Микола Посівнич
Впродовж XX століття український національний рух змінював свої форми боротьба від національно-культурницьких до воєнно-політичних. Упродовж декількох десятиліть, 1920-1950 рр. боротьба ОУН і УПА була одним з основних виявів змагань народу до відновлення національної держави. З раціональної точки зору тодішнє становище України, окупованої чотирма державами внаслідок цілковитої поразки визвольної боротьби 1917-21 рр., виглядало доволі безнадійно. Визнаючи незаперечним право нації на опір й визвольну боротьбу проти окупантів, націоналісти бачила вихід у вихованні та накопиченні «національної енергії», що зможе бути спрямована на здобуття незалежної держави.
Аналізуючи історію ОУН, важко не помітити того, що вже з початку 1930-х років виокремлюється дві тенденції розвитку цієї Організації: еміграційно-політична і краєво-бойова. Відчуваючи тиск з боку молоді із Західної України, Голова ПУН полк. Андрій Мельник у жовтні 1939 р. звернувся до звільнених з тюрем членів ОУН листом, в якому акцентував на їхній особливій місії у спільній справі. Очевидно, справдилися передбачення полк. Євгена Коновальця, який писав: «На Західних Землях той рух виявляв більше радикальні тенденції, ніж це декому з нас бажане. Не виключене, що ми вже в недалекому часі опинимося супроти того руху в ролі батьків, без вирішального впливу на його дальший розвій». Відозва А. Мельника не покращила становища, до того ж, як зазначав Л. Ребет: «Є незаперечним фактом, що переважна кількість членів організації поставилася з недовір’ям до ПУН-у, і то не тільки ті члени, що свіжо, в зв’язку з окупацією Західної України опинилися за кордоном, але майже всі ті молодші члени ОУН, які перед тим перебували на еміграції: всі вони не визнавали зверхности ПУН-у».
Розбіжності між двома поколіннями в Організації призвела до створення 10 лютого 1940 р. в м. Кракові Революційного Проводу (далі – РП) на чолі з С. Бандерою. В його склад увійшли провідні крайові члени ОУН: Володимир Тимчій, Р. Шухевич, Я. Стецько, С. Ленкавський, М. Лебедь, Д. Мирон, О. Гасин, Дмитро Грицай, І. Ґабрусевич, М. Климишин, Василь Турковський, Василь Кук, Іван Равлик, Володимир Гринів та інші. Для полагодження конфлікту в ОУН була створена «Окрема комісія», до складу якої входили Ріко Ярий, Омелян Сеник (від ПУН) та Р. Шухевич, І. Ґабрусевич та С. Ленкавський (від РП ОУН).
У червні 1940 р. А. Мельник категорично відхилив пропозиції Окремої комісії, і конфлікт переріс у відкриту конфронтацію. 13 серпня 1940 р. А. Мельник видав відозву до українських націоналістів, в якій піддав критиці дії Бандери й Стецька та закликав до зберігання порядку і єдності у лавах Організації. Згодом, скликаний Головний революційний трибунал визнав, 25 вересня 1941 р. С. Бандеру винним у тайному перевороті проти ПУН та його Голови, в розгортанні бунту та поширенні анархії в Організації. Бандеру було виключено з ОУН і засуджено до смертної кари. Останню спробу мирним способом полагодити конфлікт 19 серпня 1940 р. зробив Бандера підписавши відозву про підпорядкування Голові ПУН. На жаль з вересня конфлікт переріс у відкриту війну. Останню спробу остаточно залагодити даний конфлікт Бандера і Мельник мали при особистих зустрічах в Берліні на початку листопада 1940 р., однак вони не дали бажаних результатів.
