У грудні 1917 року Рада комісарів більшовицької Росії передала Українській Центральній Раді (УЦР) вимоги допомагати більшовикам. УЦР за підписом Симона Петлюри відхилила Ультиматум Лєніна – Троцького. 22 грудня російські загони захопили Харків, де для маскування агресії створили маріонеткову квазідержаву, провівши так званий «Всеукраїнський з’їзд рад». На ньому Україну проголосили радянською республікою і федеративною частиною радянської Росії. У січні 1918 року червоногвардійці оголосили війну Українській Народній Республіці (УНР) і загарбали значну частину її території. Уряд УНР звернувся до міжнародної спільноти по військову допомогу. 9 лютого УНР визнали держави Четверного союзу, а у березні війська УНР та Німеччини увійшли у Київ. Навесні 1918 року Українське військо спільно з союзниками визволило територію центральної, східної, південної України і Крим. Визволення Полтавщини – одна із найяскравіших сторінок Української революції 1917-21 рр. Нагадаємо, в рамках чинного Указу п’ятого Президента України та Закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України в 20 ст.» сторіччя подій Української революції відзначається на державному рівні.
Лубенська операція
Коли українська армія 1 березня 1918-го увійшла в Київ, командира Окремого Запорізького загону Костянтина Прісовського призначили військовим комендантом Київщини, а на його місце 3 березня прийшов полковник Олександр Натієв. Загін активно поповнювався добровольцями, а також старшинами й козаками, що переховувалися в Києві під час російсько-більшовицької окупації. Вже 12 березня 1918-го Запорізький загін переформовано в Окрему Запорізьку дивізію: 4 піших полки – 1-й (командир Загродський) і 2-й (Болбочан) Запорізькі, 3-й Гайдамацький (Удовиченко) і 4-й січових стрільців (Коновалець), кінно-козачий полк ( Всеволод Петрів), два полки легкої артилерії, полк важкої артилерії, інженерний полк, а також два панцирних і авіаційний дивізіони.
Проте командування залишило січових стрільців у Києві для охорони УЦР та перейменувало в 1-й полк січових стрільців. Решта військ 14 березня виступили в Полтавському напрямку, де вже розпочали просування вперед німецькі частини.
Тим часом радянська Росія 3 березня також підписала мирний договір із країнами Четверного союзу – один із найганебніших у своїй історії, втративши колосальні території.
Уряд Леніна також зобов’язувався укласти мир із УНР. Зрозуміло, це аж ніяк не надихало більшовицьких вождів, які прагнули зображувати події в Україні як громадянську війну. Верховним головнокомандувачем радянських військ в Україні призначили «українізованого» Антонова-Овсієнка. «Рішуче і беззастережне перелицювання наших частин, що перебувають в Україні, на український лад – таке тепер завдання, – вимагав В. Ленін. – Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнком, – він має називатися просто Овсієнко…».
Отже, тактика гібридної війни продовжувалася. Усі червоні загони звели в 5 армій, при цьому мобілізація повсюдно зривалася, в тилах розчароване і пограбоване селянство раз по раз піднімало повстання.
Запорізька дивізія (близько 8 тисяч багнетів) прибула на фронт під Яготин на Київщині, де з’єдналася з німецькими частинами. Перший бій минувся для українців без втрат, хоча довелося витримати шалений кулеметний вогонь ворожого бронепотягу. «Старі козаки лежали й одстрілювались, а молоді гімназисти, що записалися в Київі, поховали голови в окопчики і не дихали, – свідчив очевидець. – Один тільки командир сотні, сотник Кириченко, стояв у повний зріст, кричав на молодих, щоб не ховали голів, і жартував на кожний вибух гармати».
Німці почали обхід правим флангом, тож ворог відступив на Полтавщину – до залізничної станції Гребінка. Не зупиняючись, німецькі загони і Гордієнківський кінний полк продовжують наступ. Очевидець так описав диспозицію: рівне переоране поле похило спускається у бік Гребінки, далі місток через річку, за ним на горбі містечко і коло нього висока водонапірна башта Гребінки. Між мостом та баштою курсує більшовицький бронепотяг, щільним вогнем не даючи просуватися вперед. Під вечір союзники переходять греблю через річку, вогнем артилерії і фланговим маневром тиснуть на ворога. Між тим повністю темніє і через неможливість належно орієнтуватися операція припиняється до ранку. А на світанку виявляється, що червоні відступили на Лубни.
