Олександр – молодший брат Симона
Про голову Директорії УНР, Головного отамана військ УНР Симона Васильовича Петлюру (1879–1926) та його родину написано вже тисячі статей, десятки монографічних досліджень, знято документальні, художні біографічні та тематичні фільми. Це є закономірним явищем для відкритого цивілізованого суспільства – громадськість ( і особливо молодь) повинна знати правду про героїв-державників, принагідно пошановувати їх пам’ять. Проте долі деяких родичів та приятелів Симона Петлюри і досі залишаються у затінку, є маловідомими не тільки для широкого загалу, а й для фахівців-петлюрознавців. Тож з нагоди 130-річчя від дня народження молодшого брата Головного отамана військ УНР Симона Петлюри Олександра Васильовича Петлюри (1888–1951) варто розповісти про нього.
Якщо поглянути на портрети цих братів, то найперше, що впадає у вічі, це – зовнішня схожість (витончені риси обличчя, гладко зачесане назад волосся). А якщо простежувати їхні долі, то можна також відзначити чимало спільного: духовна освіта, високі духовно-моральні цінності, амбітність, вимушено-добровільна військова служба. А найперше – жертовна любов до України.
Олександр Васильович Петлюра народився 29 серпня 1888 року в Полтаві у міщанській багатодітній родині у одноповерховому будинку на Загородній вулиці, 20 (нині вул. Зигіна). Скоріше на вимогу матері Ольги Олексіївни, ніж за власним покликанням, вступив до Полтавської духовної семінарії, де вже не застав нікого із приятелів свого старшого брата по громадсько-політичній діяльності, але сповна відчув семінарські традиції і дух свободи. Після закінчення навчального закладу бути священиком чи учителем не захотів – більше приваблювали гуманітарні науки і… військова справа. І незабаром юнацька мрія стати військовиком почала здійснюватися.
З початком Першої світової війни Олександра було мобілізовано однорічником до 34-го піхотного Сєвського полку, який квартирувався у Полтаві. У липні 1915 року він закінчив 3-тю Київську школу прапорщиків, згодом служив у 27-му та 399-му піхотних полках, набув звання підпоручика у царській армії. Відтак уже до початку бурхливих подій 1917 року це був досить досвідчений вояк зі сформованими політичними переконаннями.
Джерела свідчать, що у роки революції 1917–1921 років Олександр Васильович Петлюра постійно перебуває в орбіті старшого брата. Він – активний учасник українських військових з’їздів, співтворець перших українських військових формувань. Від 29 червня 1917 року Олександр значиться командиром сотні 1-го українського запасного козацького полку (згодом – імені Дорошенка), від 15 листопада 1917 року – командиром куреня Дорошенківського полку. Взимку 1918 року, під час першої окупації України більшовиками, Олександр Петлюра у складі українських формувань бере участь у визволенні Києва, виїжджає до Шостки, де очолює таємну бойову повстанську організацію.
Після підписання УНР 8 лютого 1918 року миру з центральними державами обидва брати як прихильники Антанти на знак протесту відійшли від військової служби, не відмовляючись від цивільної діяльності на користь розбудови молодої Української держави. Симон Петлюра у цей період працює у Союзі земств і міст та головою Київського губернського земства, а Олександр Петлюра у квітні 1918 року стає урядовим комісаром міста Хорол та Хорольського повіту Полтавщини. Це була хоч і нетривала (до приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського), але досить відповідальна робота. За назвою цього невеликого міста Олександр Васильович згодом навіть прибирає собі псевдонім – Хорольський.
Повернутися до військової служби Олександрові стало за можливе лише за Директорії. Від лютого 1919 року він служить зв’язковим офіцером у штабі фронту Правобережжя, від 1 квітня 1919 року перебуває на посаді полковника у гуцульському гарнізоні «Гуцульський Кіш», від 20 травня 1919 року – старшиною для зв’язку штабу Дієвої армії УНР у 16-му пішому загоні (згодом – 3-ї дивізії), від січня 1920 року – булавним старшиною для доручень Головного отамана військ УНР, від 14 травня 1920 року – командиром Етапного куреня 3-ї залізної стрілецької дивізії Армії УНР.
Після поразки Української революції 1917–1921 років Олександр Васильович перебуває у таборах інтернованих вояків армії УНР у Польщі. За спогадами сина Олександра Петлюри Володимира, саме в одному із таборів, у Калуші, на початку 1920-х років зорганізовується діяльність груп і вояцьких гуртків, щоби боротись з матеріальними труднощами, моральним пригнобленням і зневірою. «В роботу цю повністю включається полковник Олександр Петлюра. В одному із таборів Калуша було створено Українське Воєнно-історичне товариство, і між ініціаторами його створення бачимо також ім’я мого батька. Згодом, коли прийшло до створення секції у ньому для піклування пам’ятниками українського воєнного життя в Польщі, під закликом тієї секції видніє підпис також полк. О. Петлюри. Це і є показники того, що батько живо цікавився всією проблемою вдержання військового духу між своїми побратимами і все перебував у передовій ланці тих, які намагались цю проблему розв’язувати». Водночас у Калуші Олександр Васильович Петлюра стає співтворцем та головою літературно-мистецького товариства «Веселка», що видавало за редакцією Євгена Маланюка однойменний журнал для представників української діаспори.
