«Ми не бачили, які ми є, але бачили, що ми відмінні від москалів, та що дальші наші шляхи підуть нарізно, і це нас підбадьорювало»
Петро Холодний
Вчений і самобутній маляр
Народився Петро Іванович 18 грудня 1876 року в Полтавській губернії – старовинному місті козацької слави – Переяславі: «Українська стихія панувала у місті безподільно…», – згадував він пізніше. Родина свято берегла народні традиції, була органічно пов’язана з рідним краєм. Петрів дід у свій час займав посаду переяславського бургомістра, а батько – міського голови. З малих літ Петро тягнувся до малярства, хист до якого успадкував від іконописців із роду матері, на прізвище Забіяки, які «були добрими майстрами, малювали в західно-європейській манері, якої навчилися, копіюючи картини французьких та італійських малярів по різних великопанських галєріях». Про його родича Забіяку, який «мешкав у м. Переяславі у кінці 18–поч.19 ст., виконував численні зображення Божої Матері, одна з робіт («Богоматір з дитям») 1879 року передана у Київську духовну академію», – йдеться у «Полтавіці. Полтавській енциклопедії». – Т. 9. – Кн. 1).
У спогадах Петра Холодного читаємо: «Велику втіху мені давали зображення «Мамай», «Козак – душа правдивая»… А декілька речей з їх роботи [малярів Забіяк] зосталося вдома. На цьому матеріялові ступнево підростала моя свідомість… Я знав ясно, чого мені треба. Сам для себе напівжартом сформулював це так: мушу знайти курант моїх предків (камінь, яким на великій плиті розтирають фарби»). Правильно зауважив український історик, мистецтвознавець, краєзнавець Микола Голубець (1891–1942), – «Петро Холодний не починав з нічого й не творив у порожні». Навчаючись у Київській класичній гімназії, юнак два останні роки відвідував вечорами рисувальну школу М. І. Мурашка (1844–1909), атмосферу якої завжди згадував із великою любов’ю. Не полишав Холодний малювання, й будучи студентом природничого і фізико-математичного факультетів Київського університету Святого Володимира. Вражений роботами Петра Івановича, дослідник українського мистецтва М. Д. Драган (1899–1952) написав: «Краєвидні етюди Петра Холодного овіяні чаром…».
Після однієї з виставок, оцінив його художній талант і український історик мистецтва Д. В. Антонович (1877–1945) : «Художник має дар торкати інтимні струни людського серця; може з незвичайною щирістю і безпосередністю віддавати сценки глухого передмістя; Холодний з діточною свіжістю відчуває настрій казки – його «Івасик і відьма»» прекрасна, коли не одинока справді художня ілюстрація української казки».
А ще приваблювала хімія. «Терпеливий відкривач таємниць хімічних сполук», так називали його друзі. Молодий учений займався інтенсивною науковою працею в галузі колоїдного стану речовин і скоро мав солідні успіхи в науці – за його способом у Німеччині виробляли вживане у медицині колоїдне срібло. Під час Першої світової війни Петро Іванович працював над поліпшенням протигаза для захисту від отруйного газу хлору. Наукові пошуки він проводив на кафедрі фізики Київського політехнічного інституту, пройшовши шлях від асистента до професора.
Скоро новоспечений професор одружився з Марією Петрівною Івановою (1878–1959), наймолодшою дочкою в багатодітній сім’ї морського офіцера. Проживала молода пара в п’ятиповерховому цегляному будинку (бульвар Тараса Шевченка, 46). У них народилося п’ятеро дітей (двоє синів і три дочки), перші – отримали імена батька і матері. До речі, дочку Марію (Мусю) він увічнив на полотні «Дівчинка і пава» (1915).
У вирі боротьби за незалежність
Перша світова війна і події Української революції 1917-21 рр. змінили хід життя Холодного. Коли в березні 1917 року у Києві відкрили першу українську гімназію, він став її директором. Тієї гімназії, звідки старшокласники пішли на бій з Червоною гвардією Муравйова під Крути. Петро Іванович включився у розбудову молодої Української держави. Неабиякі організаційні здібності, надзвичайна працездатність, великий педагогічний досвід дозволили Холодному займати керівні посади: він був серед організаторів та членів київського товариства «Просвіта», працював у Секретаріаті народної освіти Української Центральної Ради, де займався питаннями шкільництва, підготовкою законопроектів. З осені 1917 року професор Холодний став товаришем (заступником) міністра народної освіти уряду УНР – змінювалася влада, а він лишався на відповідальній посаді і при Гетьманаті, і при Директорії, завдяки поміркованості і професіоналізму. З ім’ям Петра Івановича пов’язана реформа шкільної освіти, видавничої справи, розвиток мистецьких закладів, організація Всеукраїнської Академії наук, вищих навчальних закладів УНР. Міністр пошт і телеграфів уряду УНР, уродженець Зінькова Іларіон Косенко (1888– 1950) згадував, що на засіданнях Ради Міністрів Петро Іванович рідко брав слово, більше слухав і часто робив портретні ескізи своїх колег: “Він народився естетом і тому в природі, людях, у житті нації, громади, всюди шукав гармонії і краси; через те й сам був гармонійним, морально естетичним”.А Голова Ради Міністрів УНР В. К. Прокопович (1881–1942) пізніше відзначав історичну цінність портретів П. І. Холодного – цілу галерею видатних діячів доби Визвольних змагань початку XX ст., що сьогодні є джерелом для дослідження періоду УНР (1917–1921).