Автор численних спогадів і праць з військової історії, педагог, письменник, військовий міністр і генерал-хорунжий Армії УНР Всеволод Петрів згадував: «Відразу кидається у вічі величезна ріжниця відношень мешканців Гребінки від того, що ми бачили в Києві. Там більшість населення ворожа, в ліпшому – невтральна; тутки всі свої, навіть робітництво, яке так похмуро мовчало тоді в Києві, тут балакає, ділиться вражіннями, розпитує, помагає. Щоправда, кріпко чешуть потилицю та кажуть, що погано, що ми з німцями, що напевно з того буде шкода усьому працюючому народові, але це те, що чули ми від усіх лівих елементів і в Центральній Раді, і в українських верствах населення, це незгода своїх, а не ворожість чужих».
Німці, які до цього діяли «першим номером», припинили наступ до прибуття підкріплень і важкої артилерії: більшовики укріпили оборону на залізниці, та й чехословаки являли собою організоване й дисципліноване військо.
Натомість українське командування вирішило перейти в наступ, визволити Лубни й Ромодан та просуватися на Полтаву. Спершу запорожцям довелося витримати дводенний бій із більшовиками, які намагалася повернути Гребінку. А потім, завдяки глибокому обхідному маневру справа гордієнківців Всеволода Петріва (за день пройшли 60 кілометрів), українці 17 березня зайняли Лубни. Це стало повною несподіванкою для ворога, який не встиг підірвати залізничну станцію і міст через Сулу. Відступаючи, більшовики спробували підпалити дерев’яний міст, однак за допомогою роздобутої у залізничників помпи, відер та землі, попри обстріл ворожого бронепотягу, одна із сотень полку Петріва змогла загасити пожежу ще на початку.
Червоні відступили на Ромодан, за 40 кілометрів від Лубен.
Як згадував сотник армії УНР, автор низки книг-спогадів про перші визвольні змагання Борис Монкевич: «Усе населення міста з радістю вітало українське військо, а до рядів його вступило багато нових жовнірів. Записувалися переважно студенти, вчителі, гімназисти і семінаристи. Усюди по дорозі наступу до рук українського війська переходили великі склади військового майна. Від більшовиків відбивали також численні залізничні валки, навантажені майном, награбованим у населення, а також забраним з військових складів».
Справді, не в силах зупинити наступ союзників, «червоні» відступаючи грабували все, що тільки могли вивезти. «Негайна евакуація хліба й металів на схід» – вимагав Ленін, звично маскуючи відвертий і безсоромний грабунок чужої території фейковим терміном «евакуація». За приблизними підрахунками, в січні-квітні 1918-го радянські окупанти вивезли на схід 17,3 млн пудів хліба й 5 млн. пудів іншого продовольства.
З 2014-го, захопивши частину української території, російський агресор так само грабував і грабує український народ. Нічого не змінилося!
Звільнення Хорола, Ромодана, Миргорода та Решетилівки
Українське військо нестримно просувалося вперед. Як згадував Борис Монкевич: «Після захоплення Запорожцями Лубен послано німецькому командуванню в Гребінку телеграму з пропозицією просунутися на лінію Лубен. Але німці цій телеграмі не повірили і були певні, що її прислали більшовики, щоб їх спровокувати і знищити Запорожців. Довелося посилати спеціяльний поїзд, і тоді Німці прислали батальйон піхоти і два броневики, а решта залишилась у Гребінці».
Яке ж було здивування німців, коли вони дізналися, що запорожці залишили зручні позиції і почали наступ на Ромодан. Союзники вважали таке рішення божевільним. Справа в тому, що Лубни займали високий правий берег Сули, з якого чудово проглядалася місцевість протилежного берегу, з поступовим підйомом у бік Ромодана. «В ясні соняшні дні видко ст. Ромодан – 40 кільометрів, село Покровську Богачку – 25 кільометрів», – свідчив Всеволод Петрів. Ромодан розташовувся на панівних висотах, підійти до нього непомітно було неможливо, тож ворог між спостерігати за діями українських частин немов на долоні.
Однак і радянські війська, відійшовши від Лубен, не полишали надій відбити це місто. Призупинення німецького наступу червоні командири сприйняли як слабкість і почали контрвипади. Ворожі бронепотяги відкрили вогонь, але кінні сотні запорожців та артилерія змусили окупантів відійти на кілька кілометрів, а згодом повернутися в Ромодан.
