11 лютого, 355 років тому у селі Жуки першої сотні Полтавського полку Гетьманщини (нині належить до Тахтаулівського старостинського округу Полтавської міської територіальної громади) в козацькій родині народився майбутній літописець, автор одного із найвидатніших творів про козацькі часи вітчизняної історії, знаковий історіограф кінця XVIІ – початку XVIII століть Самійло Величко. Сьогодні на основі статей на офіційному сайті Українського інституту національної пам’яті (УІНП) та в інтернет-виданні «Новинарня» розповідаємо про досі маловідомі факти життєвого шляху козацького історика. Про державницькі, мазепинські погляди. Про підтримку антимосковського повстання гетьмана Івана Мазепи, про семирічне ув’язнення Величка посіпаками московського царя Петра I. Упорядники статті в «Новинарні» вирішили показати: українська історія володіє діамантом – чоловіком, який сказав модернове слово в історичній науці ще на межі XVII-XVIII століть.
Канцелярист у резиденції Івана Мазепи
Побутувала думка, нібито Величка як реальної постаті не існувало, мовляв, це псевдонім, під яким крився колектив авторів. Однак дослідники виявили в архівах документ – лист канцеляриста Запорозької Січі до свого колеги Самійла Величка, канцеляриста генеральної військової канцелярії в Батурині. «Так доведено, що Величко – це не лише підпис під літописом, а реальна історична особа», – пояснює учений секретар Національного заповідника «Гетьманська столиця» в Батурині Наталя Саєнко.
Любов до книг йому прищепили в сім’ї: батько – козак першої сотні Полтавського полку Гетьманщини Василь Величко був людиною грамотною, мудрою й шанованою, мав велику бібліотеку.
«Плин часу не доніс до нас жодного портрету чи іншого зображення Самійла Величка. Є припущення, що автора можна вгадувати на одному з малюнків, вміщених у Літописі», – стверджують автори статті у «Новинарні» https://novynarnia.com/2020/12/25/svelychko/ Леся Шовкун і Дмитро Лиховій. Свідченням про вік є автобіографічна цитата з літопису: «У 1690 році, будучи кільконадцять літ від народження, я став служити канцеляристом при пану моєму Василії Кочубеї».
«Володів українською канцелярською мовою того часу, багатьма іноземними мовами – німецькою, польською, мабуть, і татарською, латиною», – зазначає Наталія Саєнко. Таку базу знань у кінці XVII століття міг здобути лише в Києво-Могилянській колегії. «Це був ключовий навчальний заклад в тогочасній Гетьманщині, який став своєрідною альма-матер для більшості представників управлінського істеблішменту Козацької держави», – пояснює старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України Андрій Бовгиря.
Військові канцеляристи були особливим колом тогочасної світської української інтелігенції з розвинутою національною самосвідомістю. Із них у Генеральній військовій канцелярії формувалась українська адміністративна еліта.
Величко працював канцеляристом-спершу у генерального писаря, із 1700 року – у генерального судді. Із 1704 року Самійло «йде на підвищення» і працює у гетьманській столиці Батурині канцеляристом у резиденції гетьмана України Івана Мазепи. Величко, вступивши на службу в генеральну військову канцелярію, мав доступ до історичних документів, і він взявся їх копіювати та колекціонувати, можливо для свого архіву.
Олександр Алфьоров: «Літопис Величка – праця, яку можна порівняти з «Історією України-Руси» Михайла Грушевського
«Приблизно в 1703 році сталася подія, яка змінила його мотивацію до колекціонування документів та історичних знань. Що вилилося в написання масштабного твору – Літопису Самійла Величка», – розповів дослідник біографії літописця Андрій Бовгиря. У складі військового контингенту Гетьманщини канцелярист Величко їде на Правобережжя і бачить його в страшній Руїні. Вражений, розпитує старожилів: як квітучий край дійшов до катастрофи? Проте відповіді не отримує. Не знайшовши її у наявних на той час документальних джерелах, Самійло вирішує сам укласти історію Гетьманщини. Він не просто збирав і копіював документи, що проходили через канцелярію, та вів своєрідний «щоденник Гетьманщини» – він вишукував інформацію в архівах, зокрема й іноземного походження, перекладав, робив важливі нотатки та коментарі до історичних матеріалів, вміщував ілюстрації.
