існування цього «народного месника» навіть не здогадувалися! Це випливає з нацистських документів, опрацьованих під керівництвом академіків В. Литвина та В. Смолія («Київ очима ворога…», 2012).
Байку про зухвале вбивство київського гауляйтера комуністичною терористкою (вересень 1942) було оприлюднено наприкінці існування СССР. Призначені для цього письменники «достовірно» змалювали подвиг Тетяни Маркус, а видавництва УССР поширили байку належними тиражами. Але про геройську діяльність самовідданої підпільниці не знали ані чекісти, ані гестапівці (див. ті ж таки «Навалу…» та «Очима…»)!
Єдиним справжнім здобутком комуністичних підпільників я вважаю план міста, надрукований у квітні 1943 року. Цей твір помилково й уперто називають німецьким. Правильно – «німецькомовний». Невідомо, чи німецькі кола замовили мапу київським фахівцям, чи кияни самі ініціювали таку послугу.
Традиційне совєтське «заплутування ворога» вони матеріялізували тут у засекречуванні русел кількох річок, у жахливій неповноті залізничного господарства, у подачі неіснуючих церков. Танкоремонтний завод подано, але не залито помаранчевою фарбою, подібно до іншої забудови. Хтось по той бік фронту вирішив не позначати мережу інших військових баз. Це вельми контрастує з берлінським (таки німецьким!) планом Києва 1935 року.
Сергій Вакулишин