Наступного дня українські загони обережно просувалися вперед, аж в ніч на 20 березня зіткнулися з потужними ворожими селами в низці хуторів. Як з’ясувалося, червоні підтягнули резерви і вранці перейшли в справжній контрнаступ. Запеклий бій тривав цілий день. Головні сили більшовиків просувалися в центрі вздовж залізниці. 6 ворожих бронепотягів, наблизившись, відкрили шалений вогонь. Запорожці несли важкі втрати, але змогли уникнути катастрофи, підірвавши залізничну колію. Це дозволило припинити наступ бронепротягів і втримати позиції. Хоча ворог успішно просунувся правим і лівим флангами. «Вночі стихло. Ми були тільки в близькому дотику з ворогом, такому близькому, що довелося держати повне поготівля, таке тяжке для кінних відділів, коли годі коней розсідлувати та погодувати і людям ніяк не відпочити», – констатував Всеволод Петрів. А вдосвіта баталії поновилися з новою силою. І знову тривали весь день. Більшовики натискали, просувалися вперед. З останніх сил, вводячи в бій рештки резервів, українські частини змогли вистояти, а вже надвечір, після підходу німецьких підкріплень ситуація перемінилась. Запрацювала артилерія, союзні війська пішли в наступ.
На світанку Гордієнківський полк перейшов у наступ правим флангом, по шляху на Хорол. У Покровській Багачці захоплено касу 2-го Донецького пролетарського загону. Для козаків «сума така, що забезпечувала існування полку на 3 місяці». Третя сотня гордієнківців атакує Хорол. Три порожніх більшовицьких ешелони, що чекали на «своїх», спішно тікають на Ромодан та Великий Поділ. А козаки, аби посіяти в противника паніку, висилають «алярмуючі телеграми про великі українські сили «всім, всім, всім».
Водночас 2-й Запорізький полк Петра Болбочана раптово ударив по центру – деморалізований ворог майже без спротиву залишив 4 бронепотяги, гармати, ешелони з чехами та пораненими. Більшовики панічно відступили до Ромодана, водночас готуючись до евакуації у напрямку на Полтаву.
З Хорола доходять відомості, що «московська чека» влаштувала в місті терор: розшукують свідомих українців, жорстоко катують і знищують. Раптовим наскоком третя сотня гордієнкіців знищує чекістів і опановує містом.
Аби не дати ворогу отямитися, наступ продовжувався. Вдень 22 березня українські війська збили залогу червоних і увійшли в Ромодан. Більшовики не чинили особливого опору, оскільки з падінням Хоролу вже ворогу стало загрожувати оточення.
Борис Монкевич: «Першими ввійшли 2-й Запорозький полк і 3-тя батарея. До рук українського війська потрапила військова здобич: рухомі шпиталі, велика кількість поїздів, ріжне військове майно. Серед військової здобичі були й балони із задушливими газами».
Щоправда, відступаючи, червоні підірвали залізничний міст через річку Хорол і пошкодили залізничний шлях. Це надовго затримало пересування ешелонів та бронепотягів, тож наступ продовжували насамперед кіннота і броньовики. Основні сили запорожців збили більшовиків з позицій за річкою Хорол, атакували Миргород і після невеликого бою зайняли місто.
Тим часом стало відомо, що головний рубіж оборони більшовики готують в районі залізничної станції Абазівка, неподалік Полтави, де зосереджують свої сили. Тож Гордієнківський кінний полк Всеволода Петріва виступив із Хорола вздовж залізниці в напрямку Решетилівки. Необхідно було поспішати, адже в будь-якому разі українські частини мали увійти в Полтаву перед німцями.
Як згадував командир: «Дивна річ, звичайно військові частини, посуваючись з боєм вперед, все зменшують свій чисельний стан, обношуються, винищуються, затрачують карність. З Гордієнківцями було навпаки: малою купкою обірваних і вичерпаних людей почали ми свій контрнаступ на Київ, а тепер з Хоролу виступає в похід, поблискуючи новенькою зброєю, красуючись на гарних конях, в нових чудових шапках, вже цілком показна частина в силі чотириста люда з гарматами, скорострілами, возами, засобами зв’язку, за якою тарахкотять моторами два легкі і три вантажні авта…».
За день козаки здолали 60-кілометровий рейд до Решетилівки, від якої було рукою подати до Абазівки.
