Дуже часто це питання – як ніби риторичне – лунає з уст тих “доброзичливців” України, які сплять і бачать нашу землю та народ там, де він знаходився від часу сумної пам’яті Переяславської ради – тобто в “братніх обіймах”, чудом зберігши національну ідентичність попри сотні літ нещадного московщення і системного нищення всього, що лише несло печать українства.
Історично склалося так, що Західна Україна (Буковина, Галичина, Закарпаття) потрапила в склад Московської імперії щойно в ХХ-му столітті, але всі царі – від Петра пєрвого починаючи робили все для того, аби долучити залишок українських земель до своєї коромиги, небезпідставно вважаючи їх “заповідником мазепинства” і прямою небезпекою пробудження державницьких устремлінь на всій території, за їхнім визначенням – “Малоросії”. Для цього до Західної України скеровувалися чималі кошти для підривної діяльності різноманітних москвофільських організацій і “товариств” з метою поширення серед населення ідей приєднання “ісконно русскіх” земель до імперії, де, мовляв, процвітає “тішь да гладь, да Божья благодать”.
На короткий час в роки Першої світової Західна Україна була окупована (пардон, “визволена”) царськими військами, але окрім руйнувань пам’ятників Тарасу Шевченку (встановлених до 100-річчя з дня народження Кобзаря) і депортації вглиб імперії окремих знакових особистостей (як ось Андрея Шептицького), перебування тут московитів нічим особливим не запам’яталося. Відвертого терору проти цивільного населення (хіба за поодинокими винятками) окупанди-“визволителі” не здійснювали, а справедливості ради слід сказати, що царські війська Московії тієї пори залишили по собі згадки як добре екіпірованої і забезпеченої продовольством армії, бо після відступу частин генерала Брусілова місцеве населення подекуди заготувало собі річний запас зерна, борошна, цукру та іншого провіанту, “обчистивши” залишені склади і обози. У вересні 1939-го пам’ять про “казкові багатства москалів” зіграє з галичанами злий жарт…
Більшовики, які прийшли до влади в Московії восени 1917-го і остаточно утвердилися після 1921-го, проголосивши “нєізбєжность міровой рєволюціі” (читай завоювання ними всього світу) не стали “винаходити велосипед” в сфері імперських устремлінь – лише змістили акценти підривної діяльності на непідконтрольних собі територіях, замінивши в Галичині доволі рахітичне “общєство імєні Міхаіла Качковского” на куди більш дійове КПЗУ. Жируючи на московські кошти, отримані, зокрема, від грабунку України східніше Збруча (включно з Голодомором 1932-33 рр.), “капезеушники” поширювали казки про “щасливе життя в радянській Україні”, морально готуючи ґрунт для “золотого вересня” 1939-го не відаючи, що прибулі “визволителі” одними з перших репресують саме їх… Але правди діти ніде: велика частина західноукраїнського люду, збаламучена комуністичною пропаґандою, радо вітала червону армію, не підозрюючи в пащу якого хижака вставляє свою довірливу голову!
Панування “перших совітів” на території Західної України було відносно коротким – з вересня 1939-го по червень 1941-го (неповних 22 місяці), але цього було достатньо, аби полуда з очей тих, хто мав бодай залишки здорового глузду, впала раз і назавжди: за крикливою пропаґандою з гаслами “братерства-щастя-інтернаціоналізму” ховалася підла імперська сутність Московії з її одвічним прагненням підкорити якомога більше народів і територій з метою їх нещадної експлуатації, винищення незгідних з такою політикою і остаточної асиміляції всіх останніх – як про це мріяв монгол Темуджин (Чингізхан) і озвучив якийсь московський придворний поет: “Панмонголизм! Хоть слово дико // Но мне ласкает слух оно…”
Свідчення тих, на чию долю випало відчути на власній шкірі всі “прєлєсті” панування “перших совітів” в Західній Україні по “свіжих враженнях” записала в другій половині 1941-го року відома діячка жіночого руху Мілена Рудницька. Ці записи лягли в основу її книги “Західня Україна під большевиками”. З великими труднощами видання було опубліковане у Празі накладом 5 тисяч примірників, але це сталося буквально напередодні захоплення міста червоною армією (1945 рік), тож увесь тираж був знищений (очевидно, СМЕРШом) і до читача не дійшов. Повторно книжка побачила світ щойно 1958-го року в США, але в Україні про неї чули хіба лише ті, що слухали радіо “Свобода” в 60–70-х роках, передачі якого нещадно глушились.
Титанічними зусиллями подружжя львівських юристів – Степана і Галини Поповичів ця книга перевидана недавно у Львові (в-во “Коло”, 2016.– 484 с.).
