150 років тому, 24 січня 1875 року в селі Карпівці (тепер Могилів-Подільського району Вінницької області) народилася письменниця, перекладачка, громадська діячка і освітянка Оксана Стешенко.
Була молодшою донькою в родині відомого письменника і драматурга Михайла Старицького https://salo.li/c69113a та громадської діячки і письменниці Софії Старицької https://salo.li/7d5a591 , сестри знаменитого композитора Миколи Лисенка. В родині також був брат Юрій (став юристом), сестри Марія (актриса театру) та Людмила (письменниця і громадська діячка). Була ще молодша сестра Ольга, але вона померла одинадцятирічною.
Освіту, як і сестри, Оксана отримала у гімназії Людмили Ващенко-Захарченко, а український патріотизм змалку виховувався середовищем – родини Старицьких, Косачів та Лисенків називали єдиними з дворянства, які розмовляли з дітьми українською і дотримувалися українських звичаїв і традицій. В родині панував дух мистецтва, літератури, театру. Дім Старицьких у Києві називали київськими Афінами, тут часто збиралася молодь, зокрема і члени літературного гуртка «Плеяда». Серед них – і Леся Українка та її брат Михайло Косач, Володимир Самійленко, Олександр Черняхівський, Максим Славинський, Іван Стешенко https://salo.li/5f9D7A6
Останній навіть деякий час жив у домі Старицьких – щоб покращити матеріальне становище, Михайло Петрович здавав одну кімнату студентам. В харизматичного юнака тоді закохалися обидві сестри, Людмила і Оксана. Втім, серце першої невдовзі заполонив лікар Черняхівський. Оксана ж і далі думала про Стешенка і готова була йому пробачити все. Існує романтична історія про їхнє освідчення. У 1897 році народниця-чернігівка Марія Вітрова, не витримавши знущань жандармів у Петропавлівській фортеці, вчинила акт самоспалення. В різних містах прокотилися хвилі «вітровських демонстрацій». Серед затриманих російськими жандармами у Києві була і Оксана Старицька. Два тижні вона провела у в`язниці, де знову зустрілася з Іваном Стешенком, який сидів у сусідній камері. Під час прогулянок на тюремному подвір`ї молоді люди поклялися в коханні і домовилися одружитися, коли вийдуть на волю.
Родини Лисенків і Старицьких на дачі в Китаєві 1911 рік
Весілля зіграли через півроку, коли Стешенко вийшов на волю з «вовчим білетом»: під гласний нагляд російських жандармів на два роки із забороною викладати і працювати в університетських містах. Подружжя оселилося на хуторі Надія у Миколи Садовського і Марії Заньковецької. Займалися літературною працею, народилася донька Ірина (Орися). У серпні 1898 року взяли участь у з’їзді нелегального антиросійського товариства «Молода Україна».
Невдовзі Стешенки повертаються до Києва. Педагогічна праця Іванові Матвійовичу була заборонена, тому він знаходить роботу в управлінні Південно-Західної залізниці і в міській думі, не полишаючи літературних вправ, зокрема – редагування сатиричних журналів «Шершень» і «Ґедзь». Оксана Михайлівна в усьому йому допомагає.
У 1903 році Оксана Стешенко взяла участь у славетній українській національній акції – урочистостях з нагоди відкриття пам’ятника Іванові Котляревському у Полтаві — першого в історії монументу письменнику, поету, драматургу, засновнику сучасної української літератури. Збудовано в Полтаві – місті, де Котляревський народився і прожив більшу частину життя, на громадські кошти, які збиралися в 1895—1898 роках. Всього було зібрано 11 768 карбованців 67 копійок. Встановлення відтерміновувалося через протидію офіційної влади Російської імперії, що мала надати дозвіл. Урочисте відкриття пам’ятника 30 серпня (12 вересня) 1903 року перетворилось на видатну подію за участю української еліти https://salo.li/1503d99, провідних діячів інтелігенції та культури, в тому числі представників Галичини та Буковини. Микола Міхновський, Олена Пчілка та ін. промовляли на відкритті пам’ятника українською мовою, порушивши категоричну заборону, встановлену царською владою.
Оксана Старицька, Леся Українка та Ольга Косач. 1896 р
24 січня 1906 року, саме в день народження Оксани, до них нагрянула поліція з трусом – і Стешенко знову лишається без роботи, доки не знаходить місце аж у Мінській губернії.
Наприкінці 1907 року Стешенки облаштувалися в Києві. Іван Матвійович повернувся до викладання, активно працював у «Просвіті», читав популярні лекції про письменників. Оксана Михайлівна займалася дітьми і господарством, а паралельно – шила ляльки для народного вертепу, займалася його популяризацією. Впродовж 1908 – 1914 років Оксана Стешенко була членом правління українського клубу «Родина», вела там громадську роботу, аж поки клуб не закрила російська царська влада.
В часи Першої світової війни Іван Стешенко працював директором так званої Тетянівської гімназії для дітей біженців, а Оксана Стешенко – сестрою-жалібницею у шпиталі.
У червні 1917 року Українська Центральна Рада призначає Івана Стешенка генеральним секретарем, тобто міністром освіти в уряді Української Народної Республіки (УНР). Оксана Михайлівна працює під його началом у відділі позашкільної освіти та Комісії українського національного театру. Через рік у Полтаві неподалік Київського залізничного вокзалу (нині мікрорайон «Павленки») більшовицький агент Башловка двома пострілами вбиває Івана Стешенка на очах у чотирнадцятирічного сина Ярослава.
Справу чоловіка продовжує Оксана Михайлівна. За Директорії УНР вона була головою дитячих притулків департаменту позашкільної освіти, 1919-1923 років працювала в Українському Червоному Хресті. Ще за Центральної Ради видала дитячу читанку «Рідні колоски», де зібрала найкращі твори українського письменства. Пізніше видала низку книжок для дітей.
Пише спогади про Лесю Українку і батька – Михайла Старицького, переклала на українську кілька історичних романів Старицького, які той був змушений в часи Емського указу друкувати російською. У 1939 році її приймають до Спілки письменників України.
Попри це, для влади СРСР Оксана Стешенко завжди залишалася «неблагонадійною». Сина Ярослава, який міг би стати визначним бібліографом, тричі заарештовували: вперше – у 1929 році у так званій «справі Спілки визволення України», вдруге – в 1933-му, втретє – 1936-го, уже на засланні в Казахстані. Додому він так і не повернувся – його сліди губляться на Колимі, звідки в 1939 році надійшла від нього остання звістка. Донька Ірина вижила, хоча й була акторкою репресованого Курбасівського «Березоля». Прославилася перекладами Шекспіра, Мольєра, Марка Твена.
Оксані Михайлівні пощастило менше. 20 липня 1941 року, коли німці підійшли впритул до Києва, Оксану Стешенко разом із сестрою, Людмилою Старицькою-Черняхівською, заарештовано органами сталінського НКВД. Двох жінок поважного віку червоні кати вивезли до Харкова, де звинуватили в антирадянській діяльності за статтею 54 Карного кодексу УРСР. Комуністи відправили видатних українок, доньок Михайла Старицького в товарному арештантському вагоні до Казахстану (у цьому ж потязі їхав і 70-річний академік Агатангел Кримський та інші знакові українські діячі). Дорогою Людмила Старицька-Черняхівська померла – її тіло просто викинули з вагону. Оксана Стешенко добралася до Казахстану, де й померла в одному з таборів, приблизно 1942 року.
За матеріалом з рубрики «Історичний календар» офіційного сайту Українського інституту національної пам’яті https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/24/1875-narodylasya-oksana-steshenko-starycka