У цей же час російський більшовицький агресор через свою маріонетку, ЦВК Рад України, оголосив військовий стан на Харківщині, Полтавщині й Чернігівщині, який для них завершився суцільним провалом. Колабораціоніст Володимир Антонов-Овсієнко, верховний головнокомандувач радянських військ в Україні, згадує: «Оголошена в Полтавській губернії мобілізація не дала позитивних результатів. Мобілізаційний «штаб» виявився, звичайно не в змозі замінити відсутність налагодженого місцевого військового апарату, виявився неспроможним і до організації сільських партизанських загонів». Іншими словами, народ не бажав підтримати російського окупанта.
Визволення Полтави
Наприкінці березня основні сили Запорізької дивізії продовжили наступ, не даючи ворогу відпочити й закріпитися. Оскільки більшовики підірвали залізничний міст через річку Хорол, просуватися вперед довелося без підтримки бронепотягів. Біля річки Псьол наскочили на радянський відділ, більшість якого полонили, бо противник не встиг переправитися. 2-й Запорізький полк Петра Болбочана скористався панікою червоних на іншому березі й зайняв станцію Яреськи. Але продовжити рух вперед не було змоги – після двох діб безперестанного наступу люди просто падали від утоми. Промоклі від дощу й голодні, вояки позасинали в Яреськах.
Тим часом вночі підійшли більшовицькі ешелони, висадили піхоту і почали наступ на станцію. Перебили охорону, пішли на село, де перебували основні сили й штаб. Коли перевтомлені запорожці таки зорганізувалися, ворог був настільки близько, що обидві сторони зійшлися ледь не врукопашну. Українські кулемети агресорів зупинили, завернули і погнали назад. Ешелони ворога поспішно відступили, а бронепотяг, що прикривав відступ, побоюючись, аби йому не відрізали шлях назад, наскочив на свій ешелон, розбив його і сам зійшов з рейок.
Вдень радянська кіннота, підтримувана важкою артилерією, здійснила ще одну спробу атаки, але була відбита. Та під вечір червоні отримали підкріплення, тож наступ поновився. 2-й Запорізький полк і богданівці відкинули ворога, який тепер відступив аж під Полтаву.
Наступного дня запорожці просувалися вздовж залізниці, практично не зустрічаючи опору. Стало відомо, що ворог скупчується в районі станції Абазівка і вранці 29 березня 1918-го батарея Семена Лощенка, який прославився ще під час бою під Крутами, розпочала обстріл станції, а запорозькі частини перейшли в наступ. Борис Монкевич: «Але ворог не реагував, і, підійшовши до Абазівки, Запорожці побачили більшовицькі ешелони в огні, майно знищеним, а артилерію зірваною. Ворог зник у невідомому напрямку. Виявилося, що Гордієнківський полк із кінно-гірською батареєю, післаний з Лубен через Хорол – Решетилівку на Полтаву, блискуче виконав завдання».
Гордієнківський полк просувався до Решетилівки наввипередки з німцями. Командир полку Всеволод Петрів згадував, як «ззаду зачорніла на шляху маса німецької кінноти, що йшла за нами… Їхали ми все далі вгору, то кроком то трухцем, а німецька кіннота повільно, але постійно нас доганяла…». Український загін мав чимало новобранців, наполовину обновив коней, тож не міг витримувати темп і перед селом Родіонівкою пропустив союзників уперед. У містечку Білоцерківка, на півдорозі, невеличкий привал і – продовження маршу. До Решетилівки підійшли вже цілком затемно, об 11-й вечора.
Наступного ранку (28 березня) запорожці виступили на Абазівку, де вже було чути стрілянину. «Залізничний шлях від Абазівки до Полтави йде вгору широкими закрутами де-не-де по глибоких ярах, де-не-де закритий хуторами. Отже, зручно маневруючи по цьому шляху, курять три російські панцирні потяги… і стріляють по спішеній німецькій кінноті, яка вогневим боєм намагається прочистити собі шлях через невеличкий потічок, що тече попри Абазівку і тепер є поважною перешкодою, бо має досить води і розмоклі береги», – описує диспозицію Петрів. Бій тривав до вечора, після чого більшовики відступили, рясно поливаючи все навколо вогнем бронепотягів. Німецькі солдати лаштувалися на нічліг, тоді як запорожці зготувалися до вирішального ривка : «до нас підійшов стурбований німецький старшина і спитав, куди це ми їдемо, на що йому спокійно відповіли – «у Полтаву». – «Але там ворожа піхота»… – «Проженемо»!.
