Звірства росіян, які вони чинять в Україні жахають, але не дивують. Сто років тому вони робили те ж саме – грабували, вбивали, ґвалтували і мордували українців.
Одразу після Жовтневого перевороту 1917 року більшовики взяли курс на політичний терор, а трохи менше ніж через рік – запровадили його офіційно. 5 вересня 1918 року Рада Народних Комісарів більшовицької Росії на чолі з Леніним прийняла декрет “Про червоний терор”, в якому вказувалося: “… забезпечення тилу шляхом терору є прямою необхідністю; що необхідно убезпечити Радянську Республіку від класових ворогів шляхом ізоляції їх в концентраційних таборах; що підлягають розстрілу всі особи, приналежні до білогвардійських організацій, заколотів і заворушень”. Таким чином, декрет легітимізував насильство як засіб досягнення і утримання більшовиками влади.
Попри те, що офіційно червоний терор був проголошений лише у вересні, в Україні він розпочався ще на початку 1918 року. 9 лютого більшовики на чолі з Михайлом Муравйовим оволоділи Києвом. Тут вони влаштували криваву вакханалію. Муравйов наказав “безпощадно знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції”. Розпочалися масові грабежі, обшуки, вбивства. Член Центральної Ради Микола Ґалаґан пригадував: “Червоний жах навис над Києвом. Тисячами розстрілювали старшин. Удень і вночі арештовували та вели кудись людей, звідки вони вже не вертались. Хапали на вулицях. Розстрілювали всіх, у кого знаходили посвідку на внесок на Український Національний Фонд. Знущалися з портретів Шевченка і палили українські книжки”.
Роздягнених жертв вбивали пострілом в потилицю, а потім ще й добивали багнетами. У Маріїнському парку були викопані величезні ями, в які скидали трупи загиблих у боях і жертв терору. Багато тіл убитих, не маючи в Києві ні родичів, ні близьких, залишалися лежати там по кілька днів. Розстріли відбувалися і в інших місцях: на валах Київської фортеці, в лісі під Дарницею і навіть в театрі. Тіла знаходили не тільки там, в Анатомічному театрі й моргах, але навіть у підвалах багатьох будинків. Жертвами червоного терору в Києві у січні-лютому 1918 року за різними даними стали від 2 до 5 тисяч осіб. Масовими вбивствами без суду і слідства були охоплені усі території, які взимку 1918 року захопили більшовики. Особливо жахливого розмаху червоний терор набув у містах і містечках Криму.
Тому, коли вояки армії УНР за кілька тижнів вступали у визволені від більшовиків міста, перед ними поставала жахлива картина. Полковник Всеволод Петрів згадував як його полк входив у Хорол на Полтавщині:
“З першими променями в’їздимо в місто. Місто немовби вимерло. Усюди тихо, безлюдно, порожньо, — навіть пси якось не гавкають.
Відразу стає зрозумілим, чому: крім нагих трупів під в’язницею, поруч щойно збудованого собору, стоять сперті до стіни два трупи чоловічий і жіночий, без нитки вбрання і з прорізами між ребрами, так що на них нібито мальовані чорними смугами запеченої крови кістяки. Досить, не буду передавати дальших деталей полового садизму.
На ступінях собору сидить людина в солдатській одежі з жовто-блакитними стрічками на рукавах, поли плаща долом цілі в крові. Це теж мерлець, з якого випороли всі внутренності та напхали сіном, неначе якого чучела. В правій щоці мерця зашпилений значок, ось той невдалий значок з Архистратигом Михайлом і написом на другому боці: “Українці мусять єднатися як українці для захисту прав українського народу: Михайло Грушевський в першім році свободи України”.
Це, вибачте, вже не революція, не нищення ворога, в ім’я законів класової боротьби, це вже хтозна що — Азіятчина! А скільки її доводилося зустрічати; і не тільки у большевиків…”.
Важлива деталь – у розв’язанні терору більшовики цинічно звинувачували Українську Центральну Раду, яка наважилася чинити спротив Червоній армії і тим, нібито, спровокувала радянську владу.
Сьогодні російські спадкоємці Леніна – Сталіна вчиняють криваві вакханалії на окупованих територіях України, але не лише не визнають цього, але й намагаються звинуватити в цьому самих українців.
За матеріалами Українського інституту національної пам’яті та дисертації Романа Даниленка “Червоний терор в Україні в 1918 – 1921 роках”.
