До виступу Василя ОВСІЄНКА на науково-практичній конференції
«Українська Гельсінська Група у вітчизняному та світовому правозахисному русі», присвяченій 40-річчю створення УГГ
(Києво-Могилянська академія, 8 листопада 2016 року)
Панове, звертаюся до Вас як член Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод з 18 листопада 1978 року, щоб нагадати, що правозахисний рух в Україні має глибоке коріння і добрі традиції.
Ідею прав людини українські мислителі висловлювали ще в ХІХ ст., у неявній формі вона стала важливою складовою частиною Конституції УНР 1918 року. Але рух, який свідомо поставив мету домагатися визнання прав людини державою, тобто узаконення прав людини – явище, яке виникло тільки в 60-х рр., у період хрущовської “відлиги”. Оскільки “сталінська”, а потім “брежнєвська” Конституція СРСР містила низку статей, що проголошували свободу слова, зібрань, віросповідання тощо, то правозахисники намагалися використати цю обставину, вимагаючи дотримання Конституції. Згодом правозахисники все більше покликалися на міжнародні документи з прав людини.
Є така книжка: Данилюк Юрій, Бажан Олег. Опозиція в Україні (друга половина 50-х –80-і рр. ХХ ст.). – К.: Рідний край, 2000.– 616 с.. На її обкладинці зображено книжку з написом «Конституція». Вона розкололася від удару блискавки. Абсолютно хибна ідея. Як Ісус Христос прийшов не зруйнувати Закон, а виконати його (Матв. 5:17), так і правозахисники не руйнували, а захищали Закон від держави. По суті, нам і тепер доводиться робити те саме: захищати Закон від посягань держави.
Щоправда, перелік прав, які найчастіше порушуються тепер, дещо змінився. Так, тепер маємо свободу пересування (вільний виїзд з України і в’їзд до неї), дотримується свобода об’єднань (створення громадських і політичних організацій), свобода слова: стань як вітряк на белебені і мели, що хочеш, «і ніхто не поведе тебе в кайданах» (Т.Шевченко).
Коло правозахисників 60-х років – це молоді інтеліґенти, які після масових сталінських репресій і голоду «наросли з малих худеньких матерів в саду порубанім» (М. Вінграновський). Це були люди різних світоглядних, філософських та політичних орієнтацій, але їх єднало прагнення вільно висловлювати свої погляди. У русі за права людини панувала висока культурна і моральна атмосфера, доброзичливість і співчуття, щирість, дружня любов та взаємна повага, зокрема, повага до таланту. Тому правозахисний рух в Україні об’єднав як низку течій (національно-визвольний рух, загальнодемократичний, релігійний, соціально-економічний або ж робітничий, боротьба за право на еміґрацію), так і блискучу плеяду видатних Особистостей (Левко Лук’яненко, Іван Світличний, Михайло Горинь, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Оксана Мешко, Ніна Строката-Караванська, Василь Стус, Микола Руденко, Петро Григоренко, Мустафа Джемілєв, Йосиф Зісельс, Зіновій Красівський, Василь Романюк – майбутній Патріарх Володимир та інші). У ньому знаходили собі місце українці і євреї, віруючі різних конфесій і атеїсти, націоналісти й націонал-комуністи, соціал-демократи й анархісти. Вони ніколи не оголошували один одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України уявлялася ймовірним ґарантом такої свободи. Вузьке було це коло. “Мало нас. Дрібнесенька щопта. Лише для молитов і всечекання” (В. Стус). Але воно засвідчило неперервність поривань українського народу до волі.
Щоб уникнути звинувачень у підпільній діяльності, правозахисники 60-х років не створювали документально оформлених організацій. Їхні осередки діяли на основі міжособистісних контактів (дружніх, родинних та професійних). Та це, однак, не врятувало їх від репресій. Бо, як висловився якось Євген Сверстюк, коли докупи сходиться так багато таких розумних, талановитих, славних людей, то щось із цього буде. Це розуміла і влада: в цьому середовищі формується політична опозиція. Вона сама підштовхнула інакодумців від комунізму (можна сказати, дисидентів чи ревізіоністів) у стан своїх непримиренних ворогів, заарештувавши у серпні – вересні 1965 року понад два десятки осіб. 21 особа була засуджена до невеликих – порівняно зі звичними сталінськими – термінів ув’язнення (найбільше – 6 років).