За 5 кілометрів від Абазівки розпочинається стрілянина, ворог тримає позиції. Тим часом телефоністи приєднуються до дротів, що йдуть вздовж шляху, зв’язуються з станцією Полтава-Центральна, зраділа телефоністка («Невже наше військо?») кличе до апарату командира місцевого червоного козацтва, якому геть не до вподоби більшовицькі порядки. Після наради зі своїми повідомляє, що якщо й не перейдуть на український бік, то принаймні не будуть виступати проти. Розвідка шукає шпарини в обороні червоних, раз по раз здіймається стрілянина.
О другій ночі чотири вершника – місцеві селяни, що розшукували українське військо – обіцяють обійти російські загони та провести ярами до Полтави. Одна з сотень лишається біля шляху «для зв’язку» з німцями, які вранці почнуть атаку на Полтаву – аби ті не довідалися про справжні наміри запорожців. Решта гордієнківців негайно вирушають, просуваючись вузенькою польовою доріжкою, а далі крутими звивистими ярами.
Небо вже сіріє, коли на горизонті починають малюватися силуети полтавських будинків, церков та фабричних споруд. Українці вступили в місто з півдня. Розпочинається стрілянина звідти, де залишилася третя сотня. Аж раптом лунає потужний вибух і здіймаються клуби диму – таки не встигли, більшовики підірвали обидва мости через Ворсклу. За річкою, на низькому східному березі Ворскли, залізниця розділяється на дві гілки – на Харків та Костянтиноград-Лозову. По обох шляхах йде потяг за потягом відступаючих більшовиків. Артилерія обстрілює ворожі загони, що копошаться на іншому березі річки.
Всеволод Петрів: «Зміна судьби… Чи думав я коли, як вчив в Академії Генерального Штабу в Петербурзі Полтавську операцію Петра І, що буду колись з тих самих горбів, із яких Запорожці під рукою Костя Гордієнка, не маючи амуніції, лише безсило грозили п’ястками, спрямовувати Запоріжські Гордієнківські гармати, скоростріли та кріси і на те місто, де колись був табор царя Петра І і де тепер теж копошаться юрби московських військ».
Більшовики обстрілюють місто з важких гармат зі станції Полтава-Харківська. Гордієнківці тіснять ворога, підтягується німецька батарея, Зрештою вогонь затихає, червоні відходять, в районі станції до 150-и вбитих та важко поранених росіян. В якості трофеїв – 1500 возів, повних награбованого майна, на самій станції також вдосталь різноманітного військового майна.
А в місто входять основні сили Запорізької дивізії та німецькі союзники. Полтаву звільнено від російського окупанта! На черзі – Харків.
Раут із союзниками
Підірвавши мости в Полтаві, червоні зупинили на кілька днів просування союзних українсько-німецьких військ на Харків. А оскільки на залізничних станціях за Полтавою залишилися чималі склади різноманітного військового майна, російські більшовики раз по раз робили вилазки на бронепотягах, аби його евакуювати.
За допомогою артилерії вилазки червоних було припинено. Війська спішно готувалися до подальшого наступу. Тим часом губернське земство влаштувало великий раут (урочистий званий вечір, прийом) для визволителів. Борис Монкевич: «Довгі столи через усю залу, заставлені срібним і кришталевим посудом, угиналися під великою кількістю страв і дорогих вин. Німецькі й українські старшини сиділи за столами впереміш. З промовами виступали представники міста, земства, українського командування і генерал фон дер Гольц… Раут протягнувся далеко за північ і закінчився танцями». Всеволод Петрів: «Між тим із сусідньої кімнати чуємо замість нескладного гамору – пісню. Прислухуюсь, безумовно, українська: «Гей на горі там женці жнуть». Слова ніби теж українські, але щось невиразні… Пішли та бачимо, як група німецьких старшин сидить на кріслах та на столах, а перед ними Олекса Григоріїв диригує цим імпровізованим хором. «А дивись, батьку, як українізуємо німців!» – каже Григоріїв, посміхаючись. «Покинь, Олексо, шкода пісні!» «Ні, хай співають та вчаться, ковінька їх матері!»… «Кей! толіною, кей! целено-о-ю коцакі ітуть!»…Підсумовує Олександр Козьма, командир 1-го Запорізького інженерного полку: «бенкет наш удався на славу: багато німців замертво розвезли по домам».
