Звичайна лютнева п’ятниця. На вулиці в повітрі висить подих весни, але не дивлячись на це, бортовий комп’ютер авто вперто показує –5. І ти ловиш себе на думці, що це відчуття весни – не більше, ніж твоє бажання. Зима ще покаже, де раки зимують.
Авто. Ранкова кава. Нарада. Дзвінки… записник… купа справ. А ще сьогодні одружуються мої друзі – дай, Боже, їм порозуміння та миру в їхньому домі. А ще чотири надважливих зустрічі по-роботі, а ще друг приїхав з Києва і край треба попасти на тренування. З цими думками я сів в шкіряне крісло на робочому місці і відкрив комп’ютер…
У голові пробігли спогади – точніше це більше схоже на якийсь транс, ніж на самі спогади.
Перед очима розбиті хати Пісок, асфальтоване перехрестя на Тоненьке, яке засипане осколками від снарядів і натягнуто багнюки військовими автомобілями стільки, що здається, що це ґрунтова дорога, а не колишня об’їзна Донецького аеропорту.
І Роман, який сидить у садовому кріслі у весняному садочку. Він вдягнений у камуфляжні штани британської армії з секондхенду та цивільному светрі з потертими рукавами та горловиною, а ще на теплі, в’язані вручну шкарпетки, вдягнені китайські старенькі капці – це надзвичайно-природна картина, образ солдата, який щойно повернувся з позиції і відчуває себе комфортно, не дивлячись на те що це «червона зона» і сюди теж залітають снаряди.
У нього стомлений вигляд і дуже мудрий погляд. Його молоде обличчя вкрите чи то сонячними опіками, чи то обвітрене безжалісним степовим вітром Донбасу – це підкреслює лінія на чолі, саме там, де закінчувалася шапка.
Він виглядає втомлено, але не подає виду, а на питання про втому говорить як завжди: «Все добре – на тому світі виспимося», і посміхається.
Ми п’ємо заварну каву з металевих горняток. У садочку надзвичайно добре, це вже середина весни і якби не вибухи 120-х – можна було б забути, що ми на війні, що десь поряд точаться бої – як у самих Пісках так і на навколишніх позиціях. Якщо змінити одяг та місце розташування – ця розмова потягнула б на формат дискусійного телешоу. Роман професійний аналітик і мені завжди було надзвичайно приємно з ним спілкуватися, сперечатися, дискутувати – його позиція була для мене цінною. Порядок денний розмови дуже простий: війна, допомога, політика, прогнози.
Далекий вибух – це дуже схоже на те, як б’ють салюти в наших містах на свята, але там вони, на жаль, смертельні. І він говорить:
– Земля, що більше нагадує глину – це те, з чим ми працюємо. Ні, не з кулеметами, не з гаубицями, не з мінометами чи ще чимось – ми працюємо з глиною. Для того, щоб вижити – піхота має копати. Лопата і автомат – справжні друзі солдата. Підрозділ приїхав на позицію, а там окопи в коліно. Ти уявляєш, яма в коліно, що робили солдати перед нами на тому грьобаному Мурашнику?!
Ми постійно копаємо. Ти можеш собі уявити, заїхали туди ще були морози – і як нам довелося вгризалися в ту насип, щоб хоч якось зберегтися. Брудна глина миттєво налипає на ноги, на руки, на лопату. Тричі копнув – п’ять хвилин чистиш. І так цілодобово. Це ж все на лінії вогню – двоє прикриває – один копає – потім зміна. Працюємо по півгодини, але цілу добу. Перші мінометні обстріли нам здавалося, що ми просто вийшли, навіть не в чисте поле, а ще й на гору залізли, щоб нас краще видно було. У перші тижні здавалося, що ми приречені. Але очі бояться, а руки роблять. Парадокс полягає в тому, що навіть в суху погоду у тебе на позиції мокре взуття, та що там взуття, ти весь мокрий і брудний. Специфіка глини в тому, що вона постійно волога і через пару годин у тебе стійке відчуття, що ти в калюжі. Ти постійно борсаєшся в калюжі! Хоча і сухих днів ще по справжньому тут і не було. Менше ніж за місяць підрозділ вгризся в землю і облаштував непогану позицію. Але, не дивлячись на те, що пройшло вже досить багато часу, ми і досі постійно копаємо. Кожного разу «прильот» на позицію стимулює заглиблюватися більше і глибше – це єдине, що може зберегти життя. Але я відчуваю себе героїчним землекопом, хоч і брудним як найгірший бомж. Єдине, що радує, що нам не заборонено «насипати» – тому ми копаємо і насипаємо. Але більше копаємо. Бруд і холод – як же він задовбав! Але насипати у нас виходить навіть краще, ніж копати. А копаємо ми професійно – з явною гордістю говорить мені Роман.
Гучна мелодія мобільного телефону і безліч робочих питань, які насипаються з динаміку, який вдало сховали китайці на тлі величезного екрана, безжально повертають мене у нестерпну легкість буття.
Вже їдучи за кермом, прийшла думка. Сьогодні День народження в Романа Атаманюка і сьогодні ж наші спільні знайомі одружуються, тим самим створюючи нову сім’ю, що дасть нове українське життя. Це подарунок на твоїх 29, Романе…
Андрій Букін
