У червні минуло сто років із часу Чортківської офензиви – блискучої наступальної військової операції Української Галицької Армії. Ці славні дні героїчної звитяги були останніми для греко-католицького священика, капелана УГА Василя Опарівського, донька якого Ярослава згодом стала дружиною Провідника Нації Степана Бандери.
Доля рідних Ярослави Опарівської така ж славна і трагічна, як доля родини її чоловіка. За Україну віддали життя її батько, мати та брат. Каралися у Сибіру інші родичі. Члена ОУН, підпільника Левка Опарівського 27 листопала 1942 року у Львові вбили німці. Сталося під час акції Вірзінга, що була відплатою за атентат Дмитра Маївського на гестапівського старшину. Разом із братом Ярослави загинули тоді близько тридцяти патріотів, з-поміж яких Омелян Лапунька, інженер П’ясецький.
Дружина Василя Опарівського Юлія – українська вчителька, заходами якої було зведено школу у Петровій Волі. Також вона зорганізувала кооператив, вела курси для неграмотних, вишивання, куховарства, допомагала лікувати людей. Її вбили поляки з Армії Крайової 26 липня 1944 року. Про страшну смерть розповів свідок Адам Голодинський: «На порозі між кухнею та коморою лежало тіло Юлії. Неможливо було пізнати його. Очі виколені, ніс відрізаний, долішня щока заломана, груди вирізані, тіло все порізане так, щоб вбрати на смерть та поховати не було можливості». Поховали Юлію Опарівську у Бонарівці. Чин похорону звершив місцевий парох Української греко-католицької церкви отець Іван Клюфас – священик-патріот, який був організатором у селі товариства «Луг». В отця Івана гостювали відомі люди, зокрема Тарас Франко, син «Каменяра».
Василь Опарівський – греко-католицький священик, капелан Української Галицької Армії, тесть Степана Бандери загинув у Підгайцях і похований на місцевому військовому цвинтарі. Вперше я дізнався про це початком двотисячних від головнокомандувача УПА Василя Кука. Він також передав мені рукописи свого дослідження і наголосив, що не є певний в обставинах смерті отця Василя. За тодішньою версією капелан УГА Опарівський у Підгайцях закрив собою друзів від гранати, яку кинули в їхній бік поляки. Після певних досліджень я опублікував у часописі «Міська БРАМА» статтю. Прикро, але за неповний рік до її появи славної пам’яті Василь Кук пішов до друзів, про яких часто говорив наприкінці життя: “Закрию очі… Хлопці стоять… Зі зброєю, коло лісу. Нічого не говорять, просто стоять, мовчать… Певно, то вже знак…Напевно, кличуть…».
Рід Опарівських походить із Лемківщини. Тоді їхнє село Бонарівка належало до Стрижківського повіту, нині Жешувське воєводство у Польщі. У свідомій та доволі заможній сім’ї Василь був найстарший з-поміж десятьох дітей. Народився 1890 року. Закінчив у Сяноку гімназію. Батьки рано повмирали. Господаркою та вихованням молодших переймався більше брат Михайло, бо Василь вступив до креко-католицької духовної семінарії у Перемишлі. Одружився з Юлією Ганьківською і став парохом у селі Трепча, близь Сянока. 1917 року в них народилася донька Ярослава.
Із початком Українсько-польської війни 1918-1919 років до лав молодої Української Галицької Армії добровільно зголосилися близько сотні греко-католицьких священиків. Став капеланом УГА й Василь Опарівський. У правах польові духівники (фельдкурати) були зрівняні із старшинськими (сотник-отаман), носили військову форму, мали звання капітанів і підпорядковувалися польовому деканові (у званні майора), який був при штабі частини. По службі всі українські капелана підлягали польовому єпископові австрійської армії (римо-католику), а в обрядових справах – своїм галицьким греко-католицьким єпископам. Окрім капеланів, десятки священиків-патріотів добровільно обслуговували дислоковані на їхніх теренах військові частини. Польові духівники розгорнули були активну роботу в царині патріотичного виховання і піднесення морального стану особового складу. Вони також вели облік полеглих галицьких вояків, наддніпрянських і, навіть, членів ворожої армії. Організовували поховання і влаштовували стрілецькі цвинтарі. У порозумінні з військовими начальниками їм було дозволено вінчати стрільців.
Іменування польових духівників здійснювала Рада Державних Секретарів згідно спільних представлень військового міністерства і Зарядчого Преподібника. Було представлено два ступені: Преподібника (VII і VIII рангів) та польового духівника. Зокрема, розпорядженням 33 від 1 березня 1919 року Преподібником VII рангу іменували отця Озімкевича, Преподібником VIII рангу – отця Панасевича, польовими духівниками – 16 священиків, з-посеред них отці Галайчук (3-тя Бережанська бригада), Бала (1-ша Гірська бригада), Твердохліб (9-та Белзька бригада), Василь Опарівський (8-ма Самбірська бригада).
У січні 1919 року, з метою перетворення збройних сил ЗУНР у регулярну армію, було проведено реорганізацію військових формацій. Усіх їх звели до трьох корпусів. 8-ма Самбірська бригада, у якій служив польовий духівник Василь Опарівський, входила до ІІІ корпусу, сформованого з «Групи Південь», разом із 7-мою Львівською, 11-тою Стрийською та 1-шою Гірською бригадами. Згодом, на антибільшовицькому фронті, до цього корпусу належали також 2-га Коломийська бригада та окрема бригада кінноти.