На еміграції
У листопаді 1920 року в статусі міністра народної освіти разом з урядом та армією УНР Петро Іванович емігрував до Польщі. Шлях від Києва до Тарнова він задокументував олійними фарбами та олівцевими начерками. Уродженець Кобеляцького краю Симон Наріжний (1898–1983) у книзі «Українська еміграція. Культурна праця української еміграції 1919–1939» відзначив, що: «П. І. Холодний створив у Тарнові цілу майстерню, в якій виконав багато портретів різних українських діячів, а також ікон, етюдів і т. п.». Петро Холодний, перебуваючи з урядом у Польщі, розробив план, який давав можливість демобілізованим українським військовикам вступати до вищих навчальних закладів Польщі, організував інтернат для українських студентів у Варшаві. Ці заходи дали змогу отримати вищу освіту багатьом сотням українців. Вимушений переїзд до Тарнова став великим випробуванням у житті Холодного. Відірваний від сім’ї, яка залишилась у Києві, від рідної землі, в умовах «тарнівських злиднів» та «живучи на харчах св. Антонія», науковець продовжував багато працювати, плекаючи ідею відновлення державності незалежної України.
Притулок у Львові
знайшов наступного, 1921 року. Тут займався громадською, політичною, педагогічною діяльністю. З другої половини 1922 року Холодний почав викладати в українських вищих школах у Львові: фізику – в Українській політехнічній школі, аналітичну хімію – в Українському таємному університеті. Займався благодійницькою діяльністю, брав участь в організації мистецьких лотерей для збору коштів на видання збірника «Українське мистецтво». Виступав із рефератами на наукових з’їздах (лікарів і природників).
І продовжував малювати. Митець працював у різних жанрах і видах живопису: портрет, пейзаж, фреска, ікона, вітраж. Серед майстрів, які виконували проекти вітражів для львівських споруд єдиним українцем був Петро Іванович Холодний. Вітражі, які є сьогодні мистецькою реліквією Львова, відзначаються витонченим малюнком, надзвичайно гармонійним добором барв, ясних і лагідних, вдалою композицією. Український вчений, мистецтвознавець, етнограф І. С. Свенціцький (1876–1956) захоплювався ними: «Приніс він із собою осяяні радісним золотим сонцем степи Великої України, м’які кольори їх зелені і квітів, та чудові образи української пісні».
Створені Петром Холодним Вітражі церкви Успення Пресвятої Богородиці у Львові
Іконописне мистецтво Холодного становить велику частину його творчої спадщини. Два роки він працював над іконами для іконостасу каплиці Львівської духовної семінарії, намалювавши їх п’ятдесят чотири. Один із фахівців захоплено писав про них: “Кожна ікона цілком оригінального задуму, витримана в українсько-візантійських традиціях, кожна з них – чудовий мистецький твір”. Невипадково сучасники порівнювали його з ідеалом італійського Ренессансу – «універсальною людиною». Влучно з цього приводу висловився громадсько-політичний діяч періоду УНР В. К. Прокопович (1881–1942): «У ньому було щось од тих майстрів раннього Відродження, різносторонність, багатство обдарованості, широчина знання…». Своїми творами львівського періоду Петро Холодний завоював світове визнання (ікони і вітражі Успенської церкви, іконостас і фрески духовної семінарії у Львові, ікони в церквах сіл Раделичі, Холоїв, Боршевичі, Зубець, вітражі в Мразинці). 1928 року він їздив до Парижа, щоб зробити зарисовки і зібрати матеріали до задуманої картини про вбивство головного отамана Симона Петлюри , яку не довелося закінчити.
Створені Петром Холодним Вітражі церкви Успення Пресвятої Богородиці у Львові
В останні роки життя нездужав на гіпертонію: «Не раз мусів припиняти роботу, бо почував зворот голови. Бувало годинами сидів на стільці, схиливши голову на стіл».
23 листопада 1929 року, вже будучи дуже хворим, виголосив свою останню публічну доповідь «Збереження українського стилю при будові і урядженні культурних установ» на Українському освітньому конгресі.
Петро Іванович Холодний помер 1930 року у Варшаві, куди приїхав на лікування. Прожив усього 54 роки. Похований у столиці Польщі, на Вольському цвинтарі.
Український історик мистецтва М. Г. Бурачек (1871–1942) у праці «Мистецтво в Києві» написав про П. І. Холодного, що той «з його скромним талантом, простим і свіжим, як польова квітка, закоханий в красу неба, в простір лугів та степів…», не маючи професійної художньої освіти, посів гідне місце поруч із відомими українськими художниками, пов’язаними з полтавським краєм і став одним із засновників українського національного стилю в образотворчому мистецтві. А ще поєднав у собі ще з дитинства прагнення до самовизначення українського народу, розвиток національної освіти і культури, високі ідеали, патріотизм, жертовність.
Надія Требіна, провідний бібліограф сектору краєзнавчої літератури та бібліографії Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара.
