(Переддень Референдуму про незалежність України 1 грудня 1991 року)
Сутінки обірвали сумніви щодо правильності вибору дороги в далекому від республіканської траси на Миколаїв куточку південної Кіровоградщини. Наш автобус від Львівського РУХ’у, що наприкінці жовтня 1991 року прямував для агітаційної роботи до Південноукраїнська Миколаївської області, привели на другорядну дорогу пошуки бензину. За домовленістю з осередком РУХ’у містечка Новоархангельське, до речі, батьківщини відомого українського поета і сотника Армії УНР Євгена Маланюка, ми отримали 40 літрів бензину. Компартійні влади південних областей України наказали – транспорт із Західної України не заправляти. Нам довелося зробити досить великий гак. І тепер стелилась у сутінках вузька дорога. Іншого вибору не було. Дорога згідно карти мала привести до Південноукраїнська – міста працівників Атомної електростанції.
Виникли небезпідставні сумніви – чи все зійдеться в безлюдному степу, як на карті? Темна ніч, ввібравши барви чорних розораних полів, поглинула наш автобус. Дві його фари і слабенькі лампочки в салоні лишились єдиними світлими цятками в світі, зітканому з тіней придорожніх дерев, темних обрисів горбів і вузенької – дві автомашини ледве розминуться – смуги брукованого шляху. Вже зо два десятки кілометрів в темних полях не видно, навіть, на горизонті вогника людської оселі та не мигне фарами зустрічне авто. Шофер не поспішає. Черговий виїзд на вершину горба і плавний політ додолу в глибочінь суміші безмежної чорної ріллі та темної осінньої ночі.
“Чорна рілля розорана, гей-гей,
Чорна рілля розорана,
Та кулями засіяна, гей-гей…”
Давно вже не сіються кулі на українські чорноземи, але тільки тепер, восени 1991 року з’явилася надія на довгождану волю. Надія, що нині утвердиться незалежна Україна. Але зразу після жнив в неформальній пресі з’явилися повідомлення, що запалахкотіли в українських степах скирти пшениці нового урожаю, що свідомо залишали зерно на відкритих токах під дощами або просто висипали в ставки. Так реагувала компартійно-колгоспна бюрократія Півдня і Сходу України на перспективу демократичних перетворень, що без сумніву привели би до розкріпачення селянства. Одну з найсвятіших в світі речей – хліб знову використали, як знаряддя політичної боротьби. Підтвердженням була на диво пасивна реакція на події вищих компартійних і владних структур України.
Пориви північного вітру, який від самого Львова жбурляв нам услід перші пригорощі снігу, припинилися. Підсилені тривогою тиша навколишніх полів і низьке небо над головою ніби відібрали відчуття часу і простору. Але таємничість густої ночі за вікном і втома поступово відігнали рештки сумнівів. Хиткий спокій змінили на впевненість розширення дороги, дві зустрічні автомашини і спалахи вогнів на обрії. Разом із керівником поїздки від РУХ’у Іваном Слободяном ми покинули автобусний “мостик” і повернулися на свої місця. В глибині салону не видно дорогита якось особливо затишно. Хто дрімає, хто веде неспішну бесіду. Пролунало звичне питання, чи не заблукали? Пішов по колу термос із чаєм.
Проте чари нестримних південних сутінків і правічна ніч у Дикому Полі, яким неспішно пливе-переміщається наш болід, не обминули спокійного мікросвіту і освітили загадковістю м’які риси жіночих облич. Із глибин підсвідомості виринула пісня. Пісня – роздум про земне і духовне, про велич і призначення людини. Впевнено повели мелодію, що впліталася дивною ниткою в барви вечора високі голоси.
“Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.
За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.”
Баритони і баси додали до пісні щось від козацької думи-розмови. Розмови-діалогу з неозорими степовими просторами та вже близькою Миколаївщиною, куди прямував наш хор “Просвіта” Фізико-механічного інституту АН УРСР, з далеким рідним Львовом.
“Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати,
Можна все на світі вибирати,сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.”
Скільки часу пройшло з тих пір, коли Василь Симоненко поклав на папір ці слова, але сьогодні, ніби вперше відкрився нам їх дивосвіт. Під довгими темними тінями степових тополь глибоким болем втрати звучали слова.
“І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.”