У Калуші Олександр Петлюра кілька разів бачився зі старшим братом. Під час зустрічей вони обмінювалися думками «про щоденний стан і про дороги виходу з цього, уникаючи згадок про далекі сторони і про найближчих у рідному домі». Проте такі зустрічі були дуже нетривалими, зважаючи на зайнятість Головного отамана. А потім відбулася і трагедія у Парижі у травні 1926 року.
Після деяких роздумів Олександр, як і багато інших українських старшин армії УНР, зголошується до штабу польської армії у Варшаві. Чекаючи на відповідну посаду, час не гаяв, удосконалював свої знання, вивчаючи польську мову та літературу, фахові видання з військової справи. Після проходження відповідного перевишколу він продовжив службу за прізвищем Хорольський у військовому гарнізоні міста Вільно. Олександр Петлюра бере участь в українських національних імпрезах, зокрема з нагоди річниць смерті брата, а також в урочистостях, які організовувала українська еміґрація в Польщі. Частину зароблених грошей систематично передавав на українські потреби і благодійництво. За військову службу його було нагороджено Лицарським Хрестом імені Симона Петлюри.
Зрозуміло, що молодший брат Головного отамана військ УНР чудово знав, що відбувається у Європі та в рідній Україні. Після трагічної загибелі Симона Петлюри у Парижі (1926), репресій щодо сестер Марини та Феодосії у Полтаві (1937) він ще тісніше тримав зв’язок із удовою Ольгою Петлюрою та племінником Степаном Скрипником (майбутнім Патріархом Київським і всієї України Мстиславом).
З першого вересня 1941 року дирекцію видавництва «Волинь» очолив Степан Скрипник, який одночасно виконував обов’язки «головного керманича всіх редакцій», на чолі адміністрації видавництва став Олександр Петлюра, а редактором – Улас Самчук. Газета виходила накладом 12 тисяч примірників, а про її популярність свідчить той факт, що розкуповували її протягом кількох годин. Основними напрямками газети, які визначила «Українська Рада довір’я на Волині», що складалася із 23 членів, були такі: боронити права українців, стверджувати україномовну Українську церкву. Від 1943 року, попри немолодий уже вік, полковник Олександр Петлюра на Волині бере участь в організації української підпільної боротьби як проти німців, так і проти совєтів.
З огляду на наближення фронту, піклуючись про сім’ю, незадовго до Варшавського повстання О. В. Петлюра вирішує залишити Польщу і переїхати до Братислави. Зустрівся там, зокрема, з українським письменником Аркадієм Любченком, який так його охарактеризував: «Був тут короткий час Олександер Петлюра (брат Симона) з дружиною і маленьким синком. Він полковник, служив як контрактний майор в польській армії. Поводиться ввічливо, просто, дещо позує. Дуже амбіційний, але загалом симпатичний і скромний. Ззовні трохи подібний до брата». Зі Словаччини разом з іншими біженцями, зокрема з єпископом Мстиславом, а також його донькою і її чоловіком Олександр Петлюра із родиною подалися до Потсдама, а потім до Офенбаха, де в американській окупаційній зоні їх застав кінець війни.
Вірогідно, саме за порадою єпископа Мстислава Олександр Петлюра з родиною вирішив покинути Європу і також перебратися за океан. Відтак першим місцем осідку родини Петлюр стає м. Гремсбі – обійстя владики Мстислава. Однак прожити довго на канадійській землі Петлюрі вже не судилося. Ще під час Другої світової війни він скаржився рідним на болі, як виявилося пізніше, у нього був рак. Після кількамісячних страждань Олександр Васильович Петлюра відійшов у засвіти 4 березня 1951 року в шпиталі «Дженераль» у Торонто.
Зрозуміло, що посмертні згадки про полковника армії УНР О. В. Петлюру надрукували лише українські діаспорні часописи. Доступними ці відомості стали лише у період незалежності України. Відповідно до рішення чотирнадцятої сесії сьомого скликання Полтавської обласної ради від 6 березня 2017 року № 419 «Про увічнення пам’яті поборників державної незалежності України – учасників подій Української революції 1917–1921 років» ім’я Олександра Васильовича Петлюри значиться у списку краян-героїв, борців за Незалежність України.
Тарас ПУСТОВІТ,
голова Полтавського міського об’єднання товариства «Просвіта»
імені Тараса Шевченка, заслужений працівник культури України, заступник директора Державного архіву Полтавської області