Бачучи неминучість війни між окупантами Польщі – Гітлером і Сталіном – Провід ОУН вважав, що у цьому збройному конфлікті можна буде здобути вимріяну Українську державність. Нові концепції державотворення й визволення України було пропрацьовано зимою-весною 1941 р. Так 31 березня – 3 квітня 1941 року в організаційному приміщені на вул. Дітля в м. Кракові відбувся Другий Великий Збір ОУН. Для його скликання була створена мандатна комісія (Я. Стецько, М. Турчманович, Я. Рак, І. Мітрінга), яка здійснювала підготовку, затвердила делегатів, запрошених. Головував на ньому Михайло Кравців та його заступник Володимир Горбовий, а обов’язки секретарів виконували Ярослав Старух і Михайло Палідович. В його роботі брало участь 70-100 осіб, з яких було 68 учасників (С. Бандера, М. Лебедь, Я. Стецько, М. Климишин, В. Сидор, Д. Мирон, О. Гасин, М. Турчманович, Я. Рак, І. Мітрінга, С. Ленкавський, Р. Шухевич, В. Горбовий, Д. Грицай, Л. Ребет, Дарія Ребет, М. Арсенич, В. Кук, Д. Маївський, Я. Старух, В. Охримович, Т. Семчишин, І. Ревак, Б. Левицький, В. Чижевський, Дарія Гнатківська, К. Цмоць, А. Шукатка, В. Мельничук, Я. Бусел, М. Кравців, М. Лемик, О. Кузьмінський, О. Карачевський, О. Луцький та ін.) з правом голосу та 16 з них були делегатами із території УРСР. Робочі наради і пленарні засідання комісій (політичної – голова М. Турчманович, ідеологічно-програмової – голова Я. Стецько, військової – голова О. Гасин, пропагандивної – голова С. Ленкавський, виховно-вишкільної – голова Л. Ребет, секція крайовиків – голова Д. Маївський, організаційної) і підкомісій проходили по різних приватних помешканнях, найчастіше, на вул. Зеленій № 20.
Найактивнішу участь у підготовці і опрацюванню матеріалів Збору брали Д. Мирон, І. Мітрінґа, Я. Старух, Я. Стецько й в обговореннях виступали Д. Маївський, Л. Ребет, О. Лоґуш, В. Ривак, М. Турчманович. Описуючи підготовку Збору в Кракові Микола Климишин зазначав: «Всі проєкти різних комісій сходилися в одних руках С. Бандери. Я подивляв усебічне охоплювання справ, якими він у той час керував. Я подивляв, як він з повним знанням підходив до справ… Часто бувало, що він знімав з пляну нарад якусь справу, відкладаючи її до наступного дня, і хоч наради тягнулися до пізна вночі й ранком починались наново, він приносив свій проєкт розв’язки проблеми, широко та усебічно розпрацьований».
Усі постанови і програмні положення Збору були спільно обговорювані, доповнювані й кореговані не лише їхніми відповідальними редакторами, але й усіма членами РП ОУН, керівниками референтур та комісій. Так, С. Бандера і Я. Стецько опрацьовували політичні напрямки і модель державності; стратегічно-військове планування розробляли Р. Шухевич і О. Гасин; за пропагандистський комплекс і революційні гасла відповідав С. Ленкавський. Також, як підсумок роботи Збору можна вважати, виключно для внутрішнього користування організаційні видання травня 1941 р.: «Політичні вказівки», «Боротьба й діяльність ОУН під час війни», «Акція на ОСУЗ», «Військові інструкції», «Інструкція Безпеки» та «Пропагандивні вказівки». В цих брошурах подавалися Проводом загальні вказівки і напрямки організаційної діяльності в умовах війни з метою утворення Української держави для кожного члена й низових ланок ОУН. Крайовий провідник ОУН-р Іван Климів – «Легенда» до 20 травня 1941 р. сформував у кожну область та район на західноукраїнських землях «Українські національні революційні проводи», які складалися з голови обласного/районного управління, коменданта міліції, військового коменданта, голови обласної господарської управи, керівника транспорту, народної освіти. Поштовхом для ОУН до створення державних структур та армії зимою-літом 1941 р. була ініціатива самого народу, який не хотів миритися з окупаційними режимами. Умови, в яких опинилися українці показали, що створення власних державних структур – це оптимальний варіант організації боротьби. ОУН прагнуло легітимізувати свої дії у внутрішній політиці та водночас намагалася знайти зовнішню підтримку.
Головною метою Збору було утвердження ідей українського націоналізму та постанов, що стосувалися політичного, військового, економічного та соціального життя українців. На цьому зборі С. Бандера виголосив велику доповідь щодо революційної стратегії ОУН. Кандидатуру на Голову Проводу Степана Бандеру – «Сірого» запропонував Дмитро Мирон – «Орлик» та підтримали інші чільні діячі ОУН (Я. Стецько, С. Ленкавський, В. Кук, М. Климишин). За спогадами Дарії Ребет атмосфера на ньому була специфічна і піднесена. Як вона зазначила, ще від початку «в повітрі витала ідея» висунення Романа Шухевича на голову Проводу, як контр кандидатура Бандері, але однак до цього не дійшло.