Ці не надто жорстокі репресії збудили інтерес суспільства до заарештованих і до проблем, які вони порушували. Здійнялася ціла хвиля протестів. Було зібрано сотні підписів на підтримку заарештованих (тут відзначилася Ліна Костенко), виник термін “підписанці”. Це тепер збирання підписів – звична справа. А тоді за свій підпис доводилося відповідати втратою роботи і будь-яких життєвих перспектив. Під судами у Львові натовпи скандували “Слава!”, підсудним кидали квіти. Такі дії мали вже характер організованого правозахисного руху. Під кінець 60-х років самвидав фактично став організаційною інфраструктурою руху опору, особливо з появою журналу “Український вісник” (1970-72, редактор В. Чорновіл).
Першим відкритим протестом проти арештів був виступ Івана Дзюби 4 вересня 1965 року на перегляді фільму “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова в кінотеатрі “Україна” в Києві. Його підтримав В’ячеслав Чорновіл, а Василь Стус несподівано закликав устати тих, хто проти відродження сталінізму. Наслідки вставання відомі: виключення з інститутів, з аспірантури, звільнення з роботи, заборона на будь-яке оприлюднення творів, а згодом і арешти.
Зважмо: у Москві перша велика демонстрація на захист прав людини відбулася 5 грудня 1965 року на площі Маяковського.
Арештанти 1965 року принесли в політичні табори новий дух. Вони налагодили вихід інформації з зон про факти порушення прав людини. Відтоді вся історія концтаборів – це протести проти нелюдських умов утримання, боротьба за елементарні людські права політв’язнів, пошуки способів передати на волю інформацію про цю боротьбу – з великим ризиком бути додатково покараним. Бо жодна акція протесту, в тому числі страйки, тривалі голодівки, не давали позитивного результату, якщо протестуючих не підтримували закордонні правозахисні організації чи зарубіжні політики, якщо про них не говорили закордонні радіостанції. Це воістину драматична і героїчна історія, пов’язана зі стражданнями як самих в’язнів, так і їхніх родин, проте рідко хто з них уклякав на коліна. Поняття “в’язень сумління” набуло реального змісту: кожен міг вийти на волю достроково, потоптавши власне сумління, тобто написавши “покаянну” заяву, виказавши все про себе та інших людей, доносячи на ближнього. Але таких «покаянців» були одиниці. Треба віддати належне КГБ: кадри в концтабори він добирав високоякісні. Не те, що в сталінські часи, коли винищувалися цілі категорії населення: «Вали кулём, а там разберём». Сили духу в’язням сумління додавала моральна підтримка вільного світу, української діяспори, присутність у таборах визнаних моральних авторитетів – останніх із повстанців УПА, 25-літників, які були також учасниками повстань політв’язнів на початку 50-х рр. З ними молодше покоління швидко порозумілося. Тут сиділи представники інших поневолених народів, в очах яких українці мали заслужену репутацію найстійкіших борців за волю.
Починаючи з 12 січня 1972 року в Україні було заарештовано близько ста осіб, проведено сотні обшуків, тисячі людей були стероризовані допитами як свідки, викинуті з роботи, з вузів. Цього разу майже всі провідні діячі дістали максимальний реченець – 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання. Найупертіші, хто не давав ніяких показів, були запроторені до психіятричних лікарень. Вони опинилися у найтяжчому – абсолютно безправному (гірше смерти!) – становищі.
Суспільна атмосфера 1972 року, на відміну від 1965-го, була гнітючою. Юридично кримінальні, але засуджені за “особливо небезпечні державні злочини”, правозахисники розгорнули боротьбу за Статус політв’язня. Оскільки влада реагувала на вироблений 1974 року проект Статусу політв’язня лише додатковими репресіями, то з 1977 року в’язні почали переходити на нього явочним порядком: страйкували, оголошували голодівки з приводу позбавлення побачень, зривали нашивку з прізвищем, відмовлялися носити табірний одяг (відома “холодовка”: сиділи в карцерах в одній білизні). Окремі в’язні сумління проводили в карцерах, приміщеннях камерного типу (ПКТ), на тюремному режимі, голодуючи, ледве не половину свого терміну (наприклад, Вячеслав Чорновіл, Василь Лісовий, Василь Стус, Зорян Попадюк). Зразки героїчної стійкости демонстрували жінки-політв’язні Стефанія Шабатура, Надія Світлична, Ірина Калинець, Ольга Гейко – адже перед ними були живі приклади оунівок-підпільниць Ірини Сеник, Оксани Попович, які були вже ув’язнені вдруге, 25-літниць Катерини Зарицької, Дарки Гусяк, Галини Пальчак.
На початку 70-х рр. голодівками протесту й заявами відзначали День радянського політв’язня 30 жовтня, День українського політв’язня 12 січня (арешти 1972 року), День пам’яті жертв червоного терору 5 вересня (декрет Совнаркому 1918 року), День прав людини 10 грудня.
У табірній боротьбі проти спільного ворога визрівала справжня міжнаціональна солідарність. У спільних акціях протесту брали участь громади українців, євреїв, вірменів, литовців, естонців, латвійців, молдаван, грузинів, російських демократів. Добре це засвідчив у книжці “Українські силуети” Михайло Хейфец. Цей досвід і ця особиста дружба дуже пригодилися в кінці 80-х років для руйнування всім осоружної “Імперії Зла”.
Влада була впевнена, що після “покосу” молодої української інтеліґенції 1972 – 1973 року не матиме ніякого клопоту з “українським буржуазним націоналізмом” років 10 – 15. Підписуючи 1 серпня 1975 року Прикінцевий акт Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ), брежнєвське керівництво зовсім не збиралося дотримуватися «третього кошика» (розділ ІІІ – права людини; розділ І – закріплення кордонів, які склалися внаслідок Другої світової війни, де Україні місця не було; розділ ІІ – статус найбільшого сприяння в торгівлі). Та оскільки цей Акт прирівнювався до національного законодавства, то його підписання означало, що відкриваються юридичні можливості легально і цілком законно боротися з порушеннями прав людини, опираючись на внутрішнє і міжнародне право. Першим це збагнув професор Юрій Орлов. 12 травня 1976 року з його ініціятиви московські правозахисники створили Московську громадську групу сприяння виконанню Гельсінкських угод. Отже, Гельсінський акт задуманий був як міждержавний, а Юрій Орлов запропонував прочитати його у людському вимірі, повернути його на захист прав людини. Це був геніяльний здогад, який порятував сам Гельсінкський акт і призвів до ідеологічної поразки СРСР, відтак і краху Імперії Зла – усього через півтора десятиліття.
Правозахисники, за висловом Андрія Амальрика, вчинили революційний переворот у свідомості стероризованого за попередні десятиліття населення: у невільній країні вони почали поводитися як вільні люди. Вони завимагали визнання прав людини державою, тобто їх узаконення, і явочним порядком почали здійснювати конституційні права (свободу слова, друку, демонстрацій, асоціяцій та ін.), тобто розуміти закони так, як вони написані.
У суспільстві з’явилася незалежна громадська думка. Відтепер демагогія про “втручання у внутрішні справи СРСР”, коли йшлося про порушення елементарних прав людини, ставала неспроможною.
Другою, за ініціятивою письменника і філософа Миколи Руденка, 9 листопада 1976 року була створена Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод. Гельсінкський рух швидко став міжнародним: 25.11.1976 Гельсінкська група була створена в Литві, 14.01. 1977 – в Грузії, 1.04. – у Вірменії. Ще з вересня 1976 в Польщі діяв Комітет захисту робітників, перетворений пізніше на Комітет громадського захисту, у січні 1977 – група “Хартія-77” у Чехословаччині. У США була створена спеціяльна комісія Конґресу.
Що особливо важливо, Українська Гельсінкська Група в добу краху світової колоніяльної системи нагадала світові про існування поневоленої України, яка бореться за незалежність. Група порушила питання про визнання України світовим співтовариством, насамперед, щоб Україна була представлена на наступних нарадах НБСЄ окремою делеґацією. Це був геніяльний здогад: поставити український національний інтерес на міжнародну правову основу, в контекст протиборства демократичного Заходу з тоталітарним СРСР. І міф про Україну всього лише через півтора десятка років наповнився реальним змістом: вона стала незалежною! У певному розумінні можна сказати, що свобода слова, правдива інформація зруйнувала “Імперію Зла”. Ми воювали на ідеологічному фронті – і ми перемогли. (Томас Венцлова: Гельсінкські групи були тією мишкою, без якої дід, баба, Марушка, Жучка і кішка не могли вирвати ріпку).