Пізно ввечері ми досягнули-таки Південноукраїнська. Хлопці з місцевого РУХ’у та демократичних партій з радістю зустріли нас – така підмога і ще зі Львова. За їх допомоги оперативно наповнили бензином два баки нашого ЛАЗ’у й розмістилися на ночівлю у зручних вагончиках. На другий день зранку розпочалася агітаційна робота о – зустрічі, розмови, імпровізовані концерти, роздавання листівок і незалежних львівських газет. Найбільший попит у всіх, з ким доводилося розмовляти, мала українська символіка – прапори, прапорці, значки. Дуже шкода, що на всіх не вистачило.
Львівський хор «Просвіта» перед концертом української патріотичної пісні в Палаці культури Південноукраїнської АЕС. Жовтень 1991 року
До референдуму 1 грудня 1991 року, на якому мала утвердитись незалежність України, яка стане державою, де ніхто не посміє палити чи топити в ставках важку селянську працю, залишилося трохи більше місяця. Тому було так багато роботи і в Південноукраїнську і в його околицях. Насичений подіями і зустрічами день ввечері підсумував концерт української патріотичної пісні в Палаці культури Південноукраїнської АЕС. Розпочався Національним гімном і “Червоною калиною”, а завершився величним “Боже, великий єдиний, нам Україну храни”. Величезний успіх мали українська духовна музика та чи не вперше почуті в цьому краї галицькі стрілецькі пісні з періоду Визвольних змагань України 1917-1921 років. А недоспіване хористи «Просвіти» заспівали з гостинними господарями на спільній вечері.
Львівський хор «Просвіта» виконує «Реве та стогне Дніпр широкий» біля пам’ятника Великому Кобзареві. Південноукраїнськ. Жовтень 1991 року
Наступного дня, віддавши шану Великому Кобзареві біля його пам’ятника, ми поїхали з агітаційною програмою до м. Вознесенська, а ввечері – до козацького села Семенівки на ріці Південний Буг. І от сіре полотно асфальту з кожною хвилиною збільшує відстань між автобусом і цим українським, але протягом десятиліть планомірно русифікованим краєм. Краєм, де в містах, наприклад, в Південноукраїнську при 70% українського населення немає жодної української школи. Краєм, де в селах управляють, як колись феодали, голови колгоспів та парторги. В селі Семенівка такий феодал заборонив нащадкам славних козаків Прибузької паланки йти на концерт львів’ян. Зал клубу був напівпорожній,. Проте перед концертом, який мав великий успіх, ми бачили, що через високий постамент пам’ятника вождю світового пролетаріату Леніну розповзлася навскоси велетенська тріщина. Місцева влада якось її залатала. Але чи надовго?
Кілометр за кілометром збільшувалася відстань від славетного Софіївського парку в Умані, де місцева активістка РУХ’у Наталя Тульчинська розповідала нам про свою бабцю з козацького села Паланка і про Голодомор 1932-1933-го років. Потім ми взнали, що в Паланці з 1304 виборців 1300 проголосували за незалежність України. А в придорожньому селі на межі Черкащини і Вінничини, старший чоловік у фуфайці та засмальцьованому кашкеті просив дати йому листівок і газет для сусідів І примовляв: «Агітувати мене не треба, бо добре знаю більшовицьку владу. Восени 1932 року я і троє моїх братів і сестер вижили тільки тому, що батько працював у Дніпропетровську й вивіз нас із приреченого села. Там у місті вижили серед безпритульних».
Вони вижили наперекір жорстокій комуністичній системі, вижили і повернулися в рідне село, де у важкій хліборобській праці прожили свій вік. І от тепер, вони та їх односельці хочуть змінити той несправедливий лад, що як назва колгоспу «Шлях до комунізму» зовсім не вписується в неповторну гармонію українських полів – розораних чорних, вже зелених свіжою озиминою і обрамлених пожовклими лісосмугами.
Вже перед Тернополем з-за темно-сірих снігових хмар виглянуло західне жовто-багряне сонце. І, здається, на широкому просторі зітканому з переораних скиб чорної ріллі та невеликих гайків на горбах знову зазвучало:
“Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.”
Південноукраїнськ – Львів. Жовтень-грудень 1991 року
Дійсний член Наукового Товариства імені Шевченка Ярослав Середницький