У склад Проводу С. Бандерою були покликані: Ярослав Стецько – перший заступник й ідеологічно-політичний референт; Микола Лебедь – другий заступник і куратор Служби Безпеки; Степан Ленкавський – референт пропаганди; Василь Кук – організаційний референт; Олекса Гасин – військовий референт; Микола Климишин – фінансово-господарський референт. Також членами Проводу рахувалися: Провідники Крайових екзикутив ОУН в Україні й Провідники Країв – Генерального Губернаторства (територія окупованої Польщі), Німеччини, Австрії. В силу різних обставин вони в нарадах Проводу постійної участі не брали й були підзвітні напряму Провідникові ОУН. На Зборі було обрано Генеральним суддею Володимира Горбового, Михайла Кравціва – Генеральним контрольним, а також Велику раду (її персональний склад не встановлено) для контролю над діяльністю Проводу. Кожен референт Проводу формував відділ з фахово підготовлених працівників, які організували оперативне виконання постанов Проводу та підготовляли проекти нових рішень. За виконання прийнятих постанов та інструкцій відповідали референти і звітували про це на засіданнях Проводу, а в між часі – Провідникові.
На Другому Великому Зборі ОУН було прийнято устрій, програму і символіку ОУН. Затверджено привітання «Слава Україні! Героям Слава!», червоно-чорний організаційний прапор та один із найголовніших постулатів українського визвольного руху «Свобода народам, свобода людині». Організаційним знаком затверджено чорний рівнораменний трикутник підставою в гору, на ньому червоний хрестомеч, на хрестомечі – золотий Тризуб. Над підставою буква «О», по лівій стороні знамена трикутника – буква «У», а по правій – «Н» (разом ОУН). Трикутник поміщений на золотому полі.
Про цей період Роман Ільницький згадував: «Пам’ятаю одні мої відвідини в головній кватирі нового Проводу ОУН в Кракові… В кількох кімнатах гарячково працювали референти. Зв’язкові і кур’єри до цілої сітки ОУН закордоном приходили і відходили. На обличчях всіх людей, яких я там бачив, малювався якийсь святий вогонь, віддавало завзяттям і видно було, що вони хотіли творити історію та що були впевнені в тому, що якраз вони до тої історичної ролі покликані. По середині залу стояв Степан Бандера, дивився на своїх друзів, що працювали поспіхом неначе перед наступом ворога і я помітив на його обличчі зворушення. Здавалося, що він перевіряв в думках свої плани і немов хотів сказати, що з такими людьми, які зібралися довкруги нього, можна зважитися на кожне, навіть найважливіше діло… То були уроджені революціонери, для яких не було нічого неможливого».
Другий Великий Збір ОУН прийняв кардинально нову програму діяльності та поставив перед Організацією максимальні державотворчі завдання, започаткувавши новий етап боротьби. У його «Постановах» наголошувалось: «Тільки вповні Суверенна Українська Держава може забезпечити українському народові свобідне життя й повний всесторонній розвиток усіх його сил. Тільки шляхом революційної боротьби з наїздниками здобуде український народ свою державу. ОУН змагає до з’єднання у одному визвольному фронті Української Національної Революції та організує й творить політично-мілітарну й визвольну силу, здібну перевести збройний зрив (повстання), здобути Українську Державу та керувати нею. ОУН вважає союзниками України всі держави, політичні угрупування та сили, що заінтересовані в розвалі СССР та в створенні незалежної Української Суверенної Соборної Держави».
Ідеологія та воєнно-політична програма українського визвольного руху були закономірним наслідком втрати державності і окупації України. Вважаючи українське питання ключовим у встановленні стабільності в Центрально-Східній Європі, націоналісти намагався спиратися на власні сили та використати усі сприятливі геополітичні обставини для відновлення української державності у вересні 1939 р., червні-липні 1941 р., а також протягом 1940 рр. у формі повстанських республік на Волині, Карпатському регіоні і Закерзонні. Подальший хід подій засвідчив, що ОУН у 1940-х роках залишилася чи не єдиною реальною політичною силою, яка репрезентувала українську націю та зуміла очолити її боротьбу за розбудову незалежної держави.
