Рівно 80 років тому, на світанку 23 лютого 1944 року, окупаційний совєцький режим розпочав варварську операцію депортації чеченського та інгуського народів.
У рамках операції «Сочевиця» чеченські та інгуські селища були заблоковані військами окупантів. Чоловіків запросили на сільські зібрання, під час яких їх затримували підрозділи НКВД. Раптово вигнаних з домівок людей вантажили на вантажівки та вивозили до залізничних станцій, там їх пересаджували в товарні вагони і відправляли в Казахстан та республіки Середньої Азії. Для операції використали понад шість тисяч вантажівок, понад 200 залізничних ешелонів з вагонами, більше 130 тисяч солдатів і офіцерів НКВД, переодягнених у загальновійськову форму. Ще тривали гарячі бої Другої світової війни, але для Сталіна розправа з непокірними народами Кавказу була важливішою. Раптову депортацію накрив сильний снігопад, що ускладнювало переміщення людей, особливо в гірських районах. Совєцька влада ухвалила рішення: тих, кого не вдасться вивезти до 27 лютого – знищити. Страті підлягали всі, хто не здатен рухатися. Символом сатанинської жорстокості стало селище Хайбах, де в оборі були зігнані і заживо спалені понад 700 людей.
Перед депортацією окупанти привселюдно ґвалтували жінок і дівчат.
Значна частина тих, хто вижив, загинули в нелюдських умовах під час депортації від епідемій, холоду і голоду.
Менш ніж за тиждень, 29 лютого 1944 року, нарком внутрішніх справ Берія доповідав Сталіну про успішне завершення депортації понад 400 тисяч людей.
Чечено-Інгуська автономна республіка була ліквідована, а її територія розділена між Грузією, Північною Осетією, Дагестаном і Ставропольським краєм. На території колишньої республіки, що стала Грозненською областю Росії, був залишений величезний окупаційний контингент НКВД чисельністю близько ста тисяч окупантів.
Це свідчило про те, наскільки потужним був опір проти окупаційної влади. Ті, кому вдалося уникнути депортації, поповнювали повстанські загони, які чинили опір окупантам. Лише у 1953 році влада прозвітувала про те, що з «чеченсько-інгуським бандитизмом покінчено». Хоча окремі осередки спротиву зберігалися і продовжували боротьбу до початку 70-х років XX століття.
Лише у 1957 році чеченцям та інгушам було дозволено повертатися на Батьківщину. Проте там їх не чекав гостинний прийом. За час депортації Москва умисно заселяла звільнені землі і домівки переселенцями, щоб закласти міну сповільненої дії – міжнаціональні конфлікти в майбутньому.
Офіційним приводом жорсткої депортації стало звинувачення у колабораціонізмі і пособництві фашизму. Звичне кліше, яке російська імперія використовує уже понад сотню років проти всіх непокірних.
Але справжньою причиною була неспроможність подолати опір і здолати непокірних горців, навіть шляхом брутальних сталінських репресій.
Придушивши чергову хвилю боротьби народів Північного Кавказу проти російських окупантів в часи краху російської царської імперії і встановлення нової форми колоніалізму, совєцької окупації, після утворення в 1936 році Чечено-Інгуської автономної республіки у складі Совєцької Росії, Сталін посилив репресивний тиск в цьому регіоні.
У відповідь ще задовго до початку ІІ світової війни восени 1937 року в Чечні почалося повстання, яке тривало до лютого 1939 року. Повстанці скликали народний озброєний з’їзд та проголосили «Тимчасовий народно-революційний уряд Чечено-Інгушетії», який очолив Хасан Ісраїлов. Понад півтора роки повстанці вели запеклу боротьбу з окупантами. Повстанські осередки затухали і спалахували, але боротьба не припинялася. Ця боротьба посилилася в 1942-1943 роках, коли проти окупантів та колаборантів у владі розгорілася повномасштабна партизанська війна.
Саме це – неможливість знищити спротив вільнолюбних народів Кавказу, а не вигадані історії про колабораціонізм і пособництво фашизму – було головною причиною жорстокої депортації, кінцевою метою якої було «остаточне вирішення кавказького питання». А підставою для звинувачення стала тогочасна вигадана історія «про розпятого мальчіка» – подарунок від горців «білого коня з золотим сідлом» Гітлеру. І хоч історичного підтвердження такого подарунку так і не знайшли, а більшість чеченців та інгушів були загнані в окупаційну сталінську армію, брутальну депортацію було здійснено.
Ба більше, історичні факти свідчать, що ще у грудні 1943 року, не змігши здолати опір повстанців, співробітники НКВД задіяли план депортації, почавши формувати відповідні оперативні групи.
9 січня 1944 року Берія затвердив «Інструкцію про порядок проведення виселення чеченців та інгушів». Війська для проведення чекістсько-військової операції почали зосереджувати ще за місяць до злочину.
У результаті депортації лише за приблизними даними загинуло сотні тисяч чеченців та інгушів.
Масова депортація чеченців та інгушів, була не першим злочином Росії проти автохтонів Північного Кавказу. Царська Росія теж використовувала тактику масової відплати за спротив, виселяючи і здійснюючи геноцид цілих народів, як це сталося з черкесами, чеченцями.
Путінська Росія у XX столітті повторила злочини попередників, брутально заллявши кров’ю Ічкерію, після проголошення нею Незалежності, застосувавши ті самі принципи колективної відповідальності і масових страт.
Об’єктивної статистики результатів злочину немає і досі. Як і належної реакції світу на цей злочин, і хоча Європейський Парламент у 2004 році визнав депортацію актом геноциду, жодних правових кроків не було здійснено.
Саме тому ми й нині спостерігаємо, як російські окупанти хизуються, що вдаються до депортаційних заходів щодо непокірних, «з пляшкою води» виганяючи мирних людей зі своїх домівок.
Але Кавказ був і залишається пороховою бочкою для Росії. Його свободолюбні народи добре пам’ятають свою історії і кривдників. А Україна має стати тим сірником, що приведе порох до дії…
Юрій Сиротюк
