Все, що мав у життю, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.
І. Франко: «Мойсей»
Посмертні згадки пишуть про звичайних, смертних людей. Але неможливо писати їх про духовних велетнів, що сталися частиною історії нації тим, що генієм своїм зуміли творити її, стали непроминальними дороговказами для майбутніх поколінь.
Від нас відійшов у вічність Дмитро Донцов. Відійшла в Пантеон українських Безсмертних Людина, що на протязі близько шістдесяти років своїм пламенним словом мобілізувала український народ до боротьби за свою самобутність і державність. Людина, яка, пропагуючи світлі традиції нашої давнини, була одержима тою самою великою фанатичною вірою в Правду України та її перемогу, якою були пройняті і Шевченко, і Леся Українка, і Іван Франко.
Дмитро Донцов – творець ідеології українського революційного націоналізму. Ідейний Батько Організації Українських Націоналістів, яка постала на ґрунті націоналістичних догм, видвигнених і пропагованих Донцовим. Без «Націоналізму» Донцова (1926), без його незлічимих писань, ледве чи постала б вже кілька років пізніше ОУН, чи тодішнє молоде покоління України було б знайшло так швидко єдино правильний шлях служіння визволенню українського народу, шлях національної революції.
Ніхто так основно не проаналізував творчості Пророка України – Тараса Шевченка, як це зробив Дмитро Донцов. Ніхто так виразно і ясно не представив героїчної постаті Лесі Українки, як Донцов. Ніхто не зумів (без того, щоб не попасти в загумінки партійних розумувань) так правильно насвітлити постать українського Мойсея – Івана Франка. У тих українських Велетнях бачив Донцов велич української нації. Бачив незламних борців за українську Правду, носіїв ідеї самостійності та державності України, а в першу чергу людей мужнього світогляду, без присвоєння якого український народ не міг би мати ні сили, ні волі боротися за здійснення своїх прагнень.
І тому, впродовж цілого свого життя, Донцов з невичерпаною енергією, з пориваючою вірою в слушність голошених Правд, промощував їм шлях, ніколи не йдучи на ніякі компроміси з ворожими силами, чи на тактичні уступки.
Коли Донцов, будучи ще зовсім молодою людиною, виступив в 1913 році на 2-ім Всеукраїнськім студентськім з’їзді у Львові з доповіддю, в якій видвигнув з питомою йому пристрастю та переконливістю ідею повного зірвання з усякою Москвою і боротьби за здійснення відвічних прагнень України, – то цей його виступ знайшов дуже широкий відгомін теж і в центрі московської імперії. Голова Конституційної демократичної партії П.Мілюков в російській Державній Думі перестерігав москалів: «…Українці починають голосно говорити, як це робить Донцов і товариші, що всяка надія на Росію – утопія, що залишається шукати рятунку тільки в сепаратизмі… Бійтеся його! Коли ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть числитися не одиницями, й не десятками, але сотками, тисячами, мільйонами…» Того ж року Ленін теж тривожно висловлювався (гл. «Рабочая Правда», ч.3, з 16 березня 1913 р.) про зріст популярності націоналістичних ідей, голошених Донцовим. “Дуже важливим є – писав Ленін – з націоналістами цього «пошибу» хитріше воювати. Націоналісти типу Донцова дуже витончені!»
Побоювання двох речників московської імперії (царської і большевицької) виявилися дуже слушні. Бо Донцов невтомно пропагував ідею державності українського народу, а в першу чергу невтомно і безперервно кував його світогляд і сталив його характер, з метою перевиховати українця-раба в українця пана-лицаря.
Тому завданню Донцов присвятив ціле своє життя, усі свої сили, усю свою творчість. Пройнятий до глибин душі ідеями таких геніїв української нації як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, він став борцем за здійснення їх ідей. Саме ті ідеї він ставив у підставі створеної ним ідеології українського революційного націоналізму, пропагував та боронив їх із питомою йому фанатичною вірою.