«Величко кожен твір, кожен фрагмент поміщає в історичний контекст. Дискутує зі змістом, із їхніми авторами. Таким чином, він витворив протонауковий історичний твір. Що до нього зроблено ніким не було», – констатує Бовгиря. «Величко сполучив дані 27 архівних корпусів, надзвичайно широко використовував свої знання та дипломатичний досвід, – говорить історик та громадський діяч Ростислав Мартинюк. – Це людина, яка брала участь у дипломатичних місіях та надзвичайно добре розуміла вагу слова й припущення. Самійло Величко зміг піднятися на висоту найбільших істориків та історіографів тогочасної Європи». «Він був досить заможним: у нього були гроші на дорогий голландський папір, на те щоб копіювати документи, збирати бібліотеку свою», – зазначає Саєнко.
«Візія Літопису Величка базувалася на редакції, спотвореній російськими цензорами аж до осені 2020 року. Оригінал в первинному вигляді перевидали завдяки угоді між Інститутом історії України Національної академії наук і Центром україністики Санкт-Петербурзького університету. Було зроблено цифрову копію оригінального літопису завдяки фінансовій підтримці Фонду українських катедр Гарвардського університету. Далі працювали співробітники Інституту рукопису, Інституту історії, набірники й видавці, які проводили кодекологічний аналіз оригіналу – паперу, почерку, структури оригінального тексту й матеріалу (аж до визначення регіону, де бджоли збирали віск, що капав на сторінки», – розповідає інтернет-видання «Новинарня».
Оригінальний текст Літопису Самійла Величка містить дуже багато елементів, які не входили до жодного з існуючих досі видань. «У Величка є цікаве і певною мірою містичне джерело, на яке він часто посилається – «щоденник Самійла Зорки». Величко стверджує, що це був особистий секретар Богдана Хмельницького, і він занотовував усі події Хмельниччини, перебуваючи в близькому оточенні гетьмана. Довгий час вважалося, що цей щоденник є містифікацією самого Величка. Втім на полях рукопису є примітки: «Взято із Зорки». Це підтверджує гіпотезу, що таке джерело існувало, й існував сам Самійло Зорка як історична особа», – розповідає Бовгиря.
Портрет Івана Мазепи із Літопису Величка
У свій Літопис Самійло Величко вмістив справжній портрет Мазепи. Тоді як за наказом Петра І всі портрети Мазепи нищилися.
Історик і воїн ЗСУ Олександр Алфьоров змалював словами внесок уродженця Полтавщини в українську історію: «Літопис Величка – це та праця, яку можна порівняти з працею Михайла Грушевського «Історія України-Руси». Літописець показує Україну від повстання Хмельницького, діяльність гетьманів до Хмельницького, як українці тоді отримали незалежність і як підпали під російську «опіку» Величко створює наратив, щоб нащадки зрозуміли-ми окрема нація яка прагне свободи. Гетьманщина для нього – це була держава, яка тимчасово опинилася в окупації Росії. Очевидно, що літопис робив за згодою самого гетьмана Івана Мазепи. І це дуже цікавий момент. Адже Величко начебто передчуває, що ось-ось Україна має відновитися в незалежності».
А історик Ростислав Мартинюк зауважує: «Величко перший, хто створив першу наукову історію України. Нові відкриття показують: Самійло Величко не був колаборантом, а був людиною честі й обов’язку, яка вірно служила своїй Батьківщині. Історична постать Самійла Величка не вкладалася в прокрустове ложе московської пропаганди. Це не була людина, яка просто співчувала Мазепі і якій зберегли життя тільки заради того, щоб він дописав свою історію і в такий спосіб дав можливість самим московитам розібратися в усіх хитросплетеннях гетьманської політики. Ця людина повністю належала до української державної традиції. І саме з цих позицій Величко підтримував політику гетьмана Івана Мазепи».
Батуринська різня, порятунок документів мазепинської канцелярії, московський полон, семирічне ув’язнення
«Ще у 1707 році гетьман Іван Мазепа дізнався про плани московського царя Петра I повністю знехтувати Переяславський договір Богдана Хмельницького 1654 року – ліквідувати полковий устрій Гетьманщини, перетворивши козацькі полки на драгунські частини московської регулярної армії. Відтак з’явилися плани про союз зі шведським королем Карлом XII, який у той час воював з Московським царством. Карл XII, який планував вести свої війська на Москву через Смоленськ, змінив рішення і повернув із Білорусі на українські землі. Причиною стали переважаюча концентрація московських військ на смоленському напрямку та гостра нестача продовольства через застосування московським ворогом тактики «випаленої землі»: московити, відступаючи, спалили сотні сіл, тисячі місцевих селян залишилися без житла і засобів існування. Мазепа, лишивши в Батурині залогу, пішов назустріч шведським союзникам. Довідавшися про наміри укласти україно-шведський союз, Петро I направив до Батурина 20 полків армії Московського царства на чолі з Олександром Меншиковим, щоб захопити гетьманську столицю», –йдеться на сайті УІНП. https://surl.li/wimjuu
Очолили оборону Батурина наказний гетьман Дмитро Чечель та генеральний гарматний осавул Фрідріх Кенігсек. Відданий Мазепі гарнізон налічував 6,5 – 7 тис. військовиків. Відкинувши пропозицію Меншикова здатися, 12 листопада 1708 року гарнізон успішно відбив перший штурм фортеці. Однак уже другого дня, 13 листопада, зранку московські війська розпочали відволікаючий штурм, а самі раптово провели основні сили стрільців через таємний хід у двір укріплення і після запеклого бою зламали опір козацьких військ та захопили Батурин.