Отже, брежнєвське керівництво жорстоко прорахувалося: у суспільстві після десятиліть постійних “чисток” усе-таки знайшлися люди, які зважилися відкрито викривати фальш і облудність режиму, збираючи й обнародуючи факти порушень прав людини.
Усе, що ще було живого в Україні, потягнулось до Гельсінкської групи. Це вперше по десятиліттях репресій така нечисленна українська інтеліґенція організувалася і заговорила на увесь світ про неволю і безправ’я свого народу. У цьому розумінні Гельсінкський рух був для України куди важливішим, ніж для народів, які мали свою державність, тому він у нас виявився в 70 – 80-х роках найстійкішим.
У правозахисників не було ілюзій, що влада дозволить відкрито відстоювати права людей, покликаючись на Гельсінкський акт. Вони знали, що ризикують волею і навіть життями. Але вони керувалися міркуваннями вищого ґатунку: потрібно захистити спільноту, жертвуючи собою. Окрім того, що найчастіше мова йшла про елементарну людську гідність конкретних людей (із суми якої, власне, і складається честь народу), це був також далекоглядний політичний розрахунок: звернути увагу світової громадськости на стан з правами людини в Україні і з її допомогою напирати на владу з метою домогтися лібералізації цієї влади, що розширило би плацдарм для подальшого наступу на тоталітарну колоніяльну систему з метою зруйнувати її.
Середовище Української Гельсінкської Групи виявилося досить широким і героїчно стійким. Це колишні політв’язні, їхні друзі й родичі, це молоді люди, які не хотіли більше задихатися в атмосфері офіційної брехливої ідеології. ЦК КПРС і його “бойовий авангард” – КГБ – були розгублені. Адже їм хотілося зберегти “людське обличчя” перед світом. Проте вони не витримали і в черговий раз явили світові свій справжній лик: вдалися до випробуваних методів – арештів найактивніших, залякувань і вигнань із роботи, з інститутів усіх співчуваючих і підозрілих.
У 1978 – 1980 р. були репресовані майже всі члени-засновники Групи. Зазвичай удруге заарештованим давали 10 років таборів особливого (камерного) режиму, 5 р. заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Але на їхнє місце зі впертою одержимістю йшли нові й нові люди. Вступ до Групи в кожному випадку був свідомим актом хоробрости й жертовности: адже оголошений її член тримався на волі лічені тижні чи місяці.
Авторський колектив, яким вважала себе Група, виявився надзвичайно продуктивним: за три перші роки, працюючи в умовах постійного ризику, він створив сотні висококваліфікованих, скрупульозно вивірених і добре зредагованих правозахисних документів, які склали б кілька томів. Це десятки Меморандумів та Інформбюлетнів про порушення прав конкретних людей.
З 1979 року КГБ розгорнув проти Групи справжню війну. За визначенням Людмили Михайлівни Алексеєвої, репресії проти причетних до Групи набули мафіозного характеру. Україною прокотилася хвиля карних процесів проти правозахисників за цинічно сфабрикованими справами: “дармоїдство” (Петро Вінс), “опір міліції” (Василь Овсієнко, Юрій Литвин), “хуліганство” (Вадим Смогитель, Василь Долішній), “спроба зґвалтування” (Микола Горбаль, Вячеслав Чорновіл), “порушення пашпортного режиму” (Василь Стрільців), “незаконне зберігання холодної зброї” (Петро Розумний), “виготовлення, зберігання і збут наркотиків” (Василь Січко, Ярослав Лесів). Україна стала свого роду полігоном КГБ, де випробовувалися найбрутальніші методи. Причетних до Групи били невідомі чи міліція (Петра Вінса, Юрія Литвина, Василя Долішнього), жінкам погрожували зґвалтуванням (Ользі Гейко), підкидалися документи (Михайлові Гориню), за захист рідних ув’язнювали дружин (та ж Ольга Гейко-Матусевич, Раїса Руденко), матерів (76-літню Оксану Мешко). Ніхто з членів Групи не виходив на волю: незадовго до звільнення, а то й у день звільнення жертві фабрикували нову справу (Василь Овсієнко, Юрій Литвин, Микола Горбаль, Василь і Петро Січки, Ярослав Лесів, Іван Сокульський, Ольга Гейко, Василь Барладяну). Тільки такими методами на початку 80-х років удалося фактично припинити діяльність Групи. Захоплює хоробрість українських жінок – Оксани Мешко, Ольги Гейко, Оксани Попович, Надії Світличної, Ірини Сеник, Ніни Строкатої, Стефанії Шабатури, Раїси Руденко, Ганни Михайленко, які до кінця витерпіли неволю в нелюдських умовах і зберегли свої душі незаплямованими. А ті жінки, які залишилися у “великій зоні”, були опорою й підтримкою в’язнів (Стефанія Петраш-Січко, Світлана Кириченко, Віра Лісова, Михайлина Коцюбинська…).
Усього в Групу за час її існування вступила 41 особа. (Крім них, УГГ 1982 року поповнилася двома іноземними членами – естонець Март Ніклус і литовець Вікторас Пяткус, а в кінці 1987 року в неї було кооптовано ще шістьох). 24 з 41 були засуджені у зв’язку з членством у Групі. Вони відбули в концтаборах, в’язницях, психіятричках, на засланні понад 170 років. Загалом же на страсному рахунку 39 членів Групи – понад 550 років неволі. Група розплатилися п’ятьма життями: Михайло Мельник наклав на себе руки 9.03. 1979 напередодні неминучого арешту. Чотири в’язні табору особливого режиму ВС-389/36 (сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.) загинули у неволі: Олекса Тихий 5.05. 1984, Юрій Литвин 4.09. 1984, Валерій Марченко 7.10. 1984 і Василь Стус 3-4.09. 1985.
Ще 23 вересня 1981 року, у доповіді на 13-му Національному з’їзді Американської асоціяції сприяння славістичним дослідженням у м. Пасіфік-Ґров відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький відзначив:
“…підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше”.
До такого висновку підштовхує піднесений стиль більшості документів Групи, що відзначила в 1981 році й Ніна Строката в післяслові до видання Інформбюлетенів.
Сила і величезна моральна перевага українських правозахисників над режимом полягали в тому, що вони не стали підпільниками, а підписували документи своїми іменами, відкрито демонстрували леґалізм, апелюючи до радянського закону і міжнародних правових документів, підписаних СРСР.
Українські правозахисники мали заслужену повагу й моральну підтримку в демократичному світі. Світ поважає людей, які засвітилися високими моральними проявами, і зазвичай допомагає їм. 1978 року лідери Московської, Української і Литовської гельсінкських груп були висунуті на здобуття Нобелівської премії миру.
Московська Гельсінкська група припинила свою діяльність у вересні 1982, бо одні її члени були ув’язнені, інші викинуті за кордон. Українським правозахисникам був один шлях – у концтабори. Майже всі будучи в неволі, вони твердо вирішили не здаватися. З сорока одного тільки один Олесь Бердник покаявся після 5 років ув’язнення і був звільнений у квітні 1984. Отже, повторю, КГБ добирав у неволю високоякісні кадри. «Допоки Україна посилає в концтабори найкращих своїх синів і дочок – то ще не вмерла Україна», – казав Михайло Горинь.
Як тільки в період “гласности” й “перебудови” перші гельсінкці опинилися на волі, вони відновили правозахисну діяльність і стали сіллю, розчиною багатьох правозахисних і політичних організацій, які разом з іншими чинниками привели Україну до незалежности, де відкрилася можливість побудувати правове суспільство, яке відповідатиме як волелюбному духові українського народу, так і букві міжнародних правових актів.
Живемо в такий час, коли слід нагадати зі Святого Письма: «Ви ще не змагались до крови…» (Послання до євреїв, 12:4). Уже змагаємося до крови. Не знати, які випробування чекають нас. Але я певен, що нинішнє покоління правозахисників і воїнів володіє такими ж високими чеснотами, що й попередники. Тому ми переможемо.
Більше про правозахисний рух в Україні читайте тут:
http://archive.khpg.org/index.php?id=1204026181
http://samborska.wordpress.com/2009/06/21/
http://helsinki.org.ua/articles/ukrajinska-hromadska-hrupa-spryyannya-vykonannyu-helsinskyh-uhod/
http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/soc_gum/naukma/Ist/1999_14/10_bazhan_og.pdf (О. Бажан)
http://archive.khpg.org/index.php?id=1383042150&w (М. Руденко)
