21 березня виповнилося 190 років від дня народження Василя Степановича Гнилосирова. Згідно з Постановою Верховної Ради та за ініціативи Українського інституту національної пам’яті річниця від дня народження цього громадського діяча -просвітника, засновника першого у світі народного музею Тараса Шевченка, педагога, письменника цьогоріч відзначається на державному рівні.
Випускник Полтавських училища і гімназії
Народився 1836 року на хуторі Гаврівка (Гавришкове) Кобеляцького повіту на Полтавщині (згідно із сучасним адміністративно-територіальним поділом село Гавришківка Личківської громади Самарівського району Дніпропетровської області).
Будівля Полтавського повітового училища, де навчався Василь Гнилосиров (нині приміщення комунального підприємства Полтавської обласної ради «Полтававодоканал»)
У 1850 році закінчив Полтавське повітове училище. До речі, будівля цього навчального закладу збереглася. Нині це історична споруда на вулиці Спаській – пам’ятка архітектури, одна із будівель Полтавського обласного комунального підприємства «Полтававодоканал». Навчався також у Полтавській гімназії, де був учнем відомого педагога-історика Олександра Строніна. У літературу юного Василя «закохав» поет і байкар Левко Боровиковський – теж видатний уродженець Полтавщини.
Громадівець, видавець, засновник недільних шкіл
Вступив до Харківського університету на медичний факультет, а 1861-го року перейшов на історико-філологічний. На початку 1860-х в Україні поширюється «громадівський рух». То був час, що ознаменувався активізацією українських прагнень патріотично налаштованих інтелектуалів-громадівців, які і словом, і ділом чинили опір русифікаторській політиці влади Російської імперії. Громадівці гуртувалися у напівлегальні об’єднання — громади, що займалися етнографічними дослідженнями, виданням книг та організацією шкіл. Василь теж пірнув у вир громадівського життя і став одним з фундаторів Харківської громади. У Харкові Гнилосиров заприязнився із мовознавцем, філософом, громадським діячем Олександром Потебнею. Той був одним із «моторчиків» Харківської громади, підтримував українських письменників, переклав «Одіссею» Гомера українською.
З 1860 року громадівець Василь Гнилосиров на громадських засадах працював розпорядником, вчителем і вихователем у недільній школі, входив до складу педагогічної ради, яка координувала діяльність всіх недільних шкіл. Опікувався збором пожертв на видання українських посібників.
Просвітник, педагог, етнограф, літератор
Переймався браком україномовних книжок, передусім підручників. Тож від імені Харківської громади, звернувся з листом-проханням до Тараса Шевченка. Той відгукнувся, надіславши близько 3000 примірників свого «Букваря». Шевченківський «Буквар» поширив поміж недільними школами. Болісно сприйняв смерть Тараса Шевченка. Влаштував на честь покійного поета музично-літературний вечір.
Поширення українських книг – ще один вимір діяльності просвітника. Продавав, досліджуючи попит на них, у селах і містечках Харківщини та Полтавщини, а виторг надсилав Миколі Костомарову для випуску нової науково-популярної літератури, – повідомив дослідник Павло Усенко на сайті Енциклопедії історії України. У Інституті рукописів Національної бібліотеки імені Вернадського знаходиться документ (дозвіл на торгівлю книгами, що виданий комітетом торгівлі), який засвідчує просвітницьку діяльність з розповсюдження книг Гнилосировим у Охтирському, Богодухівському, Лебединському, Сумському, Суджанському та Гайворонському повітах.
У 1865 році отримав унікальний подарунок від Олександра Потебні – єдиний його рукопис україномовного букваря. Саме Гнилосиров у 1898 році посприяв, щоб редакція «Київської старовини» буквар авторства Потебні надрукувала як додаток до цього громадівського журналу.
Дослідники стверджують, що герой цієї оповіді зробив суттєвий внесок також у етнографічну сферу української культури. Влаштовував разом із однодумцями-громадівцями етнографічні експедиції. Чимало таких провадив по Харківщині. Зокрема досліджено, що у 1861 році етнографічну подорож здійснив разом із письменником Пантелеймоном Кулішем.
Першим місцем роботи як педагога стала повітова школа в Охтирці, де учителював протягом двох років. У 1864 році Василь Степанович повернувся до Харкова, де викладав в училищі й гімназії аж до 1869 року. У 1870 році влаштувався вчителем Звенигородського двокласного міського училища.
З 1873 року і до відставки у 1895 р. завідував Канівським двокласним училищем. Серед його канівський вихованців виросли два українських поети: Яким Самотній (Єрмолаєв) та Григорій Варавва (Стеблик). Ось як згадує про нього Яким Самотній: «Василь Степанович був рідним батьком для своїх учнів. З кожним балакав, як із своєю дитиною, на рідній українській мові, котра була для нього святинею. Володів він українською мовою так, як рідко хто володіє. У нього вона розкривала всю чаруючу свою силу, весь скарб своєї співучості і краси. Дякуючи цьому, більшість учнів його ще з школи зацікавлювалися долею рідного краю і його мовою…». Багато учнів стали послідовниками, такими ж подвижниками ідей просвітництва.
Літературна спадщина Василя Гнилосирова – це публікації на сторінках журналів «Основа», «Київська старовина», на шпальтах газети «Зоря», поеми «Закохана» (1893), казка «Царівна – русалка» (1895), збірка оповідань (1897) та щоденник, що охоплює чверть XIX сторіччя (1850-1880).
Засновник музею «Тарасова світлиця»
Період життя і діяльності просвітителя у Каневі літературознавці називають шевченківським: одним з головних обов’язків, покладених ним на себе, за велінням душі і за дорученням Київської громади, було збереження і догляд за могилою Національного Пророка Тараса Шевченка.
Місце поховання Тараса Шевченка на Чернечій горі. Фото кінця ХІХ ст.
У березні 1861-го приятель Гнилосирова, студент-грек Феоктист Хартахай, що був учасником похорону Кобзаря на Смоленському цвинтарі в Петербурзі, надіслав Василеві Степановичу листок з лаврового вінка, яким уквітчали небіжчика, та дві нитки з китиці від домовини – срібну і просту. До кінця своїх днів зберігав їх у щоденнику. Нині ці реліквії є експонатами Шевченківського національного заповідника у Каневі. А ще документи з його архіву, де в усіх подробицях простежується історія Тарасової гори: встановлення пам’ятника-хреста, оренда і викуп землі під могилою, спорудження Тарасової світлиці, що започаткувала собою перший у світі народний музей поета. І все це проходило крізь душу скромного канівського учителя. Василь Гнилосиров своєю подвижницькою працею зробив значний внесок в справу збереження і впорядкування могили Тараса Шевченка в Каневі та заснував у 1884 році «Тарасову світлицю» перший музей Кобзаря.
Також у 80-ті роки створив рукописну книжку «До історії могили Т. Г. Шевченка». Скорочений її варіант підготував для журналу «Київська старовина», але цензура Російської імперії заборонила друк книги. Тільки через два роки після його смерті в цьому журналі з’явилася невеличка замітка про історію могили Тараса Шевченка.
Доживав віку в Каневі. Пішов із життя 16 листопада 1900 року. Похований на Канівському цвинтарі. Могила, на жаль, не збереглася.
Упорядкував Олег Пустовгар,
представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області.
Джерела:
-
Усенко П. Гнилосиров Василь Степанович / Енциклопедія історії України. – 2004.
-
Негучна слава Василя Гнилосирова / Офіційний сайт Полтавського обласного краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.
-
Гнилосиров Василь Степанович / Історія Полтави (сайт Бориса Тристанова).