В часі Чортківської офензиви (7 – 28 червня 1919р.), знаної також як Червнева офензива, Начальна команда Галицької армії на чолі з генералом Олександром Грековим запланувала створення восьми нових бригад, себто ще двох корпусів. Галицька армія поступалася польському війську у чисельності та техніці, але це не завадило успішно вести наступальні акції. Українські частини вже оточили Львів, коли втрутилися країни Антанти. Перемовини не дали результату, бо висунуті умови зовсім не влаштовували українську сторону. Відтак, бойові дії поновилися. Та поляки вже встигли підтягнути резерв. Порушуючи зобов’язання свого уряду пеерд Антантою, вони кинули проти УГА ще й сформовану у Франції 100-тисячну армію генерала Ю.Галлера, яку могли використовувати тільки проти більшовиків. 24 травня 1919 року румунське військо спільно із дивізією польського генерала Желіговського завдали Галицькій армії, яка відступила на схід, удару з тилу. Впало Покуття. УГА опинилася затиснутою у невеликому трикутнику біля Чорткова, замкненому річками Збруч, Дністер та лінією Гусятин-Улашківці-Товсте-Устечко.
У цей важкий час уряд ЗУНР-Державний Секретаріат склав свої повноваження. Того ж дня, 9 червня 1919 року, Українська Народна Рада призначила Євгена Петрушевича диктатором ЗУНР, а 25-тисячну Галицьку армію очолив генерал-хорунжий Греков, який замінив знятого безініціативного генерала Михайла Омеляновича-Павленка. Замість хворого полковника Віктора Курмановича начальником штабу УГА став полковник Штіпшіц-Тарнава. Саме Греков разом із групою старшин розробили план наступу (7 – 28 червня) на Чортків, Львів, аби відкинути ворога за Золоту Липу, здобути більший плацдарм для подальших дій і визволити територію ЗУНР.
Наступ розпочали 7 червня взяттям Ягольниці. Завдяки хисту полковника Тарнавського, який у ледь помітний пролом кинув майже весь свій ІІ корпус, ввечері наступного дня від поляків звільнили Чортків. Мирона Тарнавського підвищили тоді до чину генерала-четаря УГА.
Блискавичний прорив українського війська успішно розвивався. Було зведено переможні бої під Язлівцем (10 червня), Бучачем (11 червня). 13 червня ІІІ корпус Галицької армії, який очолювали полковник Антон Кравс та начальник штабу отаман Р.Якверт, рушив на Монастириська і Підгайці. Місто під гаєм вояки Галицької армії визволили 14 червня 1919 року, 15 червня – Тернопіль, а 21 червня польське військо зазнало чергової поразки у битві за Бережани.
Ті великі героїчні дні були останніми для Василя Опарівського. У Слов’ятині, що біля Підгайців, він, перебуваючи у піднесеному настрою від переможних боїв, підійшов до побратимів, які проводили заняття із вибухової справи. Поруч лежали взірці ворожих гранат. Одну із них і взяв до рук Отець Василь. Одразу після тривожного вигуку зверхника, який проводив навчання, стався вибух. Імовірно, польовий духівник намагався заслонити собою друзів, декілька з яких зазнали незначних поранень і контузій. Важкопораненого Василя Опарівського привезли до Підгайців, у будинок суду, податкового та скарбового відділів, частину якого було відведено під військовий шпиталь. Наступного дня, 22 червня 1919 року, 29-річний польовий духівник 8-мої Самбірської бригади ІІІ корпусу Галицької армії, греко-католицький священик Василь Опарівський помер. За волю й долю Вітчизни, за бойових побратимів він поклав життя. Залишив молоду дружину Юлію із дворічною донькою Ярославою. Не судилося йому побачити сина Левка, який прийшов на світ через декілька місяців після трагедії.
Поховали Василя Опарівського за величезного здвигу людей та війська. Чин похорону звершив настоятель греко-католицької церкви Успіння Пресвятої Богородиці, парох міста під Гаєм отець Іван Токар. Небо над Підгайцями сколихнули сотні залпів. Вояки Української Галицької Армії віддавали останню Честь і прощали свого капелана. Навіки залишаючи його у підгаєцькій землі, вони йшли далі. Вже через лічені дні ворог кине проти них нові, добре озброєні дивізії Пілсудського, прорве фронт під Янчином і змусить їх, стомлених, постійно відчуваючи брак зброї та набоїв, оборонятися, відступити аж за Збруч, де УГА об’єдналася з армією УНР.
У часі сов’єцької окупації було знищено в Підгайцях цвинтар полеглих у Першій світовій війні. Не залишилося жодного надгробка, жодного хреста. Невідоме й точне місце поховання Василя Опарівського. Пам’ятник йому воздвигнули при вході на цвинтар, біля символічної могили всім українським героям.
Підгайці. Сто років з часу Чортківської офензиви. Знову велелюдно. Кам’яний монумент капелану УГА Василю Опарівському оповитий національними прапорами, стрілецькими піснями, вишиванками та квітами. Нині місто повертає його у шані і пам’яті. Вклонитися прадідові приїхав Степан Бандера, який від родини склав подяку всім, хто долучився до цієї справи.
«Навіщо вони йшли під кулі, життя віддали на вівтар?». Василь Опарівський міг служити Богові на рідній Лемківщині, бути щасливим у сімейному житті, але став до оборони Батьківщини. Так само вчинили тоді тисячі українців. Усіх їх маємо повернути у честі, славі та пам’яті. Віднайти, вклонитися та віддати шану за те, що важили життям, прагнучи «у люту днину підняти схилену калину, розвеселити Україну»!
Григорій Жибак
