Нотатки на полях Комюніке
Головним винуватцем Волинської трагедії 1943 року є ІІ Річ Посполита Польська (1918-1939), що розв’язала проти української національної меншини державний терор, який переріс у польсько-українську громадянську війну. Волинська трагедія стала продовженням і піковим пунктом цієї внутрішньопольської війни.
Такий висновок випливає із тексту Другого польсько-українського комюніке. Навіть не зважаючи на те, що його автори – польські історики й українські наукові заробітчани-колаборанти – всіляко намагалися його формулювати під польські національні інтереси й інтереси нинішнього польського політичного класу.
В цих нотатках на полях тексту Комюніке навмисне не виходжу за межі тих формулювань, що їх пропонують підписані під ним автори.
Отож, перш за все слід відзначити, що ІІ Річ Посполита в ХХ столітті принципово стояла на антиукраїнських геополітичних позиціях і не допускала самої ідеї постання Української держави: вона в крові потопила ЗУНР, створену на українських етнічних землях; ввела в оману міжнародну спільноту й не надала окупованій Східній Галичині автономії; незважаючи на ту допомогу, що її армія УНР надала Польщі у відстоюванні її державності від більшовицької агресії, уклала в 1921 р. сепаратний Ризький мирний договір з Кремлем, що мав антиукраїнське спрямування. Очевидно, що така політика ІІ Речі Посполитої не могла викликати симпатій до неї української спільноти.
Несприятливе ставлення українців до ІІ Речі Посполитої посилювала і її незважена внутрішня політика. Від самого початку вона запровадила систему асиміляції української національної меншини та її економічного грабунку. Нищення українських культурно-просвітницьких установ та православних церков, примусове покатоличення українців, військова колонізація на Волині та цивільна колонізація в Східній Галичині коштом земель місцевих українців – яскраве тому свідчення.
Такими діями ІІ Річ Посполита спонукала українську національну меншину вдатися до створення самооборонних структур, найдієвішою із яких виявилася ОУН. А тому ОУН великою мірою є продуктом внутрішньої антиукраїнської національної політики Польської держави. У своїх діях ОУН практично копіювала ті методи, що їх ще зовсім недавно використовувало польське підпілля у боротьбі за своє національне визволення – акти диверсій та саботажу, індивідуальний політичний терор тощо. Звинувачуючи в таких методах ОУН, слід однаковою мірою звинувачувати і творців ІІ Речі Посполитої, а особливо її засновника Юзефа Пілсудського.
Замість того, аби в зародку загасити внутрішній польсько-український конфлікт, що розгорявся з вини Польської держави, й зрівняти українців, які відчували себе громадянами другого сорту, у правах з поляками, ІІ Річ Посполита розв’язала проти української національної меншини справжню громадянську війну. Проти її представників застосовувалося тотальне беззаконня й часто впроваджувані Польською державою заходи носили характер воєнних дій. Пацифікація 1930 року і концтабір Береза Картузька – яскраві тому приклади.
Отож, слід принципово констатувати, що з вини ІІ Речі Посполитої в Польщі розгорілася громадянська війна, неспівмірними сторонами якої були держава та українська національна меншина. Волинська трагедія 1943 р. є прямим продовженням і кульмінаційним пунктом цієї війни. Як і в передвоєнному періоді, обидві сторони – українська з армією УПА та місцевими селянами і польська з Армією Крайовою та польськими осадниками – були громадянами ІІ Речі Посполитої. А отже вся відповідальність як за причини цієї війни, так і за її наслідки лежить саме на ній.
При цьому слід визнати, що українська сторона була чисельнішою. Бо хоч польська колонізація Волині відбувалася посиленими темпами й до 1939 р. кількість польського етнічного населення зросла з 7% до 16%, але перевага залишалася на українському боці. Важливо зазначити, що саме жорстока колонізаційна політика ІІ Речі Посполитої забезпечила масову підтримку як антидержавним акціям ОУН у міжвоєнний періоді, так і діям УПА під час Другої світової війни.