Саме час поговорити про союзників. Пропаганда комуністичного режиму в часи СССР малювала все в чорних тонах: окупація, грабунок мирного населення, реакція, терор. Виходила ледь не паралель з нацистським окупаційним режимом 1941-1943 років. Та й всі свої поразки більшовики пояснювали могутністю німецької армії, всіляко ігноруючи українське військо.
Насправді, німецький уряд досить приязно ставився до українців та їх прагнення до незалежності. Інша річ, що експедиційні німецькі війська, які перебували в Україні, та їх командування іноді дивилися на все іншими очима. Не дарма ж по гарячих слідах деякі оглядачі використовували досить різкі формулювання, стверджуючи, що німецька політика щодо України будувалася «на непризнаванні її права на державно-політичне життя, на презирстві до її визвольних стремлінь, на погорді українських діячів і заведенні суворого окупаційного режиму» (А. Крезуб). Однак реальність виглядала складніше, в ній перепліталися різні елементи й чинники.
Важливий момент: було домовлено, що українська армія підлягає безпосередньо своєму військовому міністрові, а під час спільних операцій проти більшовиків українські і німецькі війська тримають між собою оперативний зв’язок.
Українці, самостійні у прийнятті рішень, діяли рішуче, сміливо і швидко завоювали повагу союзників. Борис Монкевич: «Ці нові й перші наші союзники легковажили значінням української армії і тільки пізніше, в міру розвою бойових дій, почали її поважати». Українці раз по раз опинялися в авангарді бойових дій і відчайдушно йшли вперед, коли німці воліли дочекатися підкріплень. І в джерелах того часу ми не раз стикаємося з коректним і поважним ставленням німецьких військових до офіцерського корпусу. Зазвичай союзники з німецькою педантичністю сплачували за хліб та інше майно, отримане від селян та української влади. Втім, селяни насторожено сприйняли появу німців. Але тому було пояснення: привабливі більшовицькі гасла зробили свою роботу і, отримавши шмат землі, селяни вже не хотіли нічого чути про будь-яку «цивілізовану» чи «справедливу» земельну реформу. Всеволод Петрів: «Чим незаможніша була група, тим більше в неї невдоволення з приходу німців, тим більше побоювання змін соціально-економічних». Або: «Селяни не проти Центральної Ради і за Україною, тільки бояться соціальних утисків і правих реформ з боку німців…».
Спроби німців навести лад наражалися на опір селянства, аж до повстань. На цьому в подальшому й зіграли більшовики. Але їх остаточний прихід до влади спричинив не лише «колективізацію». Більшовики чинили встократ жорстокіше, аніж «криваві» німці, вбивши голодом-геноцидом мільйони українських селян у 1932-33 рр.. Відтак радянські оцінки, як і подібні сучасні російські від офіційного Кремля, Українсько-Німецького союзу 1918 року не мають нічого спільного з реальністю і повинні бути назавжди ігноровані серйозними дослідниками.
Сучасний український історик Владислав Верстюк так узагальнив цю важливу подію у відносинах між нашими країнами: «Берестейський мирний договір поклав початок українсько-німецьким взаєминам, які продовжуються і в наш час. Ці взаємини від самого початку були складними, суперечливими, кожна сторона намагалася взяти з них те, що насамперед було їй вкрай необхідним, а це, в свою чергу, не могло не породжувати проблем та конфліктів. Фактично Центральна Рада стала жертвою цих конфліктів, впала, не виробивши модель ефективної взаємодії з німецькими військовими. Політичний режим Павла Скоропадського, який прийшов на зміну УЦР, був поставлений у жорсткі умови співпраці з представниками Четверного союзу». Він спеціально наголосив, нагадуючи колегам-максималістам: «Саме німці подали УНР військову допомогу у боротьбі з російським червоним імперіалізмом. Якщо цей досвід у тих умовах виявився і не цілком вдалим, то сьогодні він активно переосмислюється і в Україні, і за її межами». Отже, при всій неоднозначності дій німецького експедиційного корпусу, слід пам’ятати позитивні моменти і поважні партнерські відносини з українськими вояками навесні 1918-го, в часи найбільших перемог і тріумфів. А в період правління гетьмана Павла Скоропадського Україна отримала кілька місяців перепочинку від війни для мирної розбудови держави.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Сергій БУТКО, співробітники Північно-Східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті
