Юрій Щур
Сучасним молодим дослідникам-історикам важко уявити, що таке обмежений доступ до джерел. Зусиллями небайдужих науковців та громадських діячів розсекречуються документи радянських спецслужб. А що вже говорити про друковані видання, які доступні у вільному продажу чи то у електронному вигляді розміщені у мережі Інтернет. Зовсім інша ситуація була у СССР. Загальнодоступними були книги «правильних» авторів, а дорадянські чи діаспорні видання, або ж документи у архівах проходили жорстку фільтрацію й відбір перед тим, як потрапити до дослідника.
Про ситуацією із доступом до таких матеріалів молодих дослідників інформував КГБ УССР керівника республіканської компартії Щербицького у червні 1975 року. Так співробітники відділу закордонної історіографії Інституту історії Академії наук УССР, які мали право на використання закордонних націоналістичних видань (газети, журнали, книги), що регулярно надходили до фонду спеціального зберігання інституту, у порушення вимог користування, конспекти й виписки із цієї літератури безконтрольно виносили за межі кімнати спецфонду. Крім того, ці виписки й конспекти зберігалися у молодих дослідників вдома, у тому числі й у аспірантському гуртожитку, що робило неможливим контроль за поширенням забороненої для рядового обивателя літератури.
«Оперативні джерела» КГБ доповідали, що у багатьох співробітників та аспірантів відділу у місцях їхнього проживання зберігаються цілі домашні «архіви», де зберігаються виписки й конспекти націоналістичної літератури, зроблені ними в процесі підготовки дисертацій і планових робіт.
Одинадцять співробітників відділу, серед них і відомий дослідник історії України ХХ століття Володимир Кучер, які перейшли у 1970-1975 роках на роботу у інші заклади і які мали подібні архіви, ніяких виписок й конспектів націоналістичної літератури відповідальним співробітникам не здавали. Не зробили цього й 27 співробітників інших відділів наукових і навчальних закладів, яким керівництвом інституту було надано дозвіл на користування спецфондом.
Крім того, значна частина подібних матеріалів зберігалася у співробітників у робочих столах й після закінчення робочого дня досить часто вони не здавали їх до спеціального сейфу, який стояв у відділі.
У КГБ відзначали, що дисертації співробітників і позапланові роботи закритого характеру, які мали шифр «для службового користування», де було багато повних і розгорнутих цитувань націоналістичних видань, як правило, друкувалися за межами інституту без будь-якого контролю. У випадку переробки дисертації, усі екземпляри попереднього варіанту залишалися у аспіранта. Таким чином, до інформації із «засекречених» видань, яку так оберігали чекісти, могли мати доступ широкі кола зацікавлених осіб.
Загалом, у педантично-засекречених кагебістів легкий шок викликав той факт, що від 1968 року, коли було створено відділ, не було розроблено детального положення щодо правил користування закритою літературою. Дозволимо собі розлогу цитату: «За існуючого стану справ, відділ зарубіжної історіографії, за суттю, є потенційним джерелом поширення націоналістичної літератури».
Ті ж «оперативні джерела» доповідали в КГБ, що завідуючий відділом закордонної історіографії Інституту історії АН УССР Рем Симоненко, знаючи про описану ситуацію, не вживав заходів для її виправлення. І, загалом, «виховна робота серед аспірантів і молодих наукових співробітників відділу по виробленню у них навиків критичного осмислення інформації, отриманої із закритих джерел і правильної її оцінки, у відділі не ведеться». Головним тут, звичайно ж, було те, що заввідділом не примушує науковців трактувати матеріали «єдиноправально у дусі КПСС». А через те деякі аспіранти після ознайомлення із «закритою» літературою дозволяли собі антирадянські висловлювання, з підкресленою підтримкою тез із націоналістичних видань.
Зокрема, аспірант із Вінниччини Леонід Руденко, науковим керівником якого був Рем Симоненко, після ознайомлення із «закритою» літературою, дозволяв собі «шкідливі» висловлювання й ознайомлював своїх колег, що не мали доступу до спецфонду, із виписками творів діаспорних авторів. При цьому дослідник наголошував, що описані події тут мають посилання на першоджерело, тоді як у радянських виданнях часто інформація нічим не підкріплена.
Для декого з дослідників користування спецфондом мало фатальні наслідки. Зокрема, директор Львівського інституту суспільних наук АН УССР Мирослав Олексюк, після опрацювання діаспорних матеріалів, серед свого оточення висловлював думку, що «якби була можливість, то можна критикувати політику уряду й торію марксизму сильніше, аніж критикується націоналізм та американізм». Такі висловлювання коштували йому директорства: рішенням бюро Львівського обкому компартії 25 квітня 1973 року Олексюк був звільнений з посади.
Головний висновок, який робили кагебісти, апелюючи до Щербицького, був наступний. Виходячи з усіх викладених фактів, необхідно було доручити Президії АН УССР створити комісію й перевірити умови зберігання, обліку, видачі й користування спецлітературою, що зберігалася у спецфондах відділу закордонної історіографії Інституту історії АН УССР. Інша, не радянська, історія та культура тощо повинні були й надалі залишатися за сімома замками. Компартія та її спецслужби боялися правди.