В одній з непроминальних своєю вартістю праць, п.н. «Заповіт Шевченка», Донцов, характеризуючи геніальну постать Тараса, починає цей твір такими словами:
«Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово! Ніколи бо не був він такий актуальний, як в наш час. Ніколи не було між нами стільки поглухлих, стільки сліпих…. Тарасова муза, писав Костомаров, – роздерла завісу народнього життя… роздерла підземний заклеп, уже від років замкнутий многими замками, запечатаний многими печатями. І страшно і боляче, і чарівно було глянути туди. Багатьом сучасникам страшно було глянути в обличчя – воскрешеної Шевченком – героїчної України, наче тим дядькам, які слухали оповідання Шевченкового діда про Ґонту й Залізняка: – «сусіди од страху, од жалю німіли»… «Він ранив їх серця»! Нарушав їх «блаженний спокій»! Поривав до того великого, перед яким здригалося їх чуле серце! Кликав вернутися до патріотизму, який був для них уже «парадоксом», «дивацтвом»… Але од того від чого ставало сумно і страшно його сучасникам, – до того «усміхалося серце» поета. Білий царат вирвав йому язик, замучив, щоб перестав говорити, картати, і кликати. Царат червоний каструє й паплюжить його морально, намагаючися накласти на нього маску одного зі «своїх», – паплюжить сам, і руками наших перевертнів. Так як тоді, так і тепер, стоїть він перед нами, – над нами! – невгнутий і неприступний, як Єремія на розпуттях велелюдних. Сам один з Заповітом своєї великої ненависти і своєї великої любови».
Ось ті слова, сказані Донцовим про Шевченка, можна повністю віднести до нього самого. Теж і Донцов, який виступив напередодні великих визвольних змагань з пламенним і пристрасним словом до української молоді і цілого громадянства, взиваючи, як і Шевченко, до безкомпромісової боротьби з московською імперією, тою «диявольською силою Півночі, облудною, цинічною, забріханою, протягом вісьмох століть незмінною в усіх своїх барвах хамелеона», він, як і Шевченко, її «ненавидів усім серцем своїм, усією душею своєю і всім помишлєнієм своїм». Ненавидів, як «ненавидить людина вільна того, хто плює в її душу, хто топче ногами її людську гідність, хто трупами народів устелював свій історичний шлях».
Але, як і в Шевченка, – душу Донцова сповняла гаряча, ніколи незгасаюча любов до України, до українського народу. В усіх своїх писаннях Донцов відкликається до світлих традицій України і наказує їх плекати, перебрати сучасному і майбутнім поколінням. Бо так само, як він глибоко ненавидів рабів, що допомагали ворогові катувати Україну, – так само глибоко любив, подивляв, давав за приклад усіх тих, що мужньо відстоювали Правду України, усіх лицарів, і тих із сивої давнини, і нинішніх, що в рядах Української Повстанської Армії, чи революційної ОУН своєю кров’ю окуплювали волю і державність українського народу. Він дуже точно і постійно відмежовував дві породи людей, які бачив теж і в нашому народі: Тих, на яких неволя витиснула своє рабське п’ятно, та тих незламних, нескорених, що боролися, мучилися, каралися, але ніколи не каялися, ніколи не підписували ворогові «заяв», воліючи краще накласти своїми головами, як скоритися катові України.
В передмові до третього видання «Націоналізму» – геніального твору, накреслюючого світогляд українця та вказуючого шлях, яким він має іти на славу України, – Донцов писав:
«Двоподіл? Певно, той двоподіл, за який «Націоналізм» стягнув на себе найбільше злоби і «прогресивних», і своїх, і російських большевицьких противників. Полемізувати з тезою «двоподілу» вони не можуть, бо ця ідея червоною ниткою переходить через усі твори Г.Сковороди, І.Вишенського, Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, Олени Теліги… Не лише я, але й вони ділять людей на дві «породи», згідно не з їх соціальним станом, а з їх духовою природою, з їх духом; ділять на дві різні категорії: на «шляхтича» – і на «мужика», «козака» – і «свинопаса», лицаря – і «плебея», патріота – і «дядьків отечества чужого», борців – і «партачів життя», героїв за націю – і «німих, підлих рабів», «грязь Москви», або «жебраків о ялмужну просящих», мучеників за віру – і «сонне кодло» відступників, Ардентів та Ізоґенів, людей «лицарської, чистої, святої крови» – і «сукроватої» крови невільників, «ковалів безверхих» – і «людських шашелів».
Вказуючи на конечність такого духовного поділу, Донцов зумів виростити нове покоління борців, що знайшло свій вияв в Організації Українських Націоналістів – революціонерів,спершу під проводом сл. п. полк. Є.Коновальця, а пізніше сл. п. Провідника С.Бандери. І хоч Донцов не належав до ніякого політичного угрупування, хоч не брав безпосередньої участі в політичному житті, – творчість його мала велетенський вплив на формування української духовності.