Я (і, мабуть, не лише я) не мав змоги бачити американське (прижиттєве) видання переконаної української патріотки, якою була Мілена Рудницька, але можна сказати напевно: повторне видання цієї унікальної збірки свідчень безпосередніх учасників подій початкового етапу Другої світової війни (розв’язаної, як вже остаточно доведено тандемом двох диктаторів – Гітлера і Сталіна, котрі спочатку – 23 серпня 1939-го – уклали “Договір про ненапад”, більше відомий під назвою “Пакт Ріббентропа-Молотова”, а вже 22 червня 1941-го зійшлися у смертельному двобої), безперечно, є набагато більше інформативним. В першу чергу це стосується постаті самої М.Рудницької, про яку переважна більшість нинішніх громадян України не знає практично нічого. Будучи очільником організації феміністок в Галичині і послом (депутатом) польського сейму, ця відважна жінка робила все можливе для захисту українських прав на рівні Ліги Націй, виносячи на обговорення в Женеві в січні 1931-го року питання “пацифікації”, що її брутально проводили на “кресах всхудніх” силові відомства Польщі з метою знищення будь-яких проявів українського громадського життя, а пізніше – про Голодомор на Великій Україні в 1932-33 роках, організований большевиками. І хоча добитися від цієї авторитетної міжнародної організації бодай осудження чи польської “пацифікації”, чи Голодомору їй не вдалося, але сам факт озвучення кричущих порушень окупаційними режимами прав, свобод і фактичного замаху на існування українського народу певний резонанс створив – хто мав вуха, той почув і певні висновки зробив. Нове видання книги М.Рудницької багато ілюстроване фотографіями тієї пори (зокрема й сюжетами із Женеви), тому Читач матиме змогу побачити й довідатися про таке, що десятиліттями старанно замовчувалося – особливо в часи радянської влади.
Але повернемося до основної частини книги – свідчень тих, хто мав “щастя” в повній мірі побачити й відчути практичні наслідки “визволення Західної України від польського ярма” – як про це пишно трубила радянська пропаґанда впродовж усього періоду свого існування (а “п’ята колона” в Україні та Москва говорить так дотепер). Респондентами Мілени Рудницької були громадські діячі, вчені, письменники, художники, актори театрів, священики і пересічні громадяни – селяни й робітники, в основному далекі від політики люди, оскільки практично всі, причетні більшою чи меншою мірою до політичних організацій большевиками були негайно депортовані вглиб СССР й вижити пощастило небагатьом. Дехто ще повернеться до рідних домівок, але це станеться через десятки років, а свідчення М.Рудницька записала, як сказано вище, в другій половині 1941-го року. Їх давали ті, хто якщо і побував у лапах НКВД, то якимсь дивом звільнився і вижив.
Лейтмотивом всіх без винятку оповідачів є такий підсумок: хоча “польське ярмо” і не було “солодким”, большевицьке “визволення” виявилося стократ гіршим і переслідувало єдину мету – територіально розширити імперські володіння й трансформувати нових підданих в таку собі “біомасу” манкуртів, придатних лише для безкорисливої праці та славословій на адресу компартії і її вождя – товариша Сталіна.
Буквально з перших днів большевицької займанщини були негайно розпущені всі українські громадські організації, товариства і кооперативні спілки, припинено випуск газет, закриті бібліотеки і магазини, які торгували книжками. Все друковане і писане підлягало ретельній перевірці на предмет наявності там “буржуазно-націоналістичного ухилу” й на практиці супроводжувалося знищенням (шляхом спалювання) величезного масиву історичних документів та унікальних видань давнини. Все це мали замінити “марксистсько-ленінсько-сталінські” матеріали – як єдино “правильні та вірні”. Аналогічним чином поступив халіф Омар Ібн Аль-Хаттаб, знищивши знамениту бібліотеку захопленої Олександрії, але це було в далекому VII-му столітті, а большевики здійснювали аналогічне в новітню – цивілізовану – епоху…
Той, хто не полінується прочитати щойно видану “Західню Україну під большевиками”, легко проведе паралель поведінки московських “визволителів” 1939-40 рр. з сучасними подіями в Криму та на Донбасі: розпуск українських культурно-просвітницьких товариств (“естремісти”, мовляв!), закриття шкіл з українською мовою навчання, сотні вилучених і знищених книг – переважно з української історії. Вже якось само собою зрозумілою постає доля бібліотеки української літератури в Москві, директор якої п.Наталія Шаріна вже другий рік перебуває під домашнім арештом і якій інкримінують то зберігання знову ж таки “екстремістської і такої, що розпалює міжнаціональну ворожнечу” літератури (сюди, приміром, віднесений фотоальбом документальних світлин УПА “Армія безсмертних”), то розстрату коштів “в особливо великих масштабах” (?! – звідки поступали ці кошти, абсолютно незрозуміло), то ще щось… Як написала геніальна українська поетеса Ліна Костенко – “Імператив імперії незмінний, // Лише вдягнувся у нові слова.”