«Війська московського агресора вдалися до жахливих військових злочинів. Внаслідок різанини у Батурині загинуло 6-7,5 тис. мирних громадян, 5-6,5 тис. військовиків, а разом – 11-14 тис. батуринців, сердюків, козаків», – говориться у статті співробітників УІНП Сергія Бутка і Сергія Горобця.
Англійський посол Чарльз Уайтворт інформував із Москви про втрати мирного населення в Батурині: «Зарізано жорстоко шість тисяч чоловік без огляду на вік і стать». Французькі часописи того часу Батуринську трагедію висвітили під заголовками: «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель». «Газет де франс», «Летре гісторік» та інші газети сповіщали про факт практично однаково: «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів…. Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства». Тарас Шевченко у 1845 році у поемі «Великий льох» написав: «Батурин славний Москва вночі запалила, Чечеля убила, і старого, і малого в Сеймі потопила,».
У Батурині Величко не загинув, бо пішов із міста з Мазепою та своїм головним скарбом, літописом.. «Для мене досі є таємницею, як Самійлу Величку вдалося вивезти оригінальні документи з Батурина. Наприклад, універсали. Чи він, ідучи з Мазепою, прихопив це з собою, чи це залишалося десь тут, переховувалося, і коли він повернувся, то завдяки якимось своїм зв’язкам, йому вдалося це забрати звідси», – розмірковує Наталія Саєнко. Вона має на увазі політичний вибір Самійла Величка: на користь гетьмана Івана Мазепи, через союз із Європою, зі шведським королем Карлом ХІІ – проти Москви. «У грудні 1708 року на території сучасної Роменщини московські драгуни схопили Величка як мазепинця. У нього не було коня, тож не зміг утекти», – зазначає Саєнко.
Протягом семи років Самійло Величко перебував в ув’язненні. Де конкретно – невідомо.
У 1715 році опиняється на волі. Андрій Бовгиря вважає, що про це поклопотався генеральний суддя Іван Чарниш – колишній колега Величка, з яким він починав свою кар’єру канцеляриста. На той час московська окупаційна влада вже дещо покращила ставлення до покараних соратників Івана Мазепи. Надалі Величко працював у Кочубея-молодшого в Диканьці секретарем при канцелярії – «бо в нього були такі здібності, що їх не могли не використовувати». Репресований історіограф дістає зі сховків документи, які чекали його повернення з тюрми, і повертається до роботи над Літописом.
Фігура писаря в Будинку Кочубея
Що цікаво: фрагменти оригінального тексту – кілька аркушів «Сказанія про війну Хмельницького» – десь довгий час перебували, бо зігнуті й потерті. Ми припускаємо, що Величко носив їх весь час підшитими у свій одяг, і таким чином ці аркуші збереглися. Інші матеріали до літопису, в тому числі оригінали й копії документів, очевидно, залишалися в когось зі знайомих Величка. І всі роки, поки він карався в ув’язненні, історичні матеріали були в надійному сховку», – розповідає дослідник Андрій Бовгиря. Наприкінці життя Самійло пише вже зовсім поганим почерком. Або надиктовує учням-писарчукам. Адже багаторічна робота при каганці, розумове, фізичне напруження та ув’язнення призвели до того, що на старості літ Величко осліп.
Над твором, його редагуванням, інскриптом пагінації (нумеруванням сторінок), скріпленням, вклеюванням окремих документів, Величко, згідно з текстологічним аналізом оригіналу, працював до 1728 року.
Похований великий український хроніст у селі Жуки під Полтавою.
Представництво УІНП в Полтаві (за матеріалами сайту УІНП та статті Лесі Шовкун і Дмитра Лиховія у «Новинарні» https://novynarnia.com/2020/12/25/svelychko/)