Тому зовсім не можна дивуватися, що до кінця його життя Москва атакувала його, намагаючись стерти його значення серед українського народу. Ще не так давно, бо в 1968 році, появилася в Києві книжка Академії Наук СССР, авторства В.Ю.Євдокименка, п.н. «Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму». В цій книжці автор пробує теж «розправитися» з Д. Донцовим. Зацитуємо кілька місць з того, що було писане, друковане і поширюване в Україні з доручення московських наїзників. Ось вони:
«Протягом усього свого життя Донцов був одним з найвойовничіших ворогів Радянської влади, лютим ворогом українського народу… Понад півсторіччя Донцов займався теоретичною розробкою ідеології українського буржуазного націоналізму. Своє теоретичне кредо він найбільш чітко формулює в своїй роботі «Націоналізм»: щоб великий всеобіймаючий ідеал нації міг сполучитися з могутнім національним інстинктом, він мусить черпати свій зміст не у відірваних засадах інтернаціоналізму, космополітизму, соціалізму, гуманізму, лише в тайниках національної психіки, в потребах нації, в її емотивній ірраціональній волі до життя і панування»…
«…У всіх писаннях Донцова домінує ненависть до всього російського і всього комуністичного. Безсоромно викривляючи історичні події, підтасовуючи факти, Донцов завжди твердив, нібито український і російський народи за своїм походженням, історією, характером суспільного життя, соціальною психологією, культурою, побутом і звичаями, є прямо протилежними народами. У нестримній люті до всього російського Донцов обливає брудом найкращі здобутки російської і світової культури, всіляко паплюжить таких геніїв людства як Пушкін, Толстой, Достоєвський, вважаючи їх «попередниками» російського большевизму. Всі страждання і лихоліття останніх століть, які випали на долю людства, Донцов приписує «диявольській одержимості москаля». Росія для Донцова – це посланник Антихриста, Сатани, Диявола, Зла. Жодного винятку з усього російського Донцов не робить. Все в Росії було лихим: і російський царизм, і російська православна релігія, і російське вільнодумство, і революційна ідеологія»…
Цитата з наведеної ворожої українському народові публікації достатньо виразно вказує, як дуже небезпечні і вбивчі для московського імперіалізму є писання Донцова.
Це він, Донцов, кинув клич «Україна проти Москви», який пізніше ОУН прийняла на ІV Великому Зборі за свій («Київ проти Москви»), підкреслюючи в той спосіб свою однодушність з ідеями, голошеними Д. Донцовим.
Згадано вже, що Донцов не належав до ніякого політичного угрупування. Це й правильно, бо він є ідеологом для цілої української нації. Одначе українські націоналісти-революціонери найбільш близькі йому. Вони виховувалися на його писаннях,захоплювалися ними, проймалися його гарячою ненавистю до окупантів України та безмежною любов’ю до своєї Вітчизни, вони реалізували ідеї Донцова.
Писання Донцова не були якоюсь «програмою» (для партії). Їх, зокрема книгу «Націоналізм», треба вважати формуляцією світогляду (і так писав про це сам Донцов в «Замість передмови» до тої своєї книги)! Саме тому, що йдеться про світогляд, а не про політично-програмові засади, повним нонсенсом були і є спроби світогляд Донцова – його ідеологію націоналізму – «доповнювати», чи в інший спосіб міняти. Хто так думає, вважаючи писання Донцова ще «не завершеними», дає тільки доказ, як далеко Донцова він не зрозумів, як далеко йому, щоб міг називати себе націоналістом. Коли йдеться про нас, українських націоналістів, то ми на ряді Конференцій, а теж на останньому ІV Великому Зборі ОУН висловили нашу вдячність, пересилаючи Донцову привітання та підкреслюючи його непроминальні заслуги для українського народу.
Так, як частина сучасників Т. Шевченка його не розуміла, як не розуміли численні земляки Лесі Українки, як не вміли доцінити Івана Франка, – так само цілі десятиріччя Донцов був в перехресному вогні не тільки ворогів українського народу, але і тих його земляків, що не розуміли, бо не могли, з огляду на свою іншу психічну структуру («свинопасів»- рабів), лицарського світогляду Донцова.
Проминуть роки, десятиріччя, сторіччя. По нас, сучасниках Дмитра Донцова, не остане й сліду, пропадуть сьогоднішні політичні угрупування, згинуть сучасні полеміки і спори. Але житиме українська нація своїм многогранним життям. І тоді Дмитро Донцов, як одна з епохальних і геніальних постатей українського народу, буде побіч інших великих постатей України безспірною власністю та гордістю усіх українських патріотів, що черпатимуть із книг його – мудрість та силу для розбудови та скріплення лицарської України!
«Клич Нації», травень, 1973р. Стор. 8-12