І вже насамкінець два маленьких шкіци з книги, які доволі повно характеризують натуру московсько-імперського “визволителя” і котрі попри трагізм долі оповідачів можна читати з певною долею гумору. Отож розповідає Кость Левицький – колишній Керівник Державного Секретаріату (уряду) ЗУНР. На момент приходу большевиків до Львова йому виповнилося 80 років (!): “Коли червона армія зайняла Львів, до представників радянської влади зголосилася під моїм проводом депутація місцевого громадянства. Депутацію прийняли дуже прихильно генерал Іванов, дивізія якого перша ввійшла до нашого міста, та перший уповноважений для цивільної адміністрації Мищенко. Вони просили переказати населенню, що радвлада прийшла визволяти Західню Україну, просити підтримати радянський уряд і співпрацювати з ним. Запевнювали, що всякі реформи будуть переводитись тільки поступово і згідно з волею народу. Та найбільше заспокоїла мене заява обидвох високопоставлених осіб, що совєтська влада не думає притягати кого-небудь до відповідальности за його політичне минуле й дотеперішню діяльність.
Дня 24 вересня 1939 р. почув я ці запевнення з уст совєтських достойників і мушу признатися, що дав їм віру. Бо хоч довго живу і по світі ходжу, та всякі зміни за мого життя бачив, але досі не трапилося мені, щоб представники армії й уряду якоїсь держави офіціальну депутацію населення свідомо оббріхували.
Не минуло й тижня від цих урочистих заяв представників совєтської влади, як мене арештували. І, як я пізніше довідався, одною з головних причин мого арештування було саме те, що я на чолі депутації… вітав у Львові радянську владу /…/. Головний закид, що з ним я зустрівся, був: чого я ходив з депутацією до тов. Іванова і тов. Мищенка? Я відповів, що депутація хотіла вияснити, як нова влада думає поводитися в Західній Україні, та хотіла запевнити українському населенню безпеку й охорону життя та майна. Я, як найстарший український парляментарист, уважав за свій обов’язок взяти це завдання на себе. Але мій слідчий сказав: “Ні, це брехня! Ви пішли з депутацією, щоб обдурити нашу владу. Ви хотіли захопити провід. Депутація – це була з вашого боку лише хитрість…”.
Як тут не згадати мудрі слова Володимира Резуна (“Віктора Суворова”) з його бестселлера “Акваріум”: “Той, хто з квітами зустрічає червону армію, першим під її ударом і падає!”
Кость Левицький – це, можна сказати, виняток із правил. Провівши у слідчому ізоляторі Москви (sic!) “лише якихось” 20 місяців, він у травні 1941-го був звільнений без суду й повернувся до Львова, аби через півроку померти на рідній землі. Говорячи московською термінологією, йому “крупно повезло”! В 1956 році карикатуру К.Левицького – як “лакея імперіалізму і визискувача-глитая трудового народу” буде вміщено у збірці памфлетів “Під чужими прапорами”, присвяченій “розвінчуванню українського буржуазного націоналізму”.
Оповідач матеріалу “Мальована брехня”, який побажав залишитися інкогніто, розповів про те, як мали працювати творці образотворчого мистецтва. “Нам пояснили, що єдиний признаний большевиками мистецький стиль – це “соцреалізм” (соціялістичний реалізм). Живо стоять у пам’яті науки східних “культуртреґерів”, що ними перероблювали вони нас, західньоукраїнських митців, на совєтських. Популярна доповідь про соцреалізм виглядала так: “…Соцреалізм це стиль нашої революційної епохи. Він щойно народжується. Він опертий на кращих досягненнях світового мистецтва і кращих зразках російського малярства, що являється передовим малярством у світі. До опанування цього стилю мистець може дійти шляхом вивчення творів клясиків марксизму – Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, шляхом вивчення найгеніяльнішого твору світової літератури всіх часів – “Короткого курсу історії ВКП(б)”. Соцреалізм – це антитеза натуралізму. Натуралізм це декаданс, а соцреалізм це виразник прогресу. Натуралізм це зображення натури такою, якою вона є, а соцреалізм це творення захоплюючих образів революції і щасливого, радісного життя нашої країни, це зображення найбільших геніїв людства Леніна і Сталіна. Для опанування методики соцреалізму будуть організовані спеціяльні курси з ознайомленням кращих зразків картин, написаних у цьому жанрі.”
Респондент завершує: “По закінченню курсів кожен мав написати картину в стилі соцреалізму. Мені найбільше сподобалася робота одного митця, котрий намалював парад на Красній площі в Москві. На трибуні мавзолею стояли і задоволено посміхались товариш Сталін і його соратники, а площею марширували колони червоноармійців – усі з усміхненими обличчями. За ними йшла колона задоволених й усміхнених – всіх до одного – вершиників з карабінами через плече. Під ними гарцювали баскі коні, котрі сміялися також. Дехто сприйме це як анекдот, але в ньому багато правди”.
Історія має властивість повторюватись, якщо хтось проігнорує її уроки. В народі кажуть: “Наступити на ті ж граблі”. Аби не повторювати помилок, уроки історії “прогулювати” не рекомендується. Це буде найточнішою відповіддю на питання, винесене у заголовок.
Василь ГУМЕНЮК