І навпаки, якби українська національна меншина відчувала справедливість з боку Польської держави, то була б вдячна їй за піклування і не мала б підстав підтримувати антидержавні, антипольські акції. А політичного класу тих її представників, які світоглядно прагнули побудови Української національної держави, для масових акцій було б недостатньо.
Жодної відповідальності за цю внутрішню громадянську війну, розв’язану ІІ Річчю Посполитою проти української національної меншини, в тому числі й за Волинську трагедію та інші подібні ексцеси на її тодішній території, не несе й не може нести сучасна Українська держава. Її тоді не існувало (в тому числі й завдяки зусиллям ІІ Речі Посполитої) й відповідно її громадяни не могли брати участі у цій війні. Нинішня Польська держава не має права управлінську неспроможність своєї держави-попередниці перекладати на Україну.
Як і не має права односторонньо перекладати провину на самооборонні структури української національної меншини, якими були ОУН та УПА. Бо ж перекладати вину на жертву, виправдовуючи злочинця – це крайнє блюзнірство. Адже за таким польським зразком Московщина ЗСУ і всі військові підрозділи Української держави, які ведуть боротьбу з її агресією, також може трактувати аналогічно до того, як Польща трактує ОУН і УПА. Але ж це абсурд!
Продовженням громадянської війни, розпочатої ІІ Річчю Посполитою, стала й політика ПНР – польської комуністичної держави. Вона сповідувала ідею національно гомогенної держави й продовжувала жорстоку антиукраїнську асиміляційну політику ІІ Речі Посполитої. Очевидно, що її комуністичні урядовці були етнічними поляками, вихованими на печерному антиукраїнізмі довоєнного періоду. Й хоча на комуністичний уряд ПНР мала вплив совєтська кремлівська політика, але не більший, аніж на інші сусідні сателітні держави. Проте в жодній із них не проводилася така політика винищення української національної меншини, як в комуністичній Польщі.
Шкода, але нинішня Польська держава продовжує сприяти нагнітанню антиукраїнських настроїв у польському суспільстві. Й характерно, що робить це незалежно від того, які політичні сили перебувають при державній владі – праві, ліві чи ліберали.
Всі жертви польсько-української громадянської війни, розпочатої ІІ Річчю Посполитою, – поляки і українці, католики і православні, на території сучасних Польщі і України – мають бути належно й по християнському вшановані. Їхні нащадки повинні отримати від нинішньої Польської держави, як спадкоємиці ІІ Речі Посполитої і ПНР, належну матеріальну компенсацію. А в місцях масових поховань цих жертв мали б бути встановлені пам’ятні знаки «Жертвам громадянської війни в Польщі», аби це було постійним нагадуванням політикам нинішніх Польської і Української держав про потребу вести зважену національну політику.
Кількість жертв польсько-української громадянської війни в ІІ Речі Посполитій Польській має бути встановлена науково, а не політично. Бо ж якщо за прикладом польського парламенту український ухвалить аналогічне рішення й в ньому кількість жертв так же політично визначить рівно до навпаки, то це заведе справу польсько-українського примирення в глухий кут і перекине внутрішню громадянську війну ІІ Речі Посполитої з ХХ століття в ХХІ-е на міжпарламентський рівень й трансформує її з внутрішньої польської на міждержавну.
Не можуть не дивувати ті словесні конструкції в тексті Другого комюніке, які неприховано спрямовані на те, аби більшою мірою підкреслити невинуватість польської сторони й, навпаки, акцентувати на вині українців. Наприклад, таким є твердження, що в Березі Картузький українці масово перебували «разом з комуністами, націоналістами, соціалістами, членами селянських партій, громадянами ІІ Речі Посполитої інших, ніж українська, національностей». Але ж це не має жодного відношення до польсько-українського конфлікту, а лишень виправдовує поляків тим, що ІІ Річ Посполита була однаково авторитарна до всіх і що нібито не вела спеціально антиукраїнської асиміляційної політики.
Аналогічно і українська сторона може заявити, що українці однаковою мірою боролися проти всіх колонізаторів своїх земель – не тільки проти польських, але й проти московських, мадярських тощо. Тож полякам нічого ображатися на нерівне ставлення до них…
Чи такі конструкції тексту Другого комюніке сприятимуть польсько-українському примиренню? Питання риторичне, бо ж очевидно, що ні!
Ще одним подібним прикладом є твердження авторів тексту, що «шанс на українську незалежність інтегральні націоналісти вбачали у тактичному союзі з Німеччиною». Й воно у ньому повторюється неодноразово в різних варіаціях. Зрозуміло, що цим вони хочуть кинути тінь нацистського колабораціонізму на український визвольний рух. Але при цьому замовчують, що ІІ Річ Посполита насправді сама була державою-колаборантом. Про це свідчить польсько-нацистський договір 1934 року, особисті теплі взаємини її засновника Юзефа Пілсудського з Адольфом Гітлером, участь у спільному із нацистською Німеччиною розчленуванні Чехословаччини й допомога її союзниці Угорщині у знищенні держави Карпатська Україна.
Виправдальною на користь польської сторони звучить і теза, що антиукраїнські акції 1945-го на Жешувщині та Люблінщині «найчастіше здійснювалися як помста за злочини проти поляків у забузькій місцевості та з метою примусу українських селян виїхати за Буг». Але чому аналогічна теза не застосовується при характеристиці подій, названих Волинською трагедією – адже вона також була спровокована почуттям помсти за польську колонізацію цих земель і загалом за розв’язану ІІ Річчю Посполитою громадянську війну проти української національної меншини в ній?
Що вже казати, що автори Комюніке промовчують, очевидно, в польських інтересах, відомі історичні факти, що насправді перші випадки польського збройного насилля проти українців розпочалися задовго до Волинських подій – ще в 1941 році на українських етнічних землях Грубешівщини й Холмщини. Й вже до початку 1943-го на Грубешівщині було знищено 52 українські села та вбито 4000 українських селян. Хіба ця інформація не могла викликати в українців Волині почуття помсти? Знову ж таки, питання риторичне, бо відповідь очевидна!
Пропольська заангажованість проявляється і в тезі, що «ОУН-Б, випереджаючи фактичний стан речей, вирішила на зламі 1942/1943 рр. створити військові частини і підняти на Волині всенародне повстання проти всіх ворогів – головним чином поляків та радянських партизанів, меншою мірою – німців». А хіба польська Армія Крайова була не створена значно раніше за УПА?! Як відомо її витоки сягають ще вересня 1939 року, а офіційно таку назву вона отримала 14 лютого 1942 року. То чому цей факт автори Комюніке не трактують, як «випередження фактичного стану речей», а звинувачують у цьому ОУН-Б?! А створення з 1 листопада 1942 року окремого Волинського округу АК і розташування там 27-ої Волинської дивізії піхоти АК – це не було «випередженням фактичного стану речей»?! І чи це не стало одним із тих факторів, що спонукав українців творити свої самооборонні структури, а зокрема УПА?!
У наведених формулюваннях (а їх в тексті є значно більше) чітко проглядаються інтереси польських авторів Комюніке й цілком очевидно, що вони суперечать заявленим намірам – польсько-українському примиренню. Але в чому тоді полягають інтереси української частини авторів? Іншого пояснення, аніж те, що вони чисто меркантильні, на жаль, немає!…
Загальний висновок від прочитання Другого польсько-українського комюніке невтішний. Його автори пропонують трактувати події спільної історії так, аби примирення за її трагізм відбулося на односторонній й історично-традиційній для польського істеблішменту основі – поляк-пан завжди правий, а українець-хлоп, хоч і принижений та пограбований, мав би повсякчас покірно згинати шию і визнавати свою провину за спротив панові.
Шановні, вигляньте у вікно – надворі ХХІ століття й на мапі світу Українська держава. Якщо українці зуміли давати раду польським приниженням протягом декількох століть бездержавності, то тим паче дадуть їм відсіч в умовах існування власної національної держави. І незалежно від того, під якими фальсифікаціями історії поставлять свої підписи науковці-колаборанти й на які поступки на державному рівні підуть колаборанти-політики.
Олександр Сич
